Опівнічні стежки - Канюка Михайло (полная версия книги txt) 📗
Збігаючи сходами, майор Прокоп'юк уявляв, як зрадіє Богун словам генерала. Хто-хто, а Прокоп'юк, який, теж бував на таких завданнях, знає, чого варта увага і піклування далеких, але завжди рідних і близьких побратимів по боротьбі.
* * *
У кутку тьмяно поблискувала освітлена ледь жевріючим світлом лампади старовинна ікона. Пахло свічками і свіжоспеченим хлібом. У будинку православного священика Ювеналія Волощука, де зупинилися Бень і Богун, в ці години було тихо. Чутно було навіть, як Бень перегортає сторінки книги. Він з насолодою дочитував новий американський детектив. Богун сів, довго придивлявся у напівтемряві до годинника. Наближався час йти на зустріч з Павелецьким. Цікаво, чи піде за ним Бень? У них уже склалися досить своєрідні взаємини: Бень тепер не набридав Богунові своїми допитами, але й очей з нього не зводив, стежив за кожним кроком. Щодня питав Богуна про здоров'я, а Сергій, подумки його клянучи, посилався на головний біль. Через це доводилося годинами лежати у напівтемній кімнатці просторого священницького дому, ковтати таблетки і вислуховувати співчутливу балаканину попаді. Але треба було зволікати, бо слід обов'язково дочекатися зустрічі з Павелецьким.
Богун вийшов до світлиці, зиркнув на Беня. Той сидів у гойдалці в хмарах тютюнового диму, втупився в книжку.
– Піду на свіже повітря, може, голові трохи полегшає. – сказав Богун і натягнув пальто.
Бень мирно кивнув, не відриваючись від сторінки, замугикав якусь пісеньку. Богун неквапно одягнувся, відчинив двері, зупинився на ґанку. Почекав з хвилину, прислухався, чи не йде Бень. Але за дверима було тихо, і тоді Богун рішуче закрокував по бруківці по центру міста.
Він довго розглядав барвисті афіші якихось двох американських вестернів, що йшли цього дня в кінотеатрі. Хоч фільми були і різні, але на обох шалено мчали на конях ковбої, стріляли, сяяли сліпучі посмішки білозубих красунь.
Роздивляючись рекламу, Богун непомітно стежив за тротуаром і людьми, які зупинялися біля афіш. Павелецького не було. Щоправда, до сьомої години залишалося ще якихось дві хвилини.
Сім! Богун повернувся до входу в кінотеатр, сподіваючись побачити Павелецького, але натомість-побачив похмуре обличчя Беня. Той сердито мружився у сліпучому сяйві великих електричних ламп, недобре зиркав на Богуна. Значить, він бачив, як Богун дивився на годинник. Чого б це людина, яка вийшла подихати свіжим повітрям, стежила за часом? Рішення прийшло миттю. Богун привітно всміхнувся і звернувся до Беня:
– Може, складете мені компанію? Вирішив подивитися фільм. Вам, я бачу, теж удома не сидиться?
Бень пильно глянув в очі Богунові.
– Не сидиться, – поволі сказав він. – Усім не сидиться. А який фільм збираєтесь дивитися? – запитав він, різко змінюючи тон.
– Та ось… цей, – навмання показав на афішу Богун, зробив ще один крок до дверей і наче спіткнувся: прямо перед ним виросла фігура Павелецького. Вистачило миті, щоб Богун поправив правою рукою зачіску. Це мало означати: за мною стежать, зустріч переноситься на завтра, на цей самий час. Вони розминулися, навіть не глянувши один на одного.
Богун увійшов до касового залу, наблизився до віконечка і простяг гроші. Коли касир запитав, який фільм хоче подивитися пан, він, навіть не усвідомлюючи навіщо, назвав не той фільм, який вказував Беню, а інший. І ввійшов у фойє кінотеатру, спиною відчуваючи важкий погляд референта…
Назавтра Богун діяв інакше – зупинився за кілька десятків метрів від кінотеатру і затаївся. Тепер він був спокійний за Беня: священик Волощук привів до нього кур'єра з Варшави. І тому зустріч з польським капітаном пройшла успішно. Встигли поговорити про все. Перед кінцем кіносеансу Богун зайшов на подвір'я кінотеатру і вийшов разом з натовпом на освітлений тротуар. Розрахунок був точним – він привітно всміхнувся Беню, який щулився на вітрі у літньому пальті.
– Як фільм? Чого це вам закортіло бігати щовечора до кіно? – запитав референт.
– Фільм, як і вчорашній, так собі, – весело відповів Богун.
