Москва Ординська - Білінський Володимир Броніславович (лучшие книги читать онлайн бесплатно без регистрации TXT) 📗
Ось витяг із цієї праці:
«Про одіяння й плаття їх знайте, що із Китаю та інших східних країн, а також із Персії та інших південних країн їм постачають шовкові й золоті матерії, а ще тканини з бавовни, які вони одягають улітку. Із Русії, з Мокселю, з Великої Булгарії та Паскатиру, тобто Великої Угорщини, з Керкису (всі ці країни розташовані на півночі й повні лісів) і з багатьох інших країн із північної сторони, які їм коряться, їм привозять дорогі хутра різного роду, яких я ніколи не бачив у наших краях і які вони одягають взимку» [11, с. 76].
Два абсолютно незалежних автори назвали країну, що межувала з Русією та Булгарією, однією назвою — Моксель! Звичайно, це не може бути винятком чи випадковістю.
Як бачимо, Рязанське та Володимирське князівства у XIII столітті не мали ніякого відношення до Русі і носили цілком конкретне ім’я — країна та земля Моксель.
Російська історіографія приховує цей незаперечний факт. Ми ще станемо свідками, як московити почнуть спотворювати ці свідчення давніх істориків. І цьому вже подано приклад: видаючи в 1941 році другий том матеріалів академіка В. Г. Тизенгаузена, сучасні московити включили до нього тільки п’ять сторінок із великої праці Джувейні, та й то у спотвореному вигляді. Коли у Джувейні пішла оповідь про завоювання країни Моксель, то московські перекладачі перського тексту чомусь «Мокселем» уже назвали не країну, а місто, аби і в це питання закинути «доважок брехні»:
«Звідтіля вони (царевичі) пішли у землі Русі (цього слова в Джувейні немає.—В.Б.) і підкорили її області до міста М.К.С. (Моксель.—В.Б.), мешканці якого за своєю численністю були (мов) мурахи та саранча, а місцевість укрита болотами і лісом до того густим, що у ньому було неможливо проповзти змію. Царевичі (Батий з братами.—В.Б.) разом… спершу з кожного боку влаштували таку широку дорогу, що (по ній) могли поряд проїхати три-чотири вози… Вони (царевичі.—В. Б.) віддали наказ відрізати людям праве вухо. Було нараховано 270000 вух. Звідтіля царевичі вирішили повернутись (у Поволжя.—В.Б.)» [16, с. 23].
Московити спаплюжили текст великого свідка Джувейні, додавши слово «Русь» та назвавши країну Моксель містом. Навіть найпалкішому московському патріотові зрозуміло, що у XIII столітті в «Суждальській землі» не існувало міст із населенням у 270 тисяч мешканців.
Великий свідок далеких часів пояснив, що завоювання «країни Моксель» відбувалось за чотирма напрямками. Якщо подивитись на сучасну мапу центральних областей Російської Федерації та проаналізувати весь вище наданий матеріал, то можна збагнути, з яких боків були завдані удари татарських військ у землі Моксель.
Перший удар. Найімовірніше, він був спрямований на Рязань і далі на Коломну. Таким чином частина ханських військ перекривала західний і південний шляхи можливої утечі із землі Моксель. Слід зауважити, що удару по Рязані було завдано після завоювання Темниковської Мещери, тобто з боку сучасних міст: Сасово — Шацьк — Ряжськ.
У XIII столітті країна Моксель була всуціль вкрита лісами та болотами. Отож, для блокування цієї землі війська хана Батия передусім перекривали можливі шляхи втечі — наявні дороги та ріки. У Темникові залишалася військова тьма хана Беркенара, яка теж не сиділа, склавши руки. Вона чинила постійний контроль за місцевістю та шляхами сполучення.
Другий удар. Було завдано вздовж Волги: Нижній Новгород — Кострома — Ярославль. Імовірно, ця частина військ хана Батия залишалася на Волзі й не брала участі у поході на Темниковську Мещеру. Хани заздалегідь розробили плани й обумовили терміни виходу до певного місця.
Третій удар. Завдано у напрямку: Нижній Новгород — Володимир — Суздаль — Переславль — Ростов.
Четвертий удар. Був скерований із Ярославля на Твер — Торжок — Вишній Волочок. Так була оточена і завойована Рязанська і Ростовсько-Суздальська землі, а все населення перераховане та обезвушене на праве вухо.
Не варто деталізувати, як рухалось військо по кожному напрямку, хто кому допомагав та як проходили облави на людей і їх перелік. Це жахлива картина. Проте вона зайвий раз свідчить про надзвичайно низький рівень розвитку фінських племен землі Моксель станом на 1238 рік. Про це завжди слід пам’ятати «великоросам», як би вони не бажали величі ще з тих часів.
Про землі Моксель М. Г. Сафаргалієв багато чого дізнався із тих же архівів Саровського монастиря:
«Родоначальник “Мещерських князів” Бахмет Усеїнов також “прийшов із Великої Орди в Мещеру, і Мещеру воював, і посів її”, закріпивши “Мещерські місця” за своїми нащадками, а його праправнук Олександр Укович продав у 1382 р. свою отчину Дмитру Донському. Родословна “Мещерських князів”, опублікована в “Бархатной книге” М. І. Новіковим, — єдине джерело при вивченні історії “Мещерських князів”… Наділення землею Бахметау “Мещерських місцях”могло відбутись невдовзі після монгольського завоювання, оскільки вищеназваний Олександр Укович, що продав “Мещерські місця” у 1382 р., був праправнуком Бахмета Усеїнова. Факт продажу власниками своїх земельних володінь свідчить, що монгольські феодали розпоряджались своїми земельними володіннями на свій розсуд, вони могли не тільки передати їх у спадок, а й продати» [14, с. 95].
Зверніть увагу: передавати у спадок, продавати та купувати землю у Золотій Орді мали право тільки «монгольські феодали» і аж ніяк не московські князі. Це один із основних законів Яси Чингісхана.
Щоб уповні оцінити значення незаперечного факту належності Мещери родові князя-оглана (Чингісида) Бахмету, який прийшов із Великої Орди в Мещеру і закріпив «Мещерські місця за своїми нащадками», наведемо довідку із Великої Радянської Енциклопедії: «Мещера, низинна рівнина, розташована між рр. Клязьмою на півн(очі), Москвою на півд(енному) зах(оді), Окою на півдні і Судогдою та р. Колп на сх(оді), у межах Московської, Володимирської та Рязанської областей РРФСР [2, т. 16, с. 205].
Здавна окрасою «Мещерської землі» вважалися міста: Володимир — на півночі, Касимов — на сході, Рязань (Стара) — на півдні, Коломна — на південному заході, Москва — на заході.
Хоча за часів Бахмета (Уковича) поселення Москва ще не було, а за Москвою-рікою лежала дика тайга. Мабуть, усі міста, що існували на 1238 рік у Мещері, теж належали родові Бахмета, бо та ж енциклопедія визнавала:
«Найбільш важливі посади займали члени правлячої династії, царевичі («оглани»), володіючи уділами в З(олотій) О(рді) та очолюючи військо… Уже на початку свого утворення З(олота) О(рда) розділилася на улуси, які належали 14 синам Джучі: 13 братів були напівсамостійними государями, підпорядковуючись верх(овній) владі Батия» [2, т. 9, с. 561].
Отже, Бахмет (Укович) належав до царевичів-огланів роду Чингісхана. Він був один із тих 14 братів, про якого російська історіографія мовчить. Зробимо досить прості підрахунки, аби визначити, коли хан Бахмет «воював і посів Мещеру». Вищезгаданий Олександр Укович проживав у Мещері та «володів» нею в 1382 році. Він належав до ханського роду і був п’яте покоління роду хана Бахмета — праправнук.
Від 1238 року — завоювання «Мещерської землі», до 1382 минуло 144 роки. На одне покоління роду князя (хана) Бахмета припадає в середньому менше 29 років, що цілком доводить володіння цією землею родом Чингісида Бахмета від часів її завоювання. Про що свідчить і «Бархатная книга».
Довелося з’ясовувати, як в історичних джерелах подане ім’я Чингісида Бахмета (Уковича). Бо серед братів хана Батия такого не значиться. Хоча й шукати довелося серед досить-таки обмеженої кількості імен.
У хана Джучі було 14 синів від кількох дружин. П’ятеро із цих синів залишилось на теренах Центрального та Східного Казахстану (сучасного). Ось їхні імена: Орда (Ічен), Удур, Тука-Тимур, Шингкум і Шингкур. Про землі (володіння) ханів: Берке, Беркечара, Шейбана, Бувала (Мовала), Тангута йшлося раніше. Хан Батий володів усім улусом Дешт-і-Кипчак, до якого належала і Золота Орда. Отже, «Бахмет Усейнов сын», як його подає російська історіографія, має бути Чилаукун, Чимпай або Мухаммед.
