Кола на воді - Печорна Олена (читать книги онлайн бесплатно серию книг .TXT) 📗
Озеро дзвінко підспівує й росте, наповнюючись хмарами чи їхнім віддзеркаленням? Красиво… і якось спокійно. А раптом… справді примарилось? Ось зараз можна подзвонити Ірині й домовитись про зустріч з дочкою, але телефон мовчить. Техніка не людина, їй дощ протипоказаний. Звідси голосу не почути. Щоправда, можна піти під вікна минулого, щоб стояти доти, доки воно не впустить назад, у свою казку. Може, так і зробити? От тільки не впустить воно, Ірина – так, а воно – ні.
Анатолій простягнув руки, зібрав повні пригоршні краплин, які ще ховали у собі політ, зробив кілька ковтків. Яке ж небо на смак? Думав, солоне, як сльози, а ні, просто дощове. Випив й пішов обходити озеро. Обійшов двічі. Рівно стільки сьогодні річниць. Потрібно купити квітів, багато, оберемки, тільки так, щоб обов’язково у два букети – для двох, ні, обох. Вода у озері закипіла. Не вірила. Він і сам не повірив би, а правда.
Сьогодні річниця його весілля, першого й другого. Костя жартував, що друзяка витворив отаке, аби мороки менше було, бо так шанси запам’ятати дату річниці збільшувалися одразу удвічі. Чоловікам же властиво забувати подібне, а тут – не помилишся. Класно було б ще й дружин добирати за іменами. Зручно. Ех, Костик! Він, до речі, був свідком на обох весіллях і на обох п’янів до повної знемоги, мав звичку хмеліти від чужого щастя. Щастя… Знати б, котре з двох було справжнім.
– Тату…
Він дивиться на дочку й не пізнає. У цій сукні вона нагадує вітер, бо тканина прозора, її багато, і вся рухається й летить.
– Що?
Оксанка нарешті зважується підвести очі. У них збентеження. Його також багато.
– Я… я вітаю тебе, тату.
Він посміхається й хоче поцілувати, але хтось тягне за рукав, довкола кричать, що зникла наречена. Натовп ковтає й підхоплює у вир весільних традицій, він лише встигає прошепотіти швидке «спасибі». Оксанка лишається стояти на місці. Нерухома й збентежена.
Це було рік тому. Лише рік. Він тоді не помічав дрібниць, наприклад, дат і чисел. Та що там числа! Час для нього мав одне ім’я – Рената. Вона ж і обрала дату, він погодився, а вже пізніше збагнув, після. Було бридко. Навіть поривався до колишньої – пояснити, що збіг весіль – випадковість, мовляв, трапляється із закоханими. Але хіба подібне скажеш колишній? Без того зраджена, а тепер ще й двічі принижена. Що відчувала Ірина, волів не думати, та й Рената надавала медовому місяцю наркотичного присмаку. А от дочка… однак привітала ж, значить, прийняла. Лише через півроку випадково дізнався, що це Ірина наполягла, довго вмовляла, навіть сварилася. Навіщо? Злива приблудою тулилася до ніг. Знала… знала, що для нього – то було благословення.
Він дивиться в очі – такі сяючі й щасливі – серед білого.
– Я кохатиму тебе завжди.
Вона посміхається й проводить долонею по обличчю, неначе хоче заграти, створити лише їй чутну мелодію.
– Не кажи так. Завжди – не завжди означає завжди.
Він притискає її пальці у себе на щоці, ловить й гаряче цілує.
– Значить, вічно.
Вона посміхається:
– Вічно… Живі не вміють любити вічно.
– А я любитиму тебе і… її.
Ірина ловить його руку на округленому животику й заплющує очі, аби запам’ятати відчуття щастя – справжнього.
Злива втомилась, стала прозорою й перейшла у сріблясті нитки. Вони в’язали довкола чоловіка примарні образи й розтікались, так і не торкнувшись, перед очима стрибали літери. Він бачив їх так чітко, неначе півгодини тому, коли читав останній запис в щоденнику Оксанки. Хоча який же останній? Найперший, який вона зробила:
«Я сьогодні отримала в подарунок тебе, мій записничку, і вирішила записувати сюди таємниці. Так дивно. Тебе віддав мені в парку один дідусь і сказав, що я нагадую йому одну надзвичайну людину. Значить, я теж така? Надзвичайна. Певно. Татко ж називає мене своїм скарбом, а я люблю його й маму. Ось так. Це і є моя найперша таємниця. Ні, не просто найперша, а най-, най-, найголовніша. Люблю».
