Пентакль: Збірка - Олди Генри Лайон (книги читать бесплатно без регистрации полные txt) 📗
Були непогані, зручні, практичні, фірмові, дорогі… Були шкарпетки й сорочки, що купувала йому дружина… Меблі, на яких він зовсім не розумівся… Кулькові ручки, що весь час губилися… Сантехніка, плитка, ковролін — невже у когось язик повернеться сказати, що він усе це любив?!
Спінінг… Але в нього не було часу на риболовлю. Годинник… Він увесь час нагадував йому, що Андрій спізнюється, що день минув, що на вечір гора роботи…
Невже в його житті взагалі не було нічого значного?
Дружина… Антоніна… Вона дарувала йому корисні речі — за його вибором, за його ж гроші… Чи можна сказати, що дружина ніколи його не любила? Дурниця, усі знають, що любов не має нічого спільного з вульгарним лахміттям — одягом, взуттям, рушниками…
Сини… Вони малювали йому машинки на день народження і дідів-морозів на новий рік. Що ж, і діти його не любили? Тільки тому, що у них не було грошей, щоб купити йому Річ?
Востаннє він подарував їм дорожні шахи… Антоніна повторювала, що краще було б купити роликові ковзани… Тільки переломів їм не вистачало… Антоніна була інфантильною, невиправдано дитинною, вона звикла жити за ним, як за кам’яною…
Він раптом зрозумів, що ніколи більше її не побачить. У цьому усвідомленні не було істерики: воно було просте й майже природне — тут, на темному базарі, при світлі гасової лампи й мерехтливої гірлянди над прилавком навпроти, під поглядом безформної тіні із синьо-чорним нерухомим обличчям…
Право продавати і бути проданим. Право купувати і бути купленим.
Він згадав літній день… Тоді на його руці ще не було обручки. Вони з Тонею гуляли удвох… Мабуть, чи не вперше… Їли морозиво… І заблукали на такий же ринок… Ні. На звичайний речовий ринок, він тоді був біля Республіканського стадіону… Збирався дощик… І Тоня сказала, що в нього немає літньої куртки. І вони пішли уздовж рядів, і Тоня дивилася на нього…
Здається, більше вона ніколи так на нього не дивилася.
Він примірив одну куртку, другу… А Тоня критично оглядала його і говорила, що він гідний кращого. І коли, нарешті, вони зовсім зневірилися в можливостях речових базарів, їм трапилася жінка років п’ятдесяти… руда з сивиною… І у неї над прилавком висіла ця куртка.
Чорна… м’яка… Андрій одягнув її, і Тоня його обійняла. І руда жінка посміхалася, дивлячись на них.
Вони купили куртку — здається, жінка скинула їм десятку… На куртці була застібка-«блискавка», і на каретці висів брелок з нержавійки — ніби лицарський герб…
Вони обнімалися весь день. І куртка з тих пір пахла Тонею. Її шкірою, її парфумами. Навіть коли її прали чи забирали з хімчистки — вона все одно пахла тим днем, літнім дощиком, Тониною закоханістю…
Андрій здригнувся і підняв голову. Чорна тінь, що начебто вирішувала його долю під гірляндою навпроти, ступнула вперед, зайняла собою весь простір перед прилавком з купальниками… Андрій побачив, як у страшному сні, кругле обличчя з холодними витрішкуватими очима…
— Усе, — ледь чутно сказав продавець. — По твою душу… І надовго. Такі меблі зараз…
У цей момент напереріз круглолицьому метнулася маленька, тремтяча, непоказна тінь. Завмерла між Андрієм і його незабарною долею.
Підняла невпевнено руку.
Там, де в людини знаходиться кисть, у тіні була затиснута металева штучка.
Брелок з нержавійки — потьмянілий, але ще досить виразний: якийсь птах… Квітка… Щит…
– Іди, — ледве чутно сказав продавець купальників. — Таки… Йди, і удачі тобі… Удачі…
Андрій, похитуючись, вибрався через прилавок.
Навколо був чужий світ — настільки чужий, що навіть космічний холод марсіанських печер у порівнянні з ним здавався б затишним. Маленька тінь стояла, погойдуючи металевою підвіскою, як свічею. Дочекавшись, коли Андрій підійде, вона повернулася і рушила уздовж ряду — серед чорних тіней. Серед невірних вогників. Серед маревного світу, у який Андрій відмовився б вірити, якби не сувора необхідність…
І Андрій рушив услід.
…Курточка була зовсім легка — будь-який серйозний дощ пробивав її навиліт. Вона не витримувала сильного вітру; зате в її кишені одного разу розкришилася Тоньчина пудра… Чомусь їй нікуди було покласти пудреницю… І Андрій запропонував свою кишеню… А пудрениця візьми та й трісни…
З тих пір монети, що Андрій зсипав у кишеню, виявлялися обсипані тонким шаром пудри.
Маленька тінь ішла вперед. Андрій ледве встигав за нею; тінь несла перед собою брелок із нержавійки, як смолоскип. Як вірчу грамоту. І великі тіні розступалися перед нею і перед Андрієм.
…Що з нею сталося потім? Вона загубилася… Лисніли лікті, кишені в сотий раз прорвалися і вже не підлягали лагодженню… Півроку курточка без діла висіла в шафі, а потім Антоніна, безжалісна до мотлоху, винесла її до сміттєвих баків.
Чому дружина ніколи не радиться з Андрієм — навіть у справах, що стосуються саме його?
Маленька тінь запнулася. Сповільнила крок. Опустила руку з затиснутим у ній брелоком. Оглянулася на Андрія; він не бачив її обличчя, тільки угадував. Це було обличчя підлітка, дівчини, а може, й хлопчика. Дуже коротке волосся і вузьке підборіддя заважали точно визначити…
Навколо зімкнулися важкі погляди. Нахлинув страх…
Вони гуляли із синами, Ігор був у Тоні в «кенгурушці», а Костик — у Андрія. Памперс був бракований чи інша технічна неполадка, але куртка виявилася мокрою наскрізь… Костик дивився на батька круглими блакитними очима, нерішуче посміхався, а водоспад тим часом пробивався крізь «кенгурушку». Андрій реготав, і в сміху його не було ні краплі нещирості — у той момент він пишався сином, ніби той полетів у космос…
Брелок із нержавійки здригнувся — і піднявся знову.
Маленька тінь ішла від ряду до ряду, темні силуети розступалися перед нею, і слідом ішов Андрій. Шелест поліетилену над головою голоснішав… Крізь звичні базарні звуки — шерехи, голоси, бурмотання радіо, побрязкування, потріскування — раптом прорвався шум мотора, ніби машина проїхала зовсім поруч…
Андрій побачив вихід.
Він бачив його стільки разів — у маревних видіннях… У мріях…
Він рвонувся і побіг, нічого навколо не зауважуючи, і через кілька секунд вилетів на бетонований майданчик під рекламним щитом: «Сантехніка за низькими цінами. Шпалери. Меблі. Біжутерія. Цукор. Трикотаж».
