Невеличка драма - Підмогильний Валер'ян Петрович (книги хорошего качества TXT) 📗
- Невідомо! Каже пані Сліповська: не доберу, може, закохався він? І я сказав - ну, звичайно, закохався, людина молода, здорова, але молодець, що з режиму не виходить…
- Я не розумію, Степане Григоровичу, твого тону. Ти цинік! Ти забуваєш про Ірен!
- Ірен… - пробурмотів професор. - Я забуваю про Ірен? Чудово! Але що я можу, як він і справді закохався? Нічого не можу, Марусю, я безсилий… Якби він захворів на коліт абощо, то лікував би його, а любов, Марусю… ти знаєш, я сам був закоханий…
- Перестань, - сухо сказала Марія Миколаївна, і професор замовк. - А якихось подробиць ти не довідався?
- Як же! - скрикнув професор. - Марусю, я все виконав надзвичайно… Можливо, що я щось і забув - ти знаєш, пані Сліповська - це ціла злива, це кулемет. Коли чоловік її був хворий, я заборонив їй розмовляти з ним, вона дурманила його своїм говорінням… І вона скаржилась, що Юрій Олександрович дуже неговіркий…
- А раніше говіркий був?
- І раніше не був. Ніколи не був з нею говіркий.
- Тоді це не важить. Ще що?
- Ще вона сказала, що останнім часом він заприязнився з їхнім котом Нарцисом і до кімнати своєї його пускає…
- Які дурниці ти плетеш, - мовила Марія Миколаївна і поринула в задуму.
Професор сидів коло столу й з видимою тугою поглядав на книжки та папери. Та що дружина його не оповістила розмову закінченою, він не зважувався до праці братись і тільки голосно зітхав, нагадуючи за свою притомність.
- Ірен мене турбує, Степане Григоровичу, - мовила вона нарешті. - Ти помітив, вона майже не виходить з хати, все сидить у кімнаті… І що за горда душа - не терпить співчуття! Моя душа…
- Звичайно, в неї твоя душа, - погодився професор, - і мій розум.
- Вона все читає, - вела Марія Миколаївнам - я на це раніш уваги не звертала. А вчора подивилась - і знаєш, що вона читає?
- Що? - злякано спитав професор.
- Вона читає не більше й не менше, як граматику української мови Горецького й Шалі, видання шосте.
- Невже?
- І до того ж пише всякі вправи у зошиті. Ти розумієш, у якому вона небезпечному стані? Професор тільки спантеличено дивився.
- Я розумію любов до мов, я сама вільно розмовляю французькою і німецькою, але це… це початок божевілля! Ми мусимо її негайно рятувати. Але передусім мусимо остаточно розвідати про Юрія Олександровича.
- Марусю, - мовив професор благально, - я все розвідав, чудово розвідав.
- Лишається ще трохи, - суворо сказала Марія Миколаївна. - Завтра ти будеш коло його помешкання за двадцять сьома й простежиш, де він піде.
- Марусю! - скрикнув професор.
- Вулиця, будинок і номер помешкання - ось що я мушу знати. Степане Григоровичу, завтра ти зробиш це обов'язково.
- В жодному разі! - скрикнув професор. - Я люблю Ірен, але я… не слідопит! Чудово! Ти принижуєш мене, ти забуваєш, хто я!
- Але так, щоб він же не побачив - іди за квартал, ти добре бачиш.
- О, я бачу! Бачу, що ти остаточно вирішила зробити з мене слідця, якогось Нат Пінкертона… Але цього не буде! Ніколи! Та зрозумій же, Марусю, що мені не личить вистежувати людей. Пошлімо краще когось, Марусю!
- Я не можу плутати в наші інтимні справи сторонніх… Упорядкуй свій день так, щоб завтра о шостій з половиною був вільний.
За тим вона вийшла з кабінету, а другого дня професор знову вчинив за її розказом, але мало не спізнився: вже за двадцять сьома Славенко вийшов із помешкання і пустився так хутко, що професор за ним ледве встигав. Добре, що до Жилянської вулиці було недалеко, а то Степан Григорович зовсім захекався б від швидкої ходи та напруження, з яким він Славенка пильнував. А коли той зник у подвір'ї будиночку, професор Маркевич поважно пройшов повз, придивився, взяв на розі візника й поїхав по візитах, геть задоволений і в найкращому настрої. Бо коли йшов за Славенком, у ньому справді прокинулось щось слідецьке, якась приємна мисливська настанова, з'явилась нервова піднесеність і солодкий трепет у серці. Він мав вистежити людину, і виконав це чудово!
- Далі я вже сама візьмуся, - сказала Марія Миколаївна, обізнавшись із його здобутками.
