Тістечка з ягодами - Сова Ізабелла (читать книги онлайн без сокращений txt) 📗
— Вікторе! — цитьнула Агата.
— У моєму фаху найменше цінується бажання. Це не так, аби ти щось вибрав і сказав би собі: я буду дерматологом або пластичним хірургом. Коли приходить інформація про набір, де на вибір є три місця на обридливі внутрішні хвороби або два на очні, а на хірургію немає набору вже третій рік, то вибираєш із того, що є. Звичайно, в останній день все змінюється і тут-таки перед іспитом ти довідуєшся, що не маєш на що його складати, бо саме скасували внутрішні хвороби.
— О Боже! — вжахнулася Ленка. — Це так, якби я подала документи на маркетинг, а потім дізналася б, що цього року нічого не вийде, бо немає набору. І що тоді?
— Чекаєш півроку. Бо ж не можна подавати заяву на дві спеціалізації одночасно. Адже це була б розпуста.
— А як же розвиток? — запитав Марек.
— Він є, — похвалився Болек. — Вже понад рік я розвиваю м’язи плечей від тягання ношів, м’язи ніг від біганини по поверхах і прості м’язи живота від сміху над обіцянками нашого міністра.
— Жахливо, — визнала Агата. — Але не говорімо про це більше. Адже ми прийшли відпружитись.
Оце ми й відпружуємося. Мовчимо. Бавимося найновішими моделями «мобілок», намагаючись не думати про такі прикрі справи, як доля невдах у білих халатах.
— Знаєте, який я одержала есемес? — урешті озвалася Магда.
— Ну? Скажи.
— «Янцзи коротша, ніж про неї думають. На цілих вісімдесят кілометрів». Цікаво, від кого цей есемес?
— Напевно, від Товариства Розчарованих Шанувальників Ріки Янцзи.
— Слухайте, дівчата, — прокинулася раптом Пачуля, досі поглинута обмацуванням свого відновленого магічними процедурами волосся. — Ми повинні вже вирушати на Казимір, бо завтра на нас чекає напружений день.
— Ідете з нами? — запитав Віктор, а Агата вщипнула його за руку. — Тобто я вас не намовляю…
— Ні, у нас багато роботи, — відказав Болек. — А це місце щипка краще продезінфікувати.
— Ну так, усі тепер мають роботи по вуха, — сказала Агата, вдаючи, що не почула Болекової зауваги.
— Авжеж, усі, — буркнув Болек. — Тільки потім виявляється, що один змурував дві вілли з терасами, обтинькував їх, пофарбував і наповнив нащадками, а інший доробився до власного цвинтаря попід лісом.
Дев’ятнадцяте
— Я повинна була зразу сказати Агаті все, що про неї думаю. Адже мені нічого втрачати. Ані знаходити.
— То чому ти мовчала? — запитала Малина, обмахуючись портфелем Акули. — Злякалася?
— Не знаю. Я вмію захищатися, коли хтось мене відверто атакує. Але цілковито втрачаю голову щодо виявів симпатії.
— Удаваної.
— Удаваної там, чи ні, а я зовсім не знаю, як тоді поводитися. Повна дезорієнтація. Я не вмію спритно когось відшивати. Злостиво жартувати, як герої довоєнних комедій.
— А хіба ти мусиш? Це що, якийсь конкурс дотепів?
— Певно, що ні. Звичайно! — ляснула я себе по чолі. — Адже я взагалі не мушу блискати іскристим гумором. Не мушу привертати увагу. Досить відверто сказати Агаті, що я про неї думаю.
— Досить, — запевнила Малина.
— Цікаво. Ніби я про все це знала. Може, навіть радила іншим, але не зуміла застосувати у власному житті.
— Брак дистанції. Я знаю це по собі. Часом відчуваю, що зробила щось не так. Заповільно, запізно, надто поверхово. А іншим те саме вибачаю.
— Не можна вискочити із власних черевиків.
— Не можна. Але я все одно розслабилась, Ягодо. Бо колись… — Малина з осудом покрутила головою. — Бувало, що я на зустрічах зі знайомими годинами аналізувала, що могла б змінити. Інакше кажучи, засміятися у відповідний момент, дотепно прокоментувати чужу розповідь. Тоді я шкодувала, що не маю машини часу, аби повернутися назад і виправити, переробити, заретушувати. На щастя, у мене це пройшло. Тобто я стала перейматися чимось іншим.
— Власне. А як ти даєш собі раду з тугою?
— Не сплю по кілька ночей. Відчуваю, що ще мить, і я цілком зламаюся.