Найперша. Анатолій стояв, боячись дихати, – не сполохати б спогади. Але хіба сполохаєш найголовніше?
Того дня теж була злива, світла і довга – до божевілля. Люди сполохано розбігалися, аби знайти бодай якийсь прихисток, а потім визирали звідти, чи не поплила, бува, земля. Він стояв навпроти вікон пологового відділення й дивився крізь воду. Та лилася звідкись згори, і здавалось, що з нею до нього має спуститися душа маленької дівчинки. Він знав це. Просто знав. Дівчинка. Донечка. Скоро. Потоки йшли і йшли, а її все не було. Медсестричка, така кругла, як пиріжок, пожаліла без п’яти хвилин тата й відчинила вікно – у кімнаті поруч з пологовою залою.
– Ей! Таточку! Тебе вже хоч викручуй! Сховайся кудись. Скоро вже, скоро.
Але він навіть не кліпнув, тривожно дослухаючись до простору за спиною медсестри.
– Ну ж бо! Тужся! Давай! Давай! Молодець! Ще трошечки!
Кругленький пиріжок знизав плечима й врешті махнув лагідно рукою:
– Стій, якщо хочеш! Хвороби б тільки не підчепив!
Жінка зникла у глибині кімнати, а злива впритул підійшла до вікна, стала навшпиньки й волого повторила: «Скоро».
– Іро! Ще раз! Давай! Ну! Ну! Ну! Молодець. Молодець! Ось вона, дитинка. Дивись, яка красунечка!
Шум води в одну мить наповнився чимось голосним й пронизливим. Цей звук пронісся по його судинах зі швидкістю світла й гаряче завмер посеред серця – упізнав?
У вікні вигулькнуло вже знайоме обличчя медсестрички й радісно сповістило:
– Ну от, татку, можеш ховатися від дощу. Донечка у тебе! Вітаю!
Анатолій опустився навколішки й видихнув з грудей гарячий потік, просто видихнув, бо слів не знайшов і підвестися не зміг, так і стояв посеред зливи, теплої-теплої, найтеплішої з усіх. Крізь відчинене вікно до нього хвилями котився сміх Ірини, а кудись вгору сріблястою драбиною піднімався перший крик їхньої донечки, Оксанки.
– Ну от, хороша моя, ти Є.
Чоловік увійшов у озеро. Йшов, розкинувши руки. Вода огортала й починала ворушитися. Дивно. Чому він її не відчуває? Тепла? Холодна? Яка? Перевернуте небо угорі. Воно лилося й лилося, немов дна не мало, а у озера дно було. Взуття ковзалось по слизькій поверхні ґрунту, і чоловік вперше подумав, що варто було роззутися і йти босоніж – босоніж до краю зливи. Але де той край?
– Доню!!!
Вода змивала крик із вуст.
– Донечко!!!
Озеро заходилося колисати тіні на дні.
– Оксанко… Невже тебе нема?
Вода.
Скрізь.
Вона.
Опустив голову, немов тягар упустив.
– Була.
Небо скінчилось. Дощ вичерпався. Дно, очевидно, було і там. Крізь вимоклу стіну дерев на чоловіка дивився сивовусий дідусь й гірко хитав головою.
– Відпусти її, синку, ой відпусти.
На дні душі
Занурюючись у пам’ять, кожен з нас рано чи пізно торкається дна. Це коли згадувати нема чого, все найголовніше воскресло – спогад за спогадом, аж до основи, глибше – лиш дно. Він дістався свого, стоїть твердо, впирається думками і не знає, куди рухатись далі. Зітхнув, підвів очі, наштовхнувся на сонце у кронах. Воно повернулось і тепер качалося серед гілок, немов клубок з життям чи шиттям, а врешті – чи не все одно, особливо йому – дна торкнувшись? Спека присіла в ногах, до решти містян норовила залізти у мозок, а тут лише лякливо куйовдилась, остерігаючись потрапляти на очі. Мудра. Знала, що такий і здогадатися може. Ті, у кого дно на поверхні, бачать глибше.
– Що, синку, мовчиш?
