Янголи і демони - Браун Дэн (книги серия книги читать бесплатно полностью .TXT) 📗
Кардинали часто жартують, що бути призначеним на роль головного виборця — це найжорстокіша честь, якої може удостоїтись кардинал. Обранець випадає з числа кандидатів на посаду Папи і, крім того, мусить багато днів гортати Universi Domonici (iregis, запам’ятовуючи всі тонкощі таємних ритуалів, щоб забезпечити належне проведення виборів.
Однак Мортаті не нарікав — розумів, що найбільше підходить на цю роль. Він був не тільки найстаршим серед кардиналів, а й довіреною особою покійного Папи, що додавало йому авторитету. Теоретично вік іще дозволяв йому претендувати на Святий престол, однак насправді Мортаті був уже трохи застарий, щоб його розглядали як серйозного кандидата. У свої сімдесят дев’ять він уже перетнув ту неофіційну межу, за якою конклав вважає людину фізично неспроможною витримувати напружений режим. Зазвичай Папа працює по чотирнадцять годин на добу сім днів на тиждень і вмирає від виснаження в середньому через шість і тридесятих року. У Ватикані жартують, що папство для кардинала — «найкоротший шлях на небо».
На думку багатьох, Мортаті міг стати Папою, коли був молодший, якби не відзначався такою широтою поглядів. У боротьбі за папський престол важить свята трійця — консервативність, консервативність і ще раз консервативність.
Мортаті завжди потішався з того, як попередній Папа — упокой Господи його душу — щойно заступивши на престол, усім на подив, зарекомендував себе великим лібералом. Мабуть, він відчув, що сучасний світ відходить від Церкви, і намагався налагодити стосунки з науковою громадою, пом’якшивши ставлення І І,еркви до природничих наук і навіть жертвуючи кошти на деякі дослідження. Прикро, але це виявилось політичним самогубством. Консервативні католики заявили, що він «втратив здоровий глузд», а пуристи-науковці звинуватили його в намаганні і юширити вплив Церкви туди, де їй не місце.
— Ну і де вони?
Мортаті обернувся. Один із кардиналів нервово плескав його по плечу. -
— Ви ж знаєте, де вони, правда?
Мортаті намагався приховати занепокоєння.
— Мабуть, і досі в камерарія.
— О цій порі? Це було б дуже оригінально! — Кардинал недовірливо наморщив чоло. — Може, камерарій забув про час?
Мортаті щодо цього мав сумніви, але промовчав. Він добре знав, що більшість кардиналів не дуже шанує камерарія, уважаючи його надто молодим, щоб бути так наближеним до Папи. Мортаті підозрював, що неприязнь кардиналів зумовлена насамперед заздрістю. Сам же він захоплювався цим молодим чоловіком і потайки схвалював вибір покійного Пали. Дивлячись камерарію в очі, Мортаті бачив тільки глибоку віру. На відміну від багатьох кардиналів, той завжди ставив на перше місце Церкву, а не свої вузькі інтереси. Він був воістину людиною Божою.
За роки служби в Папи самозабутня відданість камерарія стала легендарною. Багато хто пов’язував її з чудесним випадком, який стався з ним у дитинстві… Такий випадок назавжди залишив би слід у серці будь-кого. Чудо і захоплення ним, думав Мортаті, часто шкодуючи, що з ним у дитинстві не трапилось нічого такого, що дало б йому таку саму непохитну віру.
Мортаті знав, що, на прикрість для Церкви, камерарій ніколи не стане Папою. Для цього потрібні певні політичні амбіції, яких у молодого чоловіка, очевидно, не було й близько; Папа не раз. пропонував йому підвищення в церковній ієрархії, але той завжди відмовлявся, кажучи, що воліє служити Церкві як простий чоловік.
— І що далі? — Кардинал знову постукав Мортаті по плечу.
Мортаті підвів голову.
— Перепрошую?
— Вони запізнюються! Що робитимемо?
— А що ми можемо зробити? — відповів Мортаті. — Чекатимемо. З вірою в серці. lie вдовольнившись такою відповіддю, кардинал зник у су-і інках.
Мортаті якусь мить постояв, потираючи скроні і намагаючись упорядкувати думки. А й справді, що ми робитимемо? Він дивився повз вівтар на славнозвісну фреску Мікеланджело «Страшний суд». Величезна картина аж ніяк не зменшила його і ривоги. На ній Ісус Христос відділяв праведників від грішників і виганяв останніх до пекла. Там з них здирали шкіру, підсмажували; Мікеланджело навіть зобразив у пеклі одного п своїх суперників з ослячими вухами. Ґі де Мопассан якось написав, що ця картина виглядає так, наче її намалював якийсь неотесаний кочегар, щоб прикрасити карнавальний павільйон для боротьби.
І кардинал Мортаті з ним погоджувався.
43
Ленґдон нерухомо стояв біля куленепробивного вікна в кабінеті І Іапи і дивився на скупчення автопричепів з емблемами інформаційних агентств на майдані Святого Петра. Після телефонної розмови він почувався якось дивно… був наче сам не свій.
Ілюмінати виринули, немов змій, із якихось глибоких надр історії й обплелися довкола давнього ворога. Жодних вимог. Жодних переговорів. Тільки кара. Усе неймовірно просто. І жодних шансів. Помста, що визрівала чотириста років. Здавалось, що після кількох століть переслідування наука взяла реванш.
Камерарій стояв біля столу, утупившись відсутнім поглядом у телефон. Оліветті першим порушив мовчанку.
— Карло, — звернувся він до камерарія на ім’я. Тепер він говорив радше як втомлений друг, аніж як керівник служби безпеки. — Колись я заприсягнувся життям захищати Ватикан і двадцять шість років гідно виконував цей святий обов’язок. А сьогодні, схоже, я зганьбився. '.
Камерарій похитав головою.
— Ми з вами служимо Богові по-різному, але служіння — це завжди честь.
— Те, що сталося… Не уявляю, як це можливо… — Оліветті був приголомшений.
— Ви розумієте, що нам залишається тільки одне. Я відповідаю за безпеку колегії кардиналів.
— Боюсь, це була моя відповідальність.
— Тоді нехай ваші люди організують негайну евакуацію.
— Як ви сказали? І
— Усім іншим займетеся пізніше: пошуками цього пристрою,] пошукам зниклих кардиналів і тих, хто їх викрав. Але спершу ' треба вивезти кардиналів у безпечне місце. Людське життя свя- j щенне і важить понад усе. Ці люди — фундамент Церкви.
— Ви пропонуєте зараз же відкласти конклав?
— Хіба я маю вибір?
— А як же ваш обов’язок дати світові нового Папу?
Молодий камерарій зітхнув, відвернувся до вікна і подивився на Рим, що розкинувся внизу.
— Його Святість якось сказав мені, що Папа розривається між двома світами… світом земним і світом небесним. Він застерігав: та Церква, що ігноруватиме земну дійсність, не виживе й не зможе втішатися світом небесним. — У його словах чулася глибока мудрість, не властива його віку. — Сьогодні земний світ обернувся проти нас. Ми не можемо на це не зважати. Гордість і традиція не повинні затьмарювати здорового глузду.
Оліветті кивнув. Слова камерарія справили на нього враження.
— Я вас недооцінював, сеньйоре.
Камерарій наче його й не чув. Він дивився крізь вікно у далечінь.
— Я говоритиму відверто, сеньйоре. Земний світ — це мій світ. Щодня я занурююся в його огидність, щоб інші могли спокійно шукати чогось чистішого. Дозвольте порадити вам, як діяти в цій ситуації. Власне, це мій службовий обов’язок. Ваші міркування хоч і гідні похвали… можуть виявитись нищівними.
Камерарій повернувся. Оліветті зітхнув.
— Евакуювати колегію кардиналів із Сікстинської капели — це 11.їй гірше, що ви зараз можете зробити.
Камерарій не обурився, лише розгубився.
— Що ж ви пропонуєте?
— Не кажіть кардиналам нічого. Опечатайте конклав. Так ми ииграємо час.
Камерарій виглядав стурбованим.
— Ви радите, щоб я замкнув усю колегію кардиналів на бомбі і повільненої дії?
— Так, сеньйоре. Поки що. Пізніше, якщо буде потрібно, ми іможемо організувати евакуацію.
Камерарій похитав головою.
— Навіть якщо ми відкладемо конклав до початку, то це й так мидаватиметься достатньо підозріло; коли ж двері опечатають, ніщо не зможе його перервати. Правила проведення конклаву…
— Земний світ, сеньйоре. Сьогодні ви перебуваєте в ньому. (ліухайте уважно. — Оліветті заговорив швидко й чітко, як належить бойовому офіцерові. — Виводити в Рим сто шістдесят п’ять кардиналів, непідготовлених і незахищених, було б зараз пкрай нерозважливо. Дехто з найстарших не на жарт би пере-первувався. Щиро кажучи, достатньо нам цього місяця й одного інсульту.