– А, цікаво, про що він? – знову, наче мимохідь, запитав Бень.
Богун швидко, немов його хотіли перебити, почав розповідати неймовірні пригоди ковбоїв з фільму, який подивився вчора. По тону Беня він зрозумів, що той заспокоївся.
– Непосидючий ви чоловік, Богун, встигнете ще надивитися цієї стрілянини там, куди поїдете, – підсумував Бень. – Але добре, що ви вже, здається, одужали! Можете їхати?
– Хоч зараз, – слухняно відповів Богун і подумав: «Якби він знав, цей бандит, як мені це потрібно!»
– О, приємно чути! Збирайтеся, а друга Голуба я залишу поки що тут, – сказав Бень. – Отже, нам треба якось відзначити розлуку.
Він зупинився біля яскраво освітленого входу до нічного клубу, так в Щеціні називалися ресторани, що працювали до світанку.
– Зайдемо?
Через кілька годин, втягуючи сп'янілого Беня на ґанок будинку Ювеналія Волощука, Богун наткнувся у сінях на якусь невиразну постать. Мовчки пройшов повз неї, посадив Беня у крісло і тільки після цього повернувся до гостя. Після «привіту з Києва» сил наче подвоїлося, і Богун відчував себе сьогодні напрочуд легко і впевнено.
Середнього зросту, худий, темноволосий чоловік у шкіряній куртці пильно дивився на Богуна. Сергій ковзнув поглядом по сірих штанях і коричневих туфлях прибулого. Наче збігається з описом. Тонкі губи невідомого витяглися у посмішці.
– Пан випадком не допоможе дістати п'ятнадцять мільйонів пеніціліну?
Богун цмокнув губами, здвигнув плечима.
– На жаль, можу тільки п'ять мільйонів.
Чоловік у куртці задоволено посміхнувся, простяг руку:
– Станіслав Блажкевич, – представився він. – Що, упився? – кинув він на Беня.
– Еге…
– А ви?
– На мене така горілка не діє, – сказав Богун. – Та й не пив я її майже.
– Тим краще, – сказав Стась. – Отже, вирушаємо завтра. Літак з варшавського аеродрому відлітає о першій годині ночі.
– А чого чекати до завтра? Можна й сьогодні, – зауважив Богун.
Стась подивився на годинника, поміркував.
– Трохи запізно. Доведеться таки завтра. Давайте краще відпочинемо.
– Завтра так завтра, – погодився Богун і негайно заспішив до своєї кімнати.
І знову ранок…
Остогидло бути «світською дамою». Та що поробиш? Сер Елвіс пнеться в аристократи, і доводиться зважати на цю примху новоспеченого барона заради впливу на нього у більш серйозних справах.
А як хочеться інколи плюнути на все це, прийти до невеликого охайного будиночка з вивіскою на фасаді «Посольство СРСР», сказати: «Я хочу додому!» – і все скінчиться.
– «Ой дідуню! Розкажи казку… про рип-рип…
– Добре, моє серденько… Жили-були дід та баба. Пішов якось дід на полювання, знайшов ведмежий барліг, а там звір спить – великий, кошлатий. Відрізав дід у ведмедя ногу, щоб, бува, не втік, та й пішов до села покликати допомогу. А ведмідь прокинувся, бачить – нема ноги, приладнав на її місце березове поліно та й пошкандибав до села. Іде лісом, над головою місяць-повня, під ногами пухнастий сніг. Рип-рип дерев'яною ногою по снігу… Прийшов до села, бачить – всі поснули, тільки вікно дідової хати світиться. Заревів ведмідь: «Все село спить, одна. баба не спить, мою шкіру дере, моє м'ясо варить. Віддай мою ногу!…»
Маленька дівчинка сидить на колінах у діда, слухає, як той говорить «ведмежим» голосом, широко розкриває темні оченята, а потім від жаху ховає личко у дідовій густій бороді. Вона так ніколи й не знатиме, що в цієї казки – щасливий кінець, бо не в змозі дослухати її до кінця. І для неї завжди світитиме зимовий місяць, і вічно чутиме вона, як рипить по снігу дерев'яна нога: «рип-рип…»
Розпечений вітер жбурляє в обличчя жмені дрібного піску. Пісок в'їдається в шкіру, тріщить на зубах, запорошує й без того запалені очі. До нестями хочеться пити, але всю воду, до останньої краплини, вилила вона на палаючий кулемет… Знесилена конячина ледь пересуває ноги, а їй здається, що вони вихором летять крізь пустелю туди, де вода, люди…
