На Зеландію! - Кидрук Максим Иванович (электронную книгу бесплатно без регистрации TXT) 📗
– Що збираєтеся робити? – поцікавився аташе.
– Вилітаю до Києва в неділю по обіді. Ще дві ночі. Мабуть, просто сидітиму в хостелі. За мною, схоже, шпигують.
– Я не про те. Що ви збираєтеся робити з цією історією?
– Хіба є якісь варіанти? Після бійки кулаками не махають.
– Варіанти завжди є. Ви можете приїхати в посольство і написати заяву. Спираючись на неї, ми підготуємо офіційну ноту, яку подамо в міністерство внутрішніх справ Сирії. Сирійські власті будуть змушені почати розслідування. На такому рівні вони вже не зможуть відкрутитися. Крім того, заява буде передана і зареєстрована в нашому Міністерстві закордонних справ, де контролюватимуть те, як сирійці ведуть цю справу.
– Навіть не знаю… – Я вагався.
– У будь-якому разі приїздіть до посольства. Принаймні познайомимось.
Я звів очі, притиснув трубку до плеча і ще раз помахав агенту. Я отримував якусь воістину садистську насолоду, кепкуючи з нього.
– Диктуйте адресу, зараз приїду.
За півгодини таксист висадив мене посеред кварталу, забудованого приватними одно-та двоповерховими котеджами в європейському стилі. Чимало з них виявились посольствами європейських та азійських країн, про що свідчили прапори на балконах та над ґанками.
Євген Ігнатовський чекав мене на подвір’ї чималого особняка, над яким тріпотів жовто-блакитний прапор. Аташе виявився високим худорлявим хлопцем у сірому костюмі, з акуратно розчесаним волоссям. Приблизно мого віку. Ми міцно потисли один одному руки і зайшли до будівлі посольства.
Усередині посольство виглядало ще більш симпатично, ніж ззовні. Інтер’єр радше нагадував стильну заміську віллу, ніж офіційну установу.
Євген запропонував чай, приніс солодощів. Ми довго гомоніли, розташувавшись на зручних кріслах посеред кімнати для прийомів. Я в усіх подробицях виклав події минулого вечора, після чого аташе повторив свою пропозицію стосовно написання офіційної заяви.
Я замислився. До останнього моменту не знав, чи мушу це робити… Річ у тім, що я люблю подорожі. Пишу книги, які популяризують мандрівний спосіб життя, толерантність, космополітизм. Створюю їх таким чином, щоб людині після прочитання захотілося покинути все і самій податися в мандри. Подорожі змінили мене, і я вірю, що вони можуть змінити будь-якого українця. Вони демонструють усе найкраще, що є в сучасному світі, в той же час навчаючи поважати своє. Офіційна нота, надіслана через МЗС, могла спричинити чимало галасу. І це було не зовсім те, чого я прагнув.
Сирія – чудова країна, і я геть не хотів, щоб її імідж постраждав через один прикрий інцидент із надміру знахабнілим полковником таємної поліції. Я вагався, думаючи, чи варто розкручувати цю історію аж на такому рівні. В мені клекотіла пекуча образа, але, об’єктивно кажучи, в підсумку ніхто не постраждав. Крім того, була ймовірність, що сирійська бюрократична машина знайде цапа-відбувайла, а справжній винуватець – містер Гімалайські-Піки-На-Погонах – залишиться неторканим та ще й підсміюватиметься з мене.
А проте що більше думав, то менше залишалося в думках толерантності, а бажання справедливості, навпаки, більшало. Мовчазний шантаж у відділку, прямі погрози, облудні посмішки та диявольська хитрість – таке не можна пробачити. Раптом подумав про те, чим закінчилася б ця катавасія, якби за мною не поїхав посол… На моєму місці міг опинитися хто завгодно: росіянин, українець, швед чи британець.
І тоді я погодився.
Євген Ігнатовський приніс спеціальний бланк, на якому я стисло розписав учорашній інцидент. При цьому наголосив, що винним у всьому вважаю полковника таємної поліції, начальника зміни, який заступив на чергування о восьмій вечора третього лютого.
Закінчивши, спитав у Євгена:
– Що йому за це буде?
