Енн із Зелених Дахів - Монтгомери Люси Мод (читать книги онлайн полные версии .TXT) 📗
— Хіба то дивина? Поводитеся, мов ті блазні! — відказала Марілла.
А потім фіалки мовби розгорнули лілове покривало над Долиною Фіалок. Дорогою до школи Енн проминала її з благоговійним поглядом, ступаючи легесенько, так, ніби ноги її торкалися священної землі.
— Чомусь, — признавалася вона Діані, — коли я проминаю ту долину, мені байдуже, чи Гіл… чи хтось у класі вчиться краще за мене. А в школі все стає як завжди, і мені вже геть не байдуже. Всередині мене є неначе ціла купа різних Енн! Я часом думаю, що саме тому я постійно й потрапляю в халепи. Якби там була одна-єдина Енн, то було б зручніше, зате не так цікаво.
Якось червневого вечора, коли дерева знову стояли вбрані в рожевий цвіт, у болотах понад Озером Осяйних Вод сріблисто-солодко кумкали жаби, а в повітрі ширилися запахи конюшинових полів і терпкі аромати соснового лісу, Енн сиділа при вікні у своїй кімнатці нагорі. Вона вчила уроки, та сутінки вже згусли настільки, що читати не виходило, тож дівчинка замріялася, широко розплющеними очима дивлячись повз віття Снігової Королеви, всипане, мов зірками, пучечками білого цвіту.
Власне, її маленька кімнатка не змінилася. Стіни були такі самі білі, подушечка для шпильок — така сама тверда, стільці — такі самі жовті й манірно-штивні. А проте дух у ній був уже геть інший. Вона сповнилася чогось нового, живого, жвавого, і це щось просотувало її всю й не залежало від підручників, суконь і стрічок, ба навіть від щербатого блакитного глека із квітучими яблуневими гілочками на столі. Немовби всі мрії, яким уві сні й наяву віддавалася її життєлюбна мешканка, раптом набули видимої, хоч і нематеріальної форми й оповили голі стіни прозорими розкішними гобеленами з веселки й місячного сяйва. Аж тут до кімнати стрімко зайшла Марілла зі стосиком свіжовипрасуваних шкільних фартушків Енн. Повісила їх на стільці і, втомлено зітхнувши, сіла. Того дня її здолав один з нападів мігрені і, хоч біль уже вщух, почувалася вона кволою і «розтерзаною», за власним висловом. Енн глянула на неї; очі дівчинки аж випромінювали співчуття.
— Я хотіла би, щоб ця мігрень була не у вас, а в мене, Марілло. Я б охоче витерпіла її заради вас.
— Ти своє вже зробила: стільки поралася по господарству, щоб я могла відпочити, — сказала Марілла. — І здається, добряче дала раду з усім, і помилялася менше, ніж зазвичай. Певна річ, ніякої потреби не було крохмалити носовики Метью! До того ж люди, коли розігрівають пироги до обіду, витягають їх з печі, щойно вони стануть гарячими, і їдять, а не чекають, доки страва згорить на попіл. Але ти вочевидь уважаєш інакше.
Після мігреней Маріллу завжди охоплював глузливий настрій.
— Ох, як прикро, — забідкалася Енн. — Я забула про той пиріг, відколи поставила його в піч, і аж тепер згадала, хоч інстинктивно мені відчувалося, що чогось на столі бракує.
Коли ви зранку загадали мені поратися по господарству, я міцно собі постановила нічого не уявляти, а всіма думками зосередитися на роботі. І все було гаразд, аж доки я поставила пирога, і тоді мене охопило нездоланне бажання уявити, буцім я — зачарована принцеса, що сидить самотою, замкнена у вежі, а прекрасний лицар на вороному коні мчить рятувати мене. То я забула про пиріг. І не помітила, що й хустинки накрохмалила. Поки я прасувала, то увесь час намагалася придумати назву для острова, що нам з Діаною трапився вище по течії струмка. Це таке прехороше місце, Марілло! Там ростуть два клени, а струмок його немов оперізує. І мене раптом ніби громом ударило, що було б чудово назвати його островом Вікторії, бо ми знайшли його в день народження королеви. Ми обидві з Діаною дуже віддані роялістки. Але мені страшенно прикро, що так вийшло з пирогом і носовиками. Я ж хотіла бути несказанно чемною, бо сьогодні річниця. Ви пам’ятаєте, Марілло, що було цього дня рік тому?
— Ні, я нічого особливого не пригадую.
— О, Марілло, це ж день, коли я прибула до Зелених Дахів! Я ніколи його не забуду. То була переломна мить мого життя. Хоча, звісно, для вас той день і не такий важливий. Я вже рік тут прожила, і це величезне щастя. Халепи в мене теж траплялися, та все можна виправити. А ви шкодуєте, що лишили мене, Марілло?
