Один в океані - Бомбар Ален (читать книги бесплатно полные версии txt) 📗

19 годин. Знову, як і вчора, здійнявся вітер. Тільки б не стих. До човна наближається якась невідома мені риба. Та це ж велика баракуда! Мені б дуже хотілося піймати її, але вона, мабуть, сама не від того, щоб поласувати моїм м'язом.

Неділя, 30 листопада. Ось уже цілий тиждень я зовсім не просуваюся вперед. Прокляття на тих, хто запевняв мене, ніби пасати дмуть до самого берега! Вісім днів мертвий штиль, ніяких надій на якісь зміни.

Пасат просто обманщик: він супроводжує вас три чверті подорожі, а потім кидає. І зважте, що це в найсприятливішу пору року! Що ж, треба скоритися. Коли я проходитиму щодня приблизно 30 миль, або в середньому 55 миль за весь час подорожі, то підійду до берега в неділю 7 грудня. Потерплю з тиждень, але потім — здаюсь.

Понеділок, 1 грудня. От тобі й маєш! Минув листопад, а я так і не побачив землі. Пробую визначити свою довготу: схід місяця дає мені 50°, а захід — 60°. Нічого не розумію! Цього вечора має зійти повний місяць. Побачимо.

Піднявся помірний сприятливий вітер, і я трохи просунувся вперед. Зате вночі знову панував цілковитий штиль. Де бісового батька, я знаходжуся — за 40 чи за 1200 миль од берега?

Палюча спека. Повитий серпанком обрій порожній.

Коли б у мене були батарея для радіоприймача і хронометр, я зміг би точно визначити свою довготу.

15 годин. Тримаюся тієї ж широти. Легенький вітер пестить обличчя. Ніби для того, щоб підбадьорити мене, прилетів фрегат, уже четвертий за ці п'ять днів. Оскільки їх зустрічають найдалі за 300 миль од берега, а першого з них я бачив п'ять днів тому, можна вважати, що до берега лишилося миль 100. Не втрачати надії!

18 годин. І навіщо мені треба було розглядати свої фотографії… Франція, Касабланка, Лас-Пальмас!.. Від цього настрій у мене тільки погіршав. Моя експедиція затягнулася, і весь трагізм у тому, що я не знаю навіть, де перебуваю. Мені здається, що лишилося не більше як 200 миль, але коли я допливу — післязавтра, через десять, двадцять, тридцять днів, — невідомо. Інколи мені хочеться знову опинитися на Канарських островах. Але я знаю, що тоді клята гордість не дала б мені спокою.

З'явися зараз на горизонті хоч один корабель чи було б у мене радіо, я не почував би себе таким самотнім. Який я злий на «спеціалістів», що запевняли мене, ніби до кінця подорожі вітер буде північно-східний чи східний. Насправді вітру зовсім немає або він дме (після минулого урагану) з південного сходу.

Вівторок, 2 грудня. (В мене був гнітючий настрій, і тому записи в щоденнику, які відносяться до цього періоду, важко читати).

На обрії — нічого. Океан пустинний. Сьогодні вранці бачив птаха нового виду. Згідно з довідником, він теж не залітає від берега далі як на 100 миль.

Коли б вітер весь час був такий, як на початку плавання, я б дістався до землі ще тиждень тому, але вітер дме лише п'ять-шість годин на добу, менше навіть, ніж під Касабланкою. То що ж, виходить, я так ніколи й не подолаю цих 200 чи 300 миль? Пройти за місяць 2500 миль і стільки ж часу витратити на якихось 300 миль!

Знову моє вітрило висить, наче ганчірка. Збожеволіти можна! Я потроху стаю песимістом. Мій експеримент тривав нормально сорок чотири дні, і було б просто безглуздо, коли б він зазнав невдачі саме наприкінці!

Чого б я тільки не дав, аби повідомити рідних про свою долю! Але навколо мертва пустеля, ні літака, ні корабля! Ну й гидота ця «Raft Воок». Вона хоч кого може збити з пантелику і довести до божевілля своєю нісенітницею про птахів.

15 годин. Не розумію ще однієї речі. Я повинен би зараз вживати всіх заходів, щоб мене не зносило на південь, але вже десять днів віє нещадний вітер саме з півдня. Ну, чи не диво? Де ж північно-східний пасат? Він дме точнісінько з південного сходу. Отже, ще один день змарновано. На щастя, таких зовсім безхмарних днів небагато, бо інакше мій мозок, мабуть, уже давно розтопився б. На обрії збирається велика гроза.

