Війна світів - Уэллс Герберт Джордж (лучшие книги онлайн .TXT) 📗
— Скажіть мені, що воно все це означає? — запитав я мало не в істериці.
— Нічого надзвичайно страшного, — відповів він, — однак я гадаю, що на сьогодні вам і цього досить.
Раптом болісно завила пума. Монтгомері стиха вилаявся:
— Хай мене грім поб’є, якщо це місце не таке ж паскудне, як і Гауер-стріт із його котами.
— Монтгомері, - запитав я, — що то за істота переслідувала мене — тварина це чи людина?
— Якщо ви зараз не ляжете спати, — сказав він замість відповіді, - то назавтра й зовсім збожеволієте.
Я став навпроти нього.
— Що то за істота переслідувала мене? — повторив я своє запитання.
Він якось дивно глянув на мене, скрививши рота. Його очі, які за хвилину перед цим жваво блищали, нараз пригасли.
— Коли судити з вашої розповіді, - сказав він, — то це, мабуть, була примара.
Мене охопив порив шаленої люті, що так само швидко спав, як і виник. Знову сівши у шезлонг, я затис руками чоло. Пума завила ще раз.
Монтгомері підійшов до мене ззаду і поклав на плече руку.
— Ось вислухайте мене, Прендіку, — почав він. — Я не мав ніякого бажання брати вас на цей ідіотський острів. Але справи, голубе, не такі вже й погані, як вам здається. У вас розходилися нерви, ото й усе. Зважте на мою пораду і випийте снодійного. А це, — він кивнув у бік загорожі, - триватиме ще кілька годин. Вам просто слід заснути, інакше я ні за що не відповідаю.
Я мовчав. Схиливши голову, я затулив руками обличчя. Незабаром Монтгомері приніс маленьку склянку з якоюсь темною рідиною і дав мені її випити. Я слухняно проковтнув рідину, і він допоміг мені залізти в гамак.
Коли я прокинувся, був уже ясний день. Якусь годину я лежав нерухомо й дивився в стелю. Сволоки, як я помітив, було зроблено з корабельного дерева. Тоді я повернув голову і побачив, що на столі вже стоїть мій сніданок. Відчувши голод, я почав вилазити з гамака, але той, ласкаво випередивши мої наміри, перевернувся і викинув мене на підлогу. Я впав на всі чотири.
Піднявшись, я сів до столу. Голова моя обважніла, в пам’яті поставали невиразні спомини нічних пригод. Крізь незасклене віконце до кімнати віяв вранішній вітерець; свіже повітря та їжа викликали в мене почуття фізичного вдоволення. Несподівано за моєю спиною відчинилися двері, що виходять у двір. Я обернувся й побачив Монтгомері.
— Чи все гаразд? — запитав він. — Мені дуже ніколи. Він відразу ж і причинив двері, але згодом я помітив, що він забув їх замкнути.
Тоді я пригадав, який вираз на обличчі був у нього ввечері, і все, що трапилося перед тим, ожило в моїй пам’яті. Повертаючись думками до пережитого жаху, я знову почув крик. Але це вже був крик не пуми.
Я відклав шматок, що ніс до рота, і прислухався. В глибокій тиші чути було тільки подих легкого вітерця. Я подумав, що це мені вчулося.
Невдовзі я знову взявся до їжі, все так само пильно прислухаючись. Незабаром почувся новий крик, але дуже слабкий і тихий. У мене аж наче кров застигла в жилах. Крик цей приголомшив мене більше за всі інші звуки, які я чув тут раніше. Тепер уже не могло бути ніякого сумніву, що то був за звук, звідки він брався: це був стогін, що переривався риданням і болісним важким зітханням. Тварина не могла так стогнати. Це була мука людської істоти!
Збагнувши весь цей жах, я зірвався на ноги й одним стрибком перетнув кімнату; вхопившись за ручку дверей, що вели в двір, я відчинив їх навстіж.
— Прендіку, стійте! — зненацька звідкілясь вихопився Монтгомері.
Зляканий шотландський хорт загарчав і загавкав. У мисці була кров, свіжа, темно-червона і воднораз яскрава. Я почув своєрідний запах карболової кислоти. Далі крізь відчинені двері в напівтіні виднілося щось, прив’язане до верстака. Воно було все пошматоване, у крові, обмотане бинтами. Раптом, заслонивши це видовище, показалася сива й страшна голова старого Моро.
Він ухопив мене закривавленою рукою за плече і, піднявши, як малу дитину, люто жбурнув назад до кімнати. Я на весь зріст простягся на підлозі. Двері грюкнули і сховали від мене його розпалене гнівом лице. Тоді я почув, як крутнули ключем у замку, і щось докірливо промовив Монтгомері.
— Зруйнувати працю всього життя! — донісся голос Моро.
— Він же не розуміє, - відповів Монтгомері. Він сказав іще щось, та я вже не розібрав.
— Я не маю часу, — озвався Моро.
Далі я вже не міг розчути. Я підвівся і стояв, весь тремтячи, а в голові у мене було повно найжахливіших припущень. “Чи ж то можлива, — думав я, — така страхітлива річ, як вівісекція людини?” Ця думка майнула, наче блискавка на буряному небі. І раптом мій затьмарений жахом розум пройнявся передчуттям неймовірної небезпеки.
XI. Полювання на людину
Коли в мене з’явилася безглузда думка про втечу, я пригадав, що двері моєї кімнати, які виходять назовні, ще не замкнені. Я був тепер цілковито переконаний, що Моро піддав вівісекції людину. Від тієї хвилини, коли я почув це ім’я, я все силкувався якось пов’язати дивну звіроподібність остров’ян із огидними вчинками Моро. І тепер мені здалося, що я все зрозумів. Я пригадав його працю про переливання крові. Таж ті створіння, що я зустрів тут, — жертви якихось мерзенних дослідів!
Ці бридкі негідники хочуть втримати мене, ошукати своєю лицемірною довірою, а тоді взяти на тортури, страшніші навіть за смерть, і потім ще приректи на таку жахливу долю, яку важко й уявити собі, - вони хочуть кинути мене, безпомічного, до своєї звироднілої череди! Я оглянувся довкола, шукаючи хоч якоїсь зброї для самозахисту. Але нічого не знайшов. Нараз мені сяйнула в голові думка; я перекинув шезлонг, уперся в нього ногою і відламав ніжку, та ще й з цвяхом. Цвях робив бодай трохи певнішою цю занадто вже благеньку зброю. Знадвору почулися чиїсь кроки. Я відчинив двері й побачив зовсім близько біля себе Монтгомері. Він збирався замкнути двері назовні.
Я замахнувся своїм кийком, цілячи йому просто в обличчя, та він одскочив назад. Якусь мить я нерішуче стояв, а тоді обернувся й швидко побіг за ріг хатини.
— Прендіку! — здивовано скрикнув Монтгомері. — Не будьте таким дурним, чоловіче!
“Ще б одна мить, — подумав я, — і він би замкнув мене, як кролика, для своєї вівісекції”. Раптом він з’явився з-за рогу, і я знову почув його голос:
— Прендіку!
Він кинувся бігти за мною, весь час гукаючи щось навздогін.
Цього разу я навмання подався на північний схід, в напрямку під прямим кутом до вчорашніх мандрів. Біжучи чимдуж берегом, я глянув через плече назад і помітив, що до Монтгомері приєднався і його служник. Із шаленою швидкістю я перетяв пагорб і повернув на схід уздовж скелястої улоговини, обабіч зарослої лісом. Так я пробіг добру милю, напружуючи всі свої сили, — серце у мене в грудях мало не розривалося. Впевнившись, що ні Монтгомері, ні його служника вже не чути позаду, я, вкрай знеможений, круто повернув назад, туди, де, на мою думку, мав бути берег, а згодом ліг перепочити в тіні заростей.
Довго я там пролежав, боячись не тільки ворухнутись, але й навіть подумати, що робити далі. Навкруги слався дикий краєвид, який сонно німував під сліпучим сонцем, — тільки було чутно, як бриніли комарі, встигши вже виявити мою присутність. Згодом я розрізнив іще дрімливий шум — то морський прибій шурхотів узбережною галькою.
Певно, десь через годину долинув голос Монтгомері, що кликав мене віддаля з північного боку. Треба було щось робити.
Я зміркував, що на острові живуть тільки ці два вівісектори та їхні отваринені жертви. В разі потреби вони можуть любісінько нацькувати на мене когось із цих жертв. Я знав, що Моро й Монтгомері озброєні револьверами. А я, коли не зважати на цього нікчемного ціпка з цвяшком на кінці, був беззбройний.
Лежав я отак, аж доки згадав про харчі та воду. І тільки зараз усвідомив цілковиту безнадійність свого становища. Я й не уявляв, як роздобути собі їжу: я не мав ніяких знань з ботаніки, щоб знайти хоч би їстівні плоди чи коріння, які можуть тут бути. Ні з чого було мені зробити пастку на тих кількох кроликів, що бігали по острову… Чим більше я обмірковував своє становище, тим очевидніше ставала його безвихідність. У розпачі я навіть був подумав про тих тварино-людей, що бачив у лісі. Може, вони якось могли б стати мені в пригоді? Перебираючи в пам’яті кожного з них по черзі, я дошукувався, хто б міг допомогти мені.