— Не можу сказати, щоб я шкодувала, — відповіла Марілла, котра часом дивувалася, як то вона могла жити без Енн у Зелених Дахах, — ні, зовсім не шкодую. Енн, якщо ти вже покінчила з уроками, то біжи попроси в пані Баррі викрійку Діаниного фартушка.
— О, вже… уже дуже темно! — вигукнула Енн.
— Темно? Ще ж тільки сутеніє. І хтозна-скільки разів ти там і пізніше бувала.
— Я піду рано-вранці, — миттю заперечила Енн. — Встану ще вдосвіта й піду, Марілло.
— Не мели дурниць, Енн Ширлі. Мені потрібна викрійка, щоб сьогодні ж пошити тобі нового фартушка. Тому йди негайно й не барися.
— Ну, то доведеться йти кружною дорогою, — мовила Енн, знехотя беручи капелюшка.
— Іти кружною дорогою і змарнувати півгодини? Чого це?
— Я не можу зараз піти крізь Ліс Привидів, Марілло! — розпачливо скрикнула Енн.
— Ліс Привидів? Енн, чи ти здуріла? На Бога, поясни мені, що це за Ліс Привидів.
— Смерековий ліс за струмком, — прошепотіла Енн.
— Нісенітниця! Немає там ніяких привидів! Хто наплів тобі цієї маячні?
— Ніхто, — зізналася Енн. — Просто ми з Діаною уявили, що там є привиди. Бо тут усі місця такі… такі звичайні. Ми це просто собі вигадали для забави. Почали уявляти у квітні. Адже це так романтично — коли в лісі живуть привиди, Марілло. А той смерековий ліс ми вибрали, бо він дуже темний. О, ми вже собі уявили все найстрахітніше. Там є дама в білому, що саме о цій порі ходить уздовж струмка, заломлюючи руки, і моторошно, протяжно голосить. Вона з’являється тоді, коли в сім’ї хтось має померти. А привид замордованої дитини оселився в тому ж кутку, де стоїть наша Господа Бездіяльності; він стиха підкрадається ззаду й холодними пальцями торкається вашої руки — отак. О, Марілло, я вся тремчу, щойно лише подумаю про це! І чоловік без голови походжає стежкою, і скелети чатують на вас поміж гілля! О, Марілло, у Ліс Привидів я ввечері нізащо не піду! Бо там ці білі мари простягнуть руки з-за дерев і схоплять мене, я впевнена.
— Яке нечуване безглуздя! — обурилася приголомшена Марілла, яка досі й слова не могла вимовити від подиву. — Енн Ширлі, невже ти справді віриш у ці огидні витвори своєї уяви?
— Ні, я не зовсім вірю, — боязко пробурмотіла Енн, — принаймні не вірю вдень. Та коли сутеніє, це вже геть інше, Марілло. Тоді звідусіль вилазять привиди.
— Енн, привидів не існує.
— Ні, Марілло, вони існують, — затято відказала Енн. — Я знаю людей, котрі їх бачили. І це дуже поважні люди. Чарлі Слоун каже, що його бабуся якось увечері бачила його дідуся, він гнав корів з пасовища, а тоді вже рік минув, як його поховали. Ви ж знаєте, бабуся Чарлі Слоуна нічого вигадувати не буде. Вона страшенно богобоязлива. І за батьком пані Томас якось увечері аж до самісінького дому назирці йшов вогняний баранець з відрубаною головою, що висіла на клаптику шкіри. Він сказав, що то був дух його брата, і тепер батько пані Томас точно мусить померти впродовж дев’яти днів. Але помер тільки через два роки, та ви ж бачите, що це все правда? А Рубі Джилліс каже…
— Енн Ширлі, — рішучо урвала Марілла, — я більше ніколи не хочу слухати подібної бридні. У мене й дотепер були сумніви щодо твоєї уяви, а коли вже вона призводить до таких наслідків, я цього не терпітиму. Ти негайно підеш до пані Баррі, просто крізь смерековий ліс, і нехай це буде тобі научкою й пересторогою. І щоб ніяких фантазій про ліси із привидами я більше від тебе не чула!
Енн могла ридати й благати скільки заманеться — що й робила, бо її охопив непідробний жах. Вона опинилася в полоні власної уяви; смерековий ліс у вечірню пору вже здавався їй смертельно небезпечним.
Проте Марілла була непохитна. Разом з дівчинкою, що вся тремтіла в передчутті зустрічі з жорстокими привидами, вона дійшла до струмка й веліла рушати — через кладку, а тоді просто в похмуре лігво дам у білому й безголових примар.
