Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович (книги полностью .TXT) 📗
Коли вмирає поет, то з ним умирає і те, чого інші негодні побачити. З рову все виповзали та виповзали безликі потворні примари. Клим Синиця не зважав на них, а кінь не лякався, бо мав на очах шори й перед ним виднілася лише дорога. На чорній ріллі спали волопасики після біготливого дня — їх також, певне, ніхто не помічав. А Мальва немовби бачила цих пташат — сонних, наворохоблених і тихих, як грудочки… А то вже у неї від поета.
Розділ десятий
З вузенького венеціанського віконця мансарди видно мало не всю комуну, її фільварки, поля, дороги й рови, якими комуна відгородилася від одноосібного світу, або ж, точніше буде сказати, старий світ одгородився від неї. На ровах виспіли бур'яни та всім однаково погрожували своїм насінням. Лише тепер Клим Синиця збагнув, що з ними ще можна було боротися, доки бур'яни стояли зелені.
Друге віконце, до половини закладене цеглою, виходило на старий парк, у якому жило гамірке гайвороння, наповнюючи його вічним клекотом невдоволення. У зарості парку вкрадалося озеро, що було притулком тиші й суму для кількох білих скульптур над водою. Напевне, колись зарості довкола скульптур розчищали, нині ж мармурові боги в хащах виглядали приречено і навіть зловісно. Ще Соснін збирався перенести їх на осоння, поближче до палацу, йому не вдалося здійснити цього доброго наміру, а Климу Синиці поготів не до них. Бур'яни бентежили його більше за богів.
Облога комуни стає дедалі погрозливіша. Не бува ночі, щоб у комуну не навідувалися зухвалі гості. Спалено конюшину в скиртах, пошматовано паса від молотарки, у пальне підсипано піску, від чого локомобіль, тільки його розігріли вранці, зачахкав, загуркотів нутрощами і зупинився надовго. Мусили просити до нього Петра Джуру з Вавилона, що працював колись на панському локомобілі. Той знайшов причину, і локомобіль знову прохає снопів, кличе комунарів у невідоме прийдешнє. Синиця ж вважає, що, доки працює локомобіль, доти існує й комуна…
Котроїсь ночі не стало на озері лебедів. Одне лебедя із сьогорічних не могло одірватися од води, то вся зграя кружляла над ним, призивно ячала до нього з неба, аж доки і воно не знялося у світанок. Може, й покликано його на вірну смерть, але ж то краще, аніж тягтися під гору в неволю… Тепер їхні дерев'яні хатинки, змайстровані для них комунарами, заходились обживати свійські гуси. Забирались туди і кричали там без пуття, сплутавши, напевне, і сторони світу, і пори року, і все в житті, окрім голосів своїх господарів, які щовечора докликалися їх додому, ніби качок: тась–тась–тась–тась!.. Слухались і йшли на гору білою шворкою. Їхня послухняність ніби дивувала богів у парку, які перед цим мали нагоду скласти для себе дещо інші поняття про свободу.
Мальва ніби живе над богами, сповнена смутку і якогось душевного очищення. У міру того, як згасали паркові заграви, боги виступали зі своїх потайниць у всій своїй наготі, візантійській досконалості, а заодно й обезчещеності, що заподіяно їм часом та людьми. Жодної цілої душі, майже всі покалічені, та навіть у каліцтві своїм вони все ще зберігали в собі гордість і непоборність духу.
Щодень Мальва ставала до праці, разом з усіма виходила в поле, підбирала снопи після крилатих снопов'язалок, потім працювала на молотарці, після денних змін добровільно залишалася на нічні, не признавалась, однак, що їй самій уночі якось боязко на мансарді. Уві снах появляється сировар у червоних черевичках і читає для неї вголос лермонтовського «Демона». Комунари здогадувалися про її страхи, коли ж натякали їй на Клима Синицю, який, мовляв, живе під нею, то посміхалася не лукаво, а з явними нотками іронії.
Загрубіла на вітрах, зміцніла, дедалі певніше почувала себе на землі, комунари напочатку ставилися до неї упереджено, а декотрі навіть вороже, гадаючи, що через неї комуна втратила Володю Яворського. Але поволі поступилися тим, здружилися з нею. В очах її побільшало якоїсь жагучої синяви, обличчя засмагло, і тепер на ньому ледь угадувався навів печалі, в самій же ході з'явилася гарна жіноча погорда, то ж, може, ніщо так не відбиває душевної грації в жінці, як хода.