— Але твій хлопець поїхав тільки на літню школу. Він повернеться.
— Ну, не знаю. — Вона заходилася смоктати великий палець. — Я кістковим мозком відчуваю, що він там залишиться. Познайомиться з якоюсь стрункою білявкою з розгубленим поглядом і променистою усмішкою. Буде ходити до сауни і на оленячі перегони. А потім надішле мені листа через місцевого Миколая про те, що це кінець, що все було класно, але надто ідеально. І ми побачимося через тридцять років, приміром на поромі до Мальме.
— Ти занадто це переживаєш. Я намагаюся зрозуміти чому.
— Може, через батька? — відповіла вона по роздумах. — Він поїхав на кілька місяців заробити на «полонез», а зник на цілих шістнадцять років.
— Можливо. Моя мама теж зникла, і я теж жахливо переживаю розлуки. Тому й намагаюся ні до кого не звикати. Не маю домашніх тварин. А з рослин тільки один кактус. Він дуже відпорний до занедбування і браку чуйності.
— Скільки тобі було років, коли вона пішла?
— Якихось два, максимум два з половиною. Тож я її саму не пам’ятаю, а надто тому, що вона забрала із собою всі свої фотографії.
— І звідси та схильність фотографувати все на світі, включно зі мною? — здогадалася вона. — Але якщо до третього року життя дитина нічого не пам’ятає, то як ти могла запам’ятати її зникнення?
— Бо тато був у розпачі упродовж кількох років. То щось із його розпачу мусило запам’ятатися. Зрештою, він завжди мені твердив, що не можна засильно прив’язуватися. Що люди зникають, і тому ліпше надто не звикати.
— Але це був його розпач, а не твій. Знаєш що, Ягодо? Я так думаю, що ти любиш перебирати на себе чиїсь емоції. Звідси та схильність до відмежовування від людей. Щоб не відчувати надто багато. Щоб не переживати. Я маю рацію?
Двадцяте
— Я посунувся ще трохи далі, — похвалився Маріуш, задоволено погладжуючи свою руду борідку гнома.
— А саме?
— Я визволився від Мартини. Бунтую, сварюся, а крім того, влаштовую собі день дитини п’ять разів на тиждень.
— А вона?
— Вона обурена, — відказав він, не приховуючи радості. — Читає мені проповіді. Лякає, що ми мусимо серйозно поговорити. І що ви про це думаєте?
— Гадаю, що грання на чиїхось нервах і такі інші дитячі забави не свідчать про справжнє визволення.
— То що мені робити?
— А чи ви мусите щось робити? Звідки ця потреба визволитися?
— Бо я, по правді, не відчуваю до неї кохання. Власне, вона більше дратує мене, ніж притягує.
— Тоді чому ви з нею?
— А чому ви зі своїм чаювальником?
Ну власне, чому? І чи справді я з ним?
— Бо, бо… Бо ми когось потребуємо. Чиєїсь присутності, доброго слова. А поза тим… я й сама не знаю. — Коли людина працює, час летить так блискавично, що нема коли замислитися, чому, навіщо і як довго.
— А я думав, що у психологів інші стосунки. Кращі. Що вони знають, як знайти свою половинку.
— Пане Маріуш, з тими половинками трохи так, як із пошуками роботи. У середній школі ми всі певні того, що робота сама нас знайде. І ще й яка робота.
— Пам’ятаю, — всміхнувся він. — Коли я був у будівельній «бурсі», то думав, що стану бас-гітаристом. Таким, що багато не працює, потренькає трохи на концерті, похитається з басухою, а слава припливе до нього сама, разом із дівчатами.
— Підліткові мрії, еге ж?
Він кивнув, а я вела далі:
— Потім, в університеті, ми втрачаємо частину ілюзій, але не надію, що нам це вдасться. Віримо, що саме нам трапиться робота краща, ніж іншим. Цікава, легка, яка забезпечує життя, може, не в розкоші, але в комфорті. Після року розпачливих пошуків ми вже мріємо про те, щоб знайти будь-яку. Нехай навіть нудну й дурну, тільки б стабільну й безпечну.
— А коли ми врешті її знаходимо, то спочатку стрибаємо від радощів, а через хвилину думаємо: «Нехай тимчасово буде це, а потім я пошукаю чогось кращого», — закінчив Маріуш. — Саме так було і з Мартинкою. А як було у вас?
— У мене? Зараз, зараз…
Не так легко заскочити в машину часу і пригадати, як воно було шість або сім років тому.
