Імена твої, Україно - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" (книги читать бесплатно без регистрации TXT) 📗

Англо-бурська війна саме в розпалі і вони чудово

знали, що до англійських колонізаторів та їх експедиційного

корпусу у затятих бурів не буде сентиментів.

Раптом один із англійців швидко заговорив, командир,

що не знав англійської, з мовленого розрізнив

лиш одне слово – «кореспондент». Змовкнувши,

англієць по щось поліз рукою у внутрішню

кишеню френча, а кремезний бур з перестороги

вихопив пістолета.

– Опустіть зброю, – велів

командир. – Про що він

говорить?

– Англієць каже, що він

не вояк, – повільно підбираючи

слова, озвався перекладач.

– Він перебуває тут

як кореспондент популярної

газети «Лондон дейлі телеграф

».

Скориставшись перемовинами

своїх переможців, англієць

таки вийняв з кишені

якийсь документ. У жовтаво

Полонений

Вінстон

Черчілль.

Фото

з офіційного

сайту

екс-прем`єр-

міністра

Великої

Британії

му світлі багаття командир розрізнив лиш три слова:

«London Daily Telegraph».

– Заберемо з собою у штаб, – розпорядився командир,

хоч для нього не залишилися непоміченими

криві погляди партизан з приводу такої раптової обузи.

– Англієць нас не обманює.

Ланцюжок повстанців, не гаючись, потягнувся у

ліс, рятівний для них, загадковий і ворожий для чужинців,

предковічний субтропічний ліс, густу й мовчазну

темінь якого лиш зрідка прорізували вигуки

сонних папуг. Попереду ішов командир загону Юрій

Покос. Він, як і тисячі романтичних юнаків з різних

кінців світу, приїхав сюди, у Південну Африку, з далекої

України захищати свободу і незалежність бурів,

боронити Трансвааль від англійських колонізаторів,

що на зламі дев’ятнадцятого і двадцятого століть все

ще не здатні були позбутися тоскно ниючої імперської

ностальгії.

Врешті загін, виставивши вартових, спинився на

такий жаданий і давно очікуваний спочинок. Сон як

провалля, сон-анестезія від втоми походів останніх

днів, сон як найсолодший трунок для спраглого тіла,

126126

цей сон був таким нетривалим… Ще навіть не засіріло

край неба, як знову тишу порушили постріли. Вони

чулися зліва і справа, попереду й позаду, лунали то

спорадичним сухим кашлем, то зливалися в суцільний

гавкіт – загін потрапив в оточення великої сили,

що стягувала простір навкруг залізним кільцем. Один

за одним падають бури, і ось уже Юрій із нечисельними

побратимами стоїть із зв’язаними руками перед

строєм англійських солдат. Недавно полонений англійський

кореспондент підходить до тепер уже полоненого

командира бурів. Вони зустрілися поглядом і

кожен з них вперто не відводив очей – вони довго

стояли отак, мов знаючи, що їм більше ніколи уже не

зустрітися, хіба в поважних енциклопедіях, і то на різних

сторінках. Командир бурів Юрій Покос ввійде в

історію української літератури під ім’ям Юрій Будяк,

він видрукує після повернення низку своїх творів у

журналах «Українська хата», «Літературно-науковий

вісник», газеті «Рада» й інших, видасть книги «Невольниця

», «На полях життя», «Буруни», «Записки

вчителя», «Стрільці-ловці» та ще низку, зазнає популярності

особливо як дитячий письменник, і буде перекладатися

на інші мови, працюватиме в українській

Центральній Раді, утверджуючи державність уже не

південноафриканської землі, а своєї рідної – то ж за

це судитиметься зазнати не один фунт лиха.

Англійський кореспондент на ім’я Вінстон Леонард

Черчілль здобуде слави перш як журналіст,

згодом стане найяскравішим англійським політиком

століття, перебуватиме при владі в час правління

шести монархів – від королеви Вікторії до

її правнучки Єлизавети ІІ. Причому на різних посадах

– від звичайних парламентських до прем’єрміністерських.

Однак Нобелівську премію Черчілль

здобуде саме за літературний труд, за книгу про

одного зі свого древнього роду прародича герцога

Мальборо.

…Вони стояли один проти одного такі молоді, сповнені

віри й надій на майбуття. Тільки одному за слугування

своїй землі і народу воздвигнуть пам’ятники,

а іншого за його літературний талант і працю в Центральній

Раді України нагородять спочатку Карагандинськими

концтаборами НКВС, а коли окупант спо

127

хопиться, що недооцінив Юрія Будяка, то удостоїть

ще й таборів Ухти, Воркутсько-Печорських таборів.

Англійський кореспондент Вінстон Черчілль, до

якого попри молодість військовики ставилися з неабияким

пієтетом, щось розповідав офіцерові. Коли ж

він кивнув на завершення, зв’язаного Юрія відділили

від бурів і кудись повели. За спиною через хвильку

пролунав залп…

Юрія Покоса посадили на корабель і настали довгі

тяжкі хилитання на хвилях, мимо пропливали береги

Африки, яку він покидав назавжди, безмежні океанські

простори, аж доки не причалили в британському

порту. Він перестав бути арештантом лише коли його

ввели у родинний замок Мальборо. У завше холоднозверхнього

лорда Рандольфа Черчілля на мить спала,

немов відклеїлася, звична маска манірності.

– Ви врятували життя моєму синові. Я хотів би не

залишитися боржником та знайти гідну віддяку. Ви

такі молоді і я з великою охотою оплатив би ваше навчання

в Оксфордському університеті.

Якийсь час живе Юрій в родині Мальборо як почесний

гість, не втримавшись спокуси, бродить Оксфордським

університетом. І врешті неймовірно розчаровує

Рандольфа Черчілля:

– Тягне мене додому, на Україну. Поїду, спасибі вам.

Це була щира правда, хоча, можливо, й не вся. Боявся

Юрій, що не «витягне» такого університету.

Аби хоч чимось віддячити гостеві за його благородний

вчинок, лорд влаштовує йому і оплачує своєрідну

кругосвітню подорож: від Парижа, Нью-Йорка

та інших столиць до Стамбула і… Києва.

…Вони стояли довго один супроти одного, дві воюючі

сторони, по черзі, впродовж лише кількох годин,

полонений і переможець, що рятували життя по черзі

один одному; вони стояли так, знаючи, що вже ніколи

не зустрінуться, хіба в поважних енциклопедіях, і то

на різних сторінках.

Вінстон

Черчілль

128128

Феодосій

Добжанський

ВІДМОВА

КОНСУЛА ВАНКУВЕРА

Коли Феодосій переступив поріг готельного номера,

Наталю тоненькою голкою низонув у серце острах:

трапилася біда. Обличчя чоловіка аж посіріло з

незнаної причини і незвично видовжилося, погляд

же його, завше енергійного і непосидючого, зараз був

зовсім згаслий, байдуже ковзнув мимо неї і змерзло

застиг в якійсь невидимій точці.

– Що стряслося? – не так вимовила, як прошепотіла

лише вустами дружина.

– Ми нікому не потрібні на цьому світі, – відмовив

сухо і втомлено Феодосій, повільно опускаючись