Московство - Штепа Павло (книги онлайн без регистрации .txt) 📗

Уряд послав 1820 р. високого урядовця А. Магницького перевірити навчання в Казанському університеті. По шестиденному дослідженні він подав цареві звіт, в якому доводив необхідність закрити університет і спалити його бібліотеку. По 1917 році Московщина прислала в Україну не одного, а тисячі магницьких. Як вони «поліпшують» українські університети, скажемо в наступних розділах.

Міністерство освіти наказало 24 жовтня 1817 р. шкільним наглядачам і ректорам університетів пильнувати, щоб було «спасительное согласие между верою, ведением и властью». Чи ж не те самісіньке наказують і в СРСР? Хіба що москвини «православие» перезвали на «марксизм-ленінізм». Наприкінці ХІХ ст. міністр освіти граф Уваров наказав університетам керуватися у лекціях європейської філософії засадою, що філософія є суцільною нісенітницею. Інший міністр князь В. Шахматов казав професорам: «Користь з європейської філософії не доведена, а шкода від неї можлива» [205]. Реакціонери? Ось голос прогресивної інтелігенції, «культурної еліти»: «Європейська філософія втратила свій кредит в очах кожної людини, що нормально думає, вже ніхто не вірить у її шахрайські обіцянки. Коли ж нормально думаючі люди звертають на неї свою увагу, то лише, щоб поглузувати з неї, або з дурноти та легковірності людей, що їй вірять. Ставитися поважно до філософії може тепер лише людина напівбожевільна, чи вкрай неук» [206]. Так писали москвини перед 1917 р. і по 1917 р. не лише про філософію, а й про всю культуру європейську. Теза «гнилого Запада» офіційно проголошена в СРСР у всіх школах, у літературі і (що найголовніше) використовується у внутрішній і зовнішній політиці. Її вигадали не комуністи, ще в XVI ст., а від них перебрали у ХІХ ст. монархісти А. Хомяков, Ф. Тютчєв, В. Соловйов, М. Погодін та інші.

У Московщині всіх сторіч релігійні та державно-політичні поняття з’єднувалися в єдиний світогляд. Цар — заступник Бога на землі. Московщина — єдина в усьому світі країна з правдивою вірою. Все, що поза Московщиною — єретичне, згубне, диявольське. Так вірив і неписьменний мужик XVI–XVIII ст. і професор ХІХ–ХХ ст. Тому й існувала залізна завіса на кордонах московської імперії від ХІ ст. по сьогоднішній день.

Архиєпископ Антоній Храповецький у своїй відозві «До волинського народу» писав: «Болить моя душа, коли я чую, що наші селяни переселяються до Америки. Ви, прості люди, не знаєте, що то за країна ота Америка. А вона далеко гірша за Туреччину. Турки бо хоч і мають богопротивні закони, проте вірять у свого Бога. А в Америці ж самі безбожники. Не поселяйтеся, брати, серед безбожників, не переселяйтеся до Америки, не їздіть туди навіть і на тимчасові заробітки. Не переселяйтеся до тої гріховної країни. Переселяйтеся до нашого православного Сибіру, на Амур, у Туркестан, за Урал. Там — православ’я, там спасіння душі, там — держава нашого любого царя, там — наші, руські святі церкви, там не забудете Бога і святої Євангелії» [207]. Чи ж не те самісіньке пишуть тепер у СРСР про США? І нові епітети «капіталістична», «експлуататорська» політично тотожні старим: «безбожницька», «гріховна». Монархічний уряд розкривав листи з-за кордону, адресовані лише визначним особам. Їхні прізвища та адреси записував, але не карав, лише іноді (не завжди) не давав державних посад. Уряд СРСР здемократизував це: перечитує всі листи з-за кордону, а тих хто одержує, висилає до Сибіру.

Московщина боїться Західної Європи, її ідей. Саватіїв, аввакумів, магніцьких, уварових, пісарєвих було багато в Московщині XVI–XIX ст., але в СРСР їх уже мільйони. Теперішня залізна завіса має кількасотлітній вік. Кілька прикладів її. Вибираючи на московський трон польського королевича Владислава, москвини уклали 17 серпня 1610 р. угоду з ним, де викреслили пункт, що дозволяє москвинам виїздити за кордон вчитися. Ніхто з СРСР не вчиться за кордоном, крім тих, що їх послано не вчитися, а шпигувати. Іван ІV не дозволив виїхати за кордон жінці, що вийшла заміж за датського посла в Москві. У листі до датського короля Іван ІV пояснив причину: «У нашому царстві немає звичаю віддавати вільних людей у рабство. Ця жінка є уроджена московка, і тому ми не можемо віддати її в рабство в Данію». За часів війни 1939–1945 рр. у Москві перебувало чимало англійців та американців з різними місіями. Кілька з них одружилися з московками. Хоч Англія та США були тоді союзниками, і Московщина потребувала їхньої допомоги, проте уряд не дозволив тим жінкам виїхати з СРСР, коли їхні чоловіки поверталися додому.

Відважніші москвини іноді тікали з Московщини. Наприклад, князь А. Курбський 1562 р., син канцлера В. Ордин-Нащокіна Воін 1660 р., син Петра І Олексій — 1720 р., дипломат Г. Катошіхін — 1664 р., проф. В. Печерін — 1835 р. З СРСР втекли десятки великих урядовців і сотні менших. Вони написали книжки про життя в московській імперії: G. Katoschihin «Moskowien zur Zeit des Zaren Alexej Michajlowitsch» 1664, I. Gouzenko «The Iron Curtain» 1948, V. Kravchenko «I Choice Freedom» 1946, W. Kriwitsky «I Was Stalin’s Agent» 1940, G. Takayev «Betrayal of an Idea» 1954, A. Barmin «One Who Survived» 1952, O. Kasenkina «A Leap to Freedom» 1949. Хто не міг утекти, пересилав таємним шляхом рукописи за кордон, щоб там надрукували: Б. Пастернак, В. Тарсіс, А. Терц (Андрій Синявський), М. Аржак (Георгій Даніель) та інші. Всі — немосквини (змосковщені). Батько В. Тарсіса — грек, мати — українка Приходько.

Коли чужинецькі уряди не видавали втікачів, москвини їх зваблювали «на родину», як Петро І, що обіцяв синові не карати його, якщо повернеться, але негайно ув’язнив і власноручно закатував. Уряд СРСР проголосив 1922 року амністію всім емігрантам, які повернуться. Кілька тисяч їх повернулося і загинуло в сибірських каторжних таборах. Кого не можна було звабити, Московщина викрадала, як 1740 р. з Гамбурга небіжа гетьмана І. Мазепи — Андрія Войнаровського, а з Парижа 1930 р. генерала А. Кутепова та В. Міллера в 1937 р.

Таємне вбивство — традиційний московський спосіб. Так убито емігрантів: В. Кривитського, Г. Бєсєдовського, генерала Врангеля (25 травня 1938 р. в Парижі), естонського міністра А. Карга (1 грудня 1924 р.), болгарського генерала К. Георгієва (14 травня 1925), сина Л. Троцького — Сєдова (16 лютого — в Парижі), Л. Троцького (1940 р. в Мехіко), єпископа Помера (12 жовтня 1934 в Ризі), посла Д. Новішина (25 січня 1937 у Парижі), генерала НКВД І. Рейса (16 вересня 1937 у Швейцарії), письменницю Т. Солоневич (3 лютого 1938), С. Петлюру (25 травня 1926 у Парижі), Є. Коновальця (24 травня у Роттердамі), Л. Ребета (12 жовтня 1957 у Мюнхені), С. Бандеру (15 жовтня 1959 у Мюнхені).

Доречно згадати таку «дрібничку». Коли Петро І приїхав із своїм почтом до Англії, король розмістив їх у домі, відповідно устаткованому для високих гостей. По тримісячному гостюванні москвини від’їхали, лишивши дім у такому стані: підлога та стіни запльовані, меблі поламані, шпалери поздирані, дорогі образи на стінах кулями подірявлені, квіти і газони затолочені, наче полк пройшов по них і т. п. Наробили шкоди на 350 фунтів стерлінгів [208]. У Парижі Петро І поводився, як у Петербурзі. Зупиняв на вулиці чужий ридван і наказував везти його. Він та його почт заходили до крамниць, брали що хотіли і не платили. З маркизою де Роган Петро повівся так, що її чоловік кинувся його бити. На французьких аристократичних учтах Петро і його супутники не вживали виделок, брали їжу руками.

Визнавши уряд В. Леніна 1923 р., англійський уряд надав посольству Москви старовинний палац, справжній музей середньовічної лицарської культури. Багатющі фрески, великої історично-музейної вартості картини, меблі, посуд тощо. Москвини почали вести комуністичну пропаганду в Англії, і вона розірвала дипломатичний зв’язок. Посольство Москви виїхало з Англії, залишивши палац ще в гіршому стані, ніж колись Петро. Там не лише було все понищено, а й вивезено з нього всі музейні речі. На протест англійського уряду уряд Москви відказав, що відповідає лише за ті речі, на які посол дав розписку.