Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих (читать книги без регистрации .txt) 📗

Тут вона дуже сподобалась усім і не нажила собі жодного ворога — ні серед чоловіків, ні серед жінок. Жінки бачили й визнавали, що ні в її мові, ні в поведінці нема й сліду нескромності. Вона, зовсім іще молода, виявляла належну пошану кожній дамі більш високого роду чи дозрілого віку. Не інтригами чи розпустою, а тільки з ласки короля здобула вона своє становище, і негідно було б докоряти їй за нього. Чоловіки при кочовому дворі були простосерді воїни — суворий Крійон, хоробрий Арамбюр. «Одноокий», — так прозивав його друг і владар. «Завтра бій, Одноокий! Побережи своє око, а то зовсім осліпнеш!» Старші гугеноти при цьому таборі-дворі були людьми чистих звичаїв і в цьому не схожими на короля. Молоді брали його за приклад в усьому; але для обох різновидів протестантів, та й для відданих йому католиків, Анрі був великою людиною, гідною тільки захвату, а зрозуміти до кінця можна тільки тоді, коли любиш.

Відчувши все це, красуня д'Естре неминуче перейнялась тим духом, що панував у околі короля. Тут він поставав перед нею як особистість далеко значніша, ніж той коханець, до якого вона мусила звикати, і навіть шартрський переможець, чий блиск лестив їй, відступив назад. Тут кожен з чоловіків будь-коли віддав би своє життя замість нього, а кожна жінка пожертвувала б сином. І всі, чоловіки й жінки, вважали б, що вони тільки виграли, бо король був утіленням усього найкращого, що було в них, їхньою власною, але досконалішою суттю, їхньою вірою і їхнім майбуттям. Габрієль, натура не палка, скоріш розважлива, ніж невтримна, нишком спостерігала їх, потихеньку сміялась — але й навчалася, в чому її шанси і як їй слід поводитись. Хоч серце її не було ще по-справжньому зворушено, та думки змінилися.

При дворі вона була найурівноваженіша. Її високе становище виявлялось майже винятково у великій стриманості; дехто навіть вважав це холодністю. Її шанувальник, пан д'Арманьяк, перший камердинер короля, називав її «північним янголом». Ніхто, крім Анрі, не розумів так її чару, як д'Арманьяк. «Північний янгол», — казали й інші гасконці і з відвертим поклонінням у очах шукали її погляду, світлого й загадкового. А ті дворяни, котрі самі були родом з північних провінцій, вимовляли це прізвисько, на взірець свого владаря, ледь насмішкувато й дуже зичливо. Врешті й упертий Агріппа д'Обіньє визнав, що нині д'Естре, попри всю свою надзвичайну вроду, не випромінює гріховного чару.

В такому яскравому світлі, на очах у всіх, Габрієль майже не припускалась помилок — у кожному разі, найголовнішої вона уникала. Всі чекали, чи вимовить вона ім'я Бельгарда. Хоч би як вона вчинила — згадала про нього чи замовчала, — однаково б нашкодила собі. Врешті-решт вона таки згадала про свого колишнього коханця, але сподіваного конфузу аж ніяк не вийшло. Молодий Жіврі [34], ровесник першого стайничого й не гірший за нього вродою, шанобливо й делікатно упадав за нею — а власне, через неї упадав за королем.

— Пане де Жіврі, ви сказали слова, яких король вам ніколи не забуде, — сказала вона йому при багатьох слухачах. — Ці ваші слова вже знає все дворянство: «Величносте! Ви король хоробрих, покидають вас тільки боягузи». Так ви сказали — і цілком слушно. Але герцог де Бельгард не боягуз, і він напевне скоро повернеться, щоб служити королю.

І все. Жодної згадки про мадемуазель де Гіз — і це вже був недвозначний натяк, щоб ні про які любовні історії мови не було, бо єдино важливе — це вірність королю. Досить спритний хід, він здавався навіть щирим і скромним. Скандалу уникнуто чи все-таки ні? Декому здавалося, що вона заходить надто далеко у своїх відвертих претензіях на бездоганність, коли згадати справжній стан речей. Про нього весь час нагадували пастори двору-табору: обоє, і король, і пані де Ліанкур, одружені, тож це подвійне перелюбство, спокуса для світу й зневага віри. Цього разу пастори піднесли голос і кричали: «Єзавель!» — тоді як прелати мовчали. «Єзавель!»— казали пастори, немовби дружину іудейського царя Ахава, що навертала його до віри в свого вітчизняного бога Ваала, можна було рівняти з католичкою — приятелькою короля Франції. Правда, пророк Ілія переслідував Єзавель, аж поки її зжерли собаки, зоставивши тільки голову, ступні та руки по зап'ясток. Пророк слушно провістив їй таке. А от пастори могли й помилятися; вони показали себе занадто суворими і вже через це — не дуже мудрими. Вони настрахали жінку й розвіяли її добрі наміри.