- Це, знаєш, цікаво, Марусю, - казав професор. - Він іде, а я за ним, за ним, з очей його не спускаю… І такі сутінки, дуже зручно в сутінках стежити, чудово!
- Ти захоплюєшся всім, як хлопчисько, - суворо мовила професорова. - Поважності в тобі, Степане Григоровичу, немає.
Вранці вона вирядилась на Жилянську вулицю й постукала в двері маленького будинку, Ада їй відчинила, бо кооператор того дня до Шепетівки поїхав, а дружина його пішла на базар, Марта на посаді була, а німкеня, фрау Гольц, взагалі не дочувала.
- Здесь живет Владимир Петрович Изотов? - спитала професорова, наперед заготовивши це вигадане прізвище.
- Здесь живу я, моя мама, мой папа… - почала Ада, але Марія Миколаївна м'яко перепинила її.
- Позови кого-нибудь старшего, детка! На цей час фрау Гольц зачула-таки з своєї кімнати якийсь гомін і вийшла.
- Што фі хотіть? - спитала вона. - Мофчі, Ата, ті ще маленькі.
Марія Миколаївна вмить зміркувала свою дальшу поведінку.
- Sind Sie eine Deutsche? [2] - спитала вона.
- Га? - мовила фрау Гольц. - Мофчі, Ата, ті мішай…
- Она глухая, - сказала дівчинка.
- Ich frage, ob Sie eine Deutsche sind?… - крикнула професорова. - Siе haben еіnе deutsche Aussprache [3].
- Ja, ja, ich bin eine Deutsche, ganz richtig, - радісно відказала фрау Гольц. - Mein armer Vater kam als Mechaniker her, hier ist er auch gestorben… Treten Sie bitte, womit kann ich Ihnen dienen? [4]
- Ich suche einen Verwandten und man hat mir, - промовила Марія Миколаївна якнайголосніше, ідучи за фрау Гольц до кімнати, - diese Adressе, Schilanskaja 42, gegeben [5].
З півгодини точилася між ними голосна й щира розмова. Спочатку Марія Миколаївна мусила вислухати нещасну історію фрау Гольц, що двадцять років тому потрапила з батьком на Україну й по його смерті остаточно зміцнилась у становищі старої панни, зробившись до того ж безпритульною. А коли з цим покінчено, Марії Миколаївні, що виявила дружню цікавість до теперішнього побуту фрау Гольц, неважко було довідатись за її сусідку, дівчину Марту (ein hьbsches, gutes Mдdel, doch schade, das Sie das Haar beshnitten halt!) [6] і за те, що її щодня одвідує один молодик (ach, was fьr ein stattlicher Mann, sehr elegant und schцn!). [7] Звичайно, казала фрау Гольц, це природно, що до дівчини ходить хлопець, але недобре так довго вдвох засиджуватись - das ist gefдhrlich fьr ein Mдdel, das keine Eltern hat, und ьberhaubt fьhrt es zu einem schlimmen Ende… [8]
Нарешті Марія Миколаївна висловила жаль з того приводу, що родича свого не знайшла, пообіцяла німкені влаштувати її десь за бонну при першій нагоді й попрощалася з фрау Гольц, що назвала її die allerliebenswerdigste Frau, die Ihr je begegnet ist. [9]
- Так, він закоханий, - оповістила Марія Миколаївна професорові ввечері того дня. - Закоханий у дівчину, Степане Григоровичу, це найгірше…
Під впливом тяжких переживань матернього серця, вона оспала, втратила рішучість у тоні й величний вигляд. - Так і треба було припускати, - мовив професор. - Якщо хлопець не сидить увечері вдома, значить, він закоханий… Така вже логіка речей, Марусю!
- Щасливий ти, Степане Григоровичу, що маєш таку вдачу, - зітхнула Марія Миколаївна. - 3 усім ти миришся…
- Факти, Марусю! - скрикнув професор. - Факти - чудова річ!
- Якби це була жінка, тобто доросла жінка, вдова чи що, тоді б я знала, що робити, - сказала дружина. - А дівчина - це пропаща справа… Тут ніяк підступитись, бо він же засліплений! Ах, Степане Григоровичу, ти не уявляєш собі, яка це трагедія для Ірен, для нас…
- Заспокойся, Марусю, - мовив професор.
- І як він міг закохатись у дівчину? Він, такий розумний, серйозний? Яка легковажність! Що йому та дівчина? Що вона проти нашої Ірен? Яка пара була б! Серцем я почуваю, яка це могла б бути пара - Ірен і Юрій Олександрович… Йому закохатись у дівчину, ославивши Ірен, - це моральний занепад!