Бубелу все ще тримали у Глинську, влаштовували йому очні ставки з Отченашкою, а відтак і з самим філософом, якого Отченашка обізвала на слідстві образливими словами, вихваляючи свої власні чесноти перед Вавилоном в цілому та перед небіжчиком Пелехатим зокрема. Її або ж підкупили, або ж застрахали. А тим часом сюди, до Мальви, приїздила дружина Бубели — Парфена, стояла перед нею на колінах, благала змилостивитись над душею її безневинного чоловіка. Вона приїхала на ресорах, у супроводі велетенського хутірського пса, який чекав на господиню за ворітьми комуни. Мальва пообіцяла Парфені, що буде прохати Клима Синицю, бо ж сама вона в тому вже нічого не важить без поета.
Як наставала ніч, чиясь тінь блукала в комунівському саду, металася між білих богів, але так і не зважувалась вийти з сутінків і піднятися до Мальви. То Данько надходив з Абіссінських горбів, забирався в сад, з якого міг бачити Мальву. Інколи зі своєї кімнати на балкон виходив Клим Синиця, його порожній рукав теліпав вільно на вітрі. Коли бачив, що на мансарді не сплять, то повертався в кімнату, брав весло, що стояло в кутку, і тихенько стукався ним у стелю. Те прочитувалося завше однаково: на добраніч. Знав, що вона там не одна, а зі своїм поетом… Дедалі більше стверджувався в тому, що велике кохання, мабуть, таки вічне, та ніби заполіг перечекати вічність…
У підвалах сироварні визріла остання партія сиру, звареного ще свого часу Володею з літнього молока. Сімдесят один день пролежали червоні головки на полицях. Коли Мальва побачила їх, то їй самій захотілося збагнути це рідкісне в наших місцях ремесло. Вона попросилася до сироварні, робота там не яка вже й каторжна, але сморід стоїть усе літо тяжкий, тому охочих працювати в сироварні щось не зголошувалось ні за Володі, ні тепер.
Поверталися з останнього осіннього ярмарку, на який комуна вивезла партію сиру, звареного іще при Володі. Данько і собі купив головку — заважила три фунти з грамами, то тепер віз її в опалці додому. Мальва важила, а комунівський касир лічив гроші. Потім Данько іще бігав по ярмарку, та коли дістався до комунівського рундучка вдруге, той уже стояв порожній…
Обігнав безліч од'ярмаркових підвід. Сподівався наздогнати комунівського воза з порожніми лозовими кошиками, в яких возять сир. Наздогнав Явтуха з Прісею та дітьми — старші пішли до школи, то Явтух повіз їх на ярмарок, аби взути до снігу. Хлопчики впізнали дядька Данька, коли той обганяв їхнього батечка, і заблагали водне: «Тату, тату, ану ж не дайтеся, ану наввипередки!» Явтух, підбурюваний дітьми, шарпнув було за віжки, але Пріся вгамувала його: «Де вже вашому татові до дядька Данька?» Хтось ніби підпалив Явтушка, а з ним і коней, під заохочувальний лемент дітей він залишив Данька в задніх. Зачудована Явтушком, якось гарно засміялася Пріся, пригортаючи хлопчиків, щоб ті не витрусились із воза.
Мальва повернулась пізно, вранці встала невиспана, з тихою втомою попід очима, усміхалася сама до себе та ніби уникала зустрічі з Климом Синицею, що вештав по подвір'ю. Касир був од неї в захопленні, сир вони розпродали швидко, виручка як ніколи, але ж на сам кінець ярмарку нагодився Тесля, купив у них рештки сиру — щось там з півтори головки, а тоді й запросив їх обох до себе в гості. Випили по одній, по другій під сир та заспівали, — от вам і весь ярмарок, Климе Івановичу…
Напередодні Клим Синиця отримав листа, що в Костромі знову відкриваються курси, такі ж однорічні, як ті, на яких побував колись Володя Яворський. Тільки ці вже державні, на них будуть викладати найбільші сировари, в тому числі й голландські, яких ми згодом мусимо побити на світовому ринку. Директор і комісар курсів явно перебільшували роль сироваріння у світовій революції, але Синиця ніскільки не здивувався з тону листа, коли побачив прізвище директора курсів. То був Соснін Інокентій Мстиславович, засновник цієї комуни. Листа розмножено під копірку, і жодної приписки Синиця там не знайшов. Ні для свого вихованця, якого вже нема в живих, ні для комуни. Чи збайдужів Соснін, чи, може, що інше примусило його забути про своє творіння. Але людину треба б послати гарну, аби не було нарікань. Ще кілька днів тому і не подумав би про Мальву. А це пішов до сироварні. Мальва товклася там одна, білила, прибирала її після літа. Аж мова про Кострому, про курси.