Зате від священиків своєї церкви кохана короля чула тільки добросерді напучення, хоча вони й не подавали їй надій на шлюб із вінценосцем: так далеко справи ще не зайшли. Поки що навіть розлучення пані д'Естре зі своїм чоловіком було ще дуже непевним ділом, то як же міг би обережний церковний дипломат, що не хоче зіпсувати всього, згадувати про одруження короля. Навіть про його перехід у католицтво, хоча все наче прямувало до цього й хоч як видимо ця переміна наближалась, прелати в розмовах з Габрієллю не згадували. Для Габрієлі це було наукою, і вона її зрозуміла. В години інтимних зустрічей Анрі не чув від неї жодного нашіптування про перехід у її віру. Одначе своїх слуг-протестантів вона тихенько позвільняла — на пораду тітки, пані де Сурді, що не втрачала пильності.

Пастор ла Фей був старий добросердий чоловік, що колись чукикав Анрі на колінах. Він і наважився поговори з королем. Саме ла Фей міг собі це дозволити, бо не був святенником чи непохитним сторожем доброчесності. Він визнавав, що спасіння душі може досягти і протестант, і католик:

— Я незабаром стану перед ликом божим. Та якби я був католиком і мене покликано до бога з-посеред меси, а не з посеред проповіді, як я сподіваюсь, то господь у своїм небеснім чертозі не відвернув би від мене ока свого.

Пастор сидів, а король ходив перед ним по кімнаті туди й сюди.

— Кажіть далі, пане пасторе! Ви ж не Габрієль Дамур, вогненний меч — не ваша зброя.

— Величносте! Ви повертаєте на гірше. Не вводьте в спокусу своїх одновірців, дозволяючи силоміць вирвати себе з лона церкви!

— Коли я послухаюсь вашої поради, то скоро не стане ні короля, ні королівства, — відказав Анрі.

Пастор зневажливо махнув рукою.

— Мирські балачки, — сказав він байдуже, як про щось таке, від чого треба відмахнутись. — Король почуває, що йому загрожує ніж, коли він зостанеться у своїй вірі. Та коли він зречеться її, тоді нам, гугенотам, не буде забезпечено ні свободи віровизнання, ні навіть життя.

— Подбайте самі про свою безпеку, — мимохіть сказав Анрі, але, засоромившись цих слів, вигукнув палко: — Я бажаю миру всім своїм підданим, а собі самому — душевного спокою.

Пастор повторив:

— Душевного спокою… — Повільно, з притиском: — Це вже не мирські балачки, так говоримо тільки ми. Величносте! Після вашого зречення ви вже не зможете з легким серцем і просто, просто й без страху стояти перед народом, який любив вас, — а тому вас любив і господь. Ви були добрі — бо ні в чому не завинили, і веселі — бо нікого не зрадили. А після цього… Величносте! Після цього ви вже не будете надією.

Слушні були ці слова чи хибні — мабуть, і те, й друге водночас, — але вимовлені були вони з усією вагою духовної відповідальності, і король поблід. Старому охоронцеві його дитячих літ нестерпне було це видовище, і він квапливо прошепотів:

— Але ви не можете інакше.

Він хотів підвестися, аби показати, що його устами промовляє вже не віра, а тільки смиренна людина. Та король наказав йому сидіти, а сам і далі міряв кімнату великими кроками.

— Далі! — зажадав він і спитав — чи, власне, подумав уголос: — Хіба в мене тепер інші хиби й інші чесноти?

— Вони ті самі,— відказав ла Фей, — але з літами набувають іншого сенсу.

Король:

— І я вже не маю права бути щасливим?

Пастор, похитавши головою:

— Ви, звісно, вважаєте себе щасливим. Та колись бог давав нам щастя безгріховне. А тепер вам доведеться зазнати багатьох кривд і самому завдати ще тяжчих — заради своєї любої владарки.