Середа, 3 грудня [22] . Все остогидло. Знову повіяв північно-східний пасат, але дуже слабкий. Зате перед цим він дув взагалі із заходу, це було зовсім мило!

11 годин. Зненацька подув пасат, та такий сильний, якого не було вже протягом тижня. Давай, друже!

15 годин. Мої запаси прісної води помітно зменшилися. Добре, коли б пішов дощ, тільки не дуже великий!

18 годин. Пролетів ще один фрегат; протягом останнього тижня я вже втратив їм лік. Тим часом англійський довідник «Raft Воок» твердить, що фрегат не зустрічається далі як за 100 миль від берега. Сподіваюся, що все це відноситься тільки до даного птаха, коли б це стосувалося й інших, то я вже давно пристав би до берега. Сто чортів, як же хочеться пити! Ех, зараз би випити одразу літр молока!

Четвер, 4 грудня. На горизонті нічого нового, нічогісінько. В мене починається виснаження всього організму.

Сьогодні до мене прилетів метелик, а вранці я бачив павутиння, яке летіло в повітрі. Отже, якщо зважити на все це — земля не повинна бути далеко. Але ні кораблів, ні літаків не видно.

П'ятниця, 5 грудня. Може, земля лежить за якихось кілька десятків миль од мене, а я не можу дістатися до неї, бо немає вітру. Сили мене майже покинули. Коли так триватиме й далі, «Єретик», звичайно, допливе до землі, але в ньому буде вже мій труп. Сонце пече немилосердно, на небі жодної хмаринки. Я вже нічого не розумію і не знаю, де перебуває «Єретик». Моє останнє побажання: коли «Єретик» приб'є до берега разом з моїм трупом, хай хтось за мене все-таки надає ляпасів авторові книги для потерпілих на морі. Вона створена тільки для того, щоб вбити в нещасних останню надію на порятунок. Наприклад, у цій книжці написано: «Значна кількість фрегатів свідчить про те, що земля недалеко, миль за 100». Тиждень тому я бачив їх немало, а проплив з того часу миль 300. Отже, автор — нечесна людина, бо свідомо пише брехню або ж пише І про те, чого сам не знає і про що йому краще І взагалі не писати! Це ж саме стосується і тих, хто дав опис пасатів. Видно по всьому, що вони ніколи не плавали в цих місцях. Передайте цим «спеціалістам», що в районі Антільських островів у листопаді—грудні два дні вітер, а десять — мертвий штиль.

Невеличка задача: човен рухається із середньою швидкістю 100 метрів за годину; визначте, скільки потрібно часу, щоб подолати 150 кілометрів, які відокремлюють мене од землі, якщо вона взагалі існує?

В усякому разі я умру раніше, згорю на сонці, знесилений спекою та голодом. Мені здається, що всі сили змовилися проти мене. З самісінького ранку я варюся на пекучому сонці, а вгорі — хоч би хмаринка, в той час як зовсім близько — метрів за 800, небо вкрите суцільними хмарами. Просто дивно, до якої міри оволодіває нами на морі манія переслідування. Здається, ніби все проти тебе, і нічого не ладиться. Маленькі хмарки ледве пливуть собі — їх жене легенький вітер. А в мене таке враження, ніби вони навмисне обходять сонце, аби тільки не пройти перед ним і не захистити мене від пекучих променів.

Сил немає. Коли я загину, це станеться лише тому, що проти мене виступили і штиль, і безпощадне сонце. Учора навколо шаленіла злива, а на мене хоч би краплина впала. Жорстоко! Моє вітрило мляво полощеться. Без сумніву, дме пасат. Що таке зона пасатів? Район, де практично ніколи немає вітру. Таке безвітря не можна пояснити навіть припущенням, що мене занесло в «зону бур», бо в цю пору року вона пересувається на 5° північної широти, а коли б я перебував на цій паралелі, то вже давно досяг би землі.

Жане Люку, якщо я загину, так і не допливши до землі, видай, будь ласка, книжку з моїми нотатками — хай вона нагадує про мене Жінетті, моїй дружині. Недаремно я казав у свій час: «Коли моряки вірять, що мені пощастить перепливти Атлантичний океан, це погана прикмета». Всі вважали, що Середземне море, Касабланка, Канарські острови — нездійсненна річ, а я собі плив і плив… І от зараз безглуздо гину серед безмежного океану. Уявляю, як радітимуть деякі «спеціалісти»!