– На надто жорсткі заходи не сподівайся. Сирійці не дадуть в образу своїх. Але після офіційної ноти вони будуть зобов’язані діяти. Найбільш імовірно, полковнику дадуть сувору догану, а для решти офіцерів проведуть накачку про недопустимість такого поводження з іноземними громадянами. – Аташе подумав і додав: – У у разі повторення, гадаю, він полетить з роботи.
– Хай так, – сказав я і підписався внизу документа.
…Насправді містер Крута-Чорна-Уніформа так і не отримав догани. У п’ятницю, четвертого лютого, у столиці Сирійської республіки відбулися перші маніфестації противників режиму президента Башара Асада. Відбулись тихо і мирно. Асад не повторював помилок Мубарака і на перших порах не намагався розігнати демонстрантів, а самі мітингувальники ще не вірили у власні сили. Та вже за тиждень усе зміниться. Хвиля незадоволення швидко перекинеться на інші міста, виступи ставатимуть щодень агресивнішими, і Асад почне жорстко душити демонстрації. Ще за місяць у країні фактично розпочнеться війна, яка так і не припиниться до часу виходу цієї книги. Нікому не буде діла до гнівної ноти з українського посольства.
У неділю, 6 лютого 2011-го, літаком авіакомпанії «UM Air» я залишив Дамаск і полетів до Києва. При перетині кордону митник дав ясно зрозуміти, що віднині в’їзд до Сирії мені заборонений. Принаймні доти, поки на чолі республіки залишатиметься Башар Асад і його партія «Відродження».
Частина ІІІ
На Зеландію!
Початок авантюри
То був звичайний лютневий вечір. Холодна темрява повзла по задубілій землі, зимне повітря, поскрипуючи, вицяцьковувало візерунками шибки, а закутані у шарфи і білу пару люди, по-черепашачому втискаючи голови між пліч, поспішали сховатися у своїх домівках. Зима наче оговталася, вирішивши компенсувати безформну січневу погоду, і наприкінці лютого налягла по повній. Термометр за вікном показував -17 °C. Весною навіть не пахло.
Після того як мене добряче пошарпало серед арабів, я мав за щастя опинитися вдома і в найближчі десять місяців нікуди не збирався. Щонайменше до наступної зими не готував ніяких епохальних авантюр. Натомість планував зосередитися на написанні технотрилера, великого роману, задум якого більше року цвяхом сидів у голові, збирався поїздити містами рідної країни в рамках промотуру «Навіжених» («Навіжені в Мексиці» мали з’явитися в книгарнях з дня на день, «Навіжені в Перу» виходили в світ у середині квітня). Коротше – нічого особливого, все ординарно і цілком буденно (як для письменника). І все пішло б за планом – я в цьому певен, – якби не Притула, змій-спокусник. Так, саме той Притула, про якого ви подумали, – тернопільський «Сірий». Тоді він іще був ведучим ранкового «Підйому» на «Новому».
Недарма кажуть: коли Господь хоче посміятися, Він спускається до людей і слухає їхні плани…
Того вечора я сидів і пив чай з кренделиками в офісі однієї знайомої. Вже годину лаштувався йти додому, але ніяк не міг відірвати дупу від крісла. Щось утримувало мене наче магнітом: чи то рипіння морозу за вікном, чи то Інтернет і тепла батарея під боком. Жив я тоді на Лук’янівці, а офіс моєї приятельки знаходився в нетрищах промислових будівель неподалік метро «Берестейська». Самі розумієте, пиляти дай Боже, та ще по такій холоднечі! Нема дурних. Поки був чай і поки мене не гнали втришия від батареї, здавати зайняту висоту я не збирався.
Несподівано задзвонив мобільний. Я глянув на екран. Номер невідомий, але з крутих. З тих, які можна запам’ятати, навіть будучи налиганим до стану «А подивіться, як я можу!», і які, певно, коштують силу-силенну грошей. Міркуючи, хто б то міг бути (депутат якийсь чи хто?), натиснув кнопку «Прийняти виклик».
– Кідрук, здоров! – бадьоро випорснуло з трубки… Голос такий до болю знайомий. Десь я його вже чув. Стопудово чув. Настільки знайомий, що розумію: мені буде соромно, якщо не впізнаю його.
– Ну, привіт, – кажу. Водночас подумки перебираю всіх, кого знаю: друзів, просто нормальних чуваків і тих, хто не вміє зі мною спілкуватися. Голос не асоціюється з жодним із них.
