Тінь сови - Шкляр Василь (книги полностью .txt) 📗
Стратон Митрофанович притих, лице його було білим, як і руки, волосся і та подушка, на яку він поклав свою маленьку голубину голівку, і зоддалік було добре видно тільки зажурені очі, які ніби жили своїм, окремішнім життям, цураючись немічного тіла.
— А ти, Степане, кажеш про книжку… — зітхнув він. — Ні, не буде її, це вже я точно знаю.
— А я вчора лазив через огорожу, — вискочив, як Пилип з конопель, Валерка. — Тут же коло нас цвинтар, то я перемахнув, позаглядав трохи. Там стільки пам’ятників усяких!
— Ага, Байкове кладовище, — сказав Стратон Митрофанович. — Теж збирався не раз походити по ньому. Багато спочиває там людей, яким хотів поклонитися.
— Теж придумали, хе, чудаки, — крутнув головою Валерка. — Поставили лікарню коло цвинтаря. Мовляв, спершу сюди, а потім туди.
— Нічого, — сказав Стратон Митрофанович. — У цьому щось є. Треба по-філософському дивитися на життя. Про смерть також мусить пам’ятати людина. Мусить бути готовою до неї. Тоді не так страшно. Так що в цьому щось є, даремно ти, Валерію, ремствуєш.
— Ти що, батя, — знов перейшов на «ти» Валерка, — вмирати завжди страшно. Хіба ти не боїшся?
— Не знаю, — сказав Стратон Митрофанович. — Часом мені здається, що не боюся. Мабуть, я вже стомився. А часом… ну, не страшно, а трохи прикро, чи що. Хочеться ще трошки пожити. Щоб зайти бодай в отой куточок Ботанічного саду. Ну, побачимо. Взавтра все вирішиться. Якщо прокинуся після наркозу, то все буде добре.
— Вам легше, — сказав Степан. — Взавтра… А мені ще хтозна й скільки ждати. Прошу Усманова, щоб робив зразу, а він і слухати не хоче. Треба, каже, підлікувати печінку. За серце, каже, я не боюся, печінку треба підтримати. А воно ж оце нема гіршого, як ждати. Два дні тут полежав, а наче місяць. Чуєш, Валерко, подай мені води. Я тільки губи вмочу, не бійся.
Валерка пом’явся, запитально глянув на Стратона Митрофановича, встав з ліжка і, підсмикнувши на собі сині штани з лампасами, спитав невпевнено:
— Слиш, може, я тобі апельсин обчищу?
— Ні, води… То солодке… А я тільки губи вмочу, і все. Усманов дозволив…
Муталіб заходив до нього щодня по кілька разів, і щоразу Степан дивився на нього змученими очима (така собача відданість чаїлася на дні тих очей, що Муталіб мимоволі відводив погляд) і просив:
— Муталібе Кадамовичу, — так він його називав при сторонніх. — Давай хоч зараз… Не тягни. Я не боюся. Чого ж іще ждати, як і так ясно, що треба, нікуди від цього не дінешся. Все буде добре, я нітрохи не боюся…
— Це так відразу не робиться, — казав Муталіб. — Усі ждуть, ми тебе ще не підготували до операції.
— Я готовий.
— От і добре. Потерпи ще трохи. Прозондуємо і будемо оперувати. Бачиш, кашель уже ми тобі зняли. Ще знімемо жовч, і тоді можна… Ніхто ж тобі не бажає гіршого.
— Я знаю, — сумно погоджувався Степан.
Сьогодні вранці Муталіб зайшов після сніданку, саме тоді, коли нікого не було в палаті: Валерка гуляв десь на подвір’ї чи й далі, а Стратона Митрофановича вивезли візочком на якусь процедуру, і вони поговорили довше. Коли Муталіб уже йшов, раптом зупинився біля порога, ніби щось пригадавши, й спитав:
— Катерина часто заходить до тебе?
— Часто.
«Це зайве, — хотів сказати Муталіб, але промовчав. — Можливо, це якраз те, що йому найбільше й потрібно зараз», — подумав.
— Де вона живе?
— А що? — насторожився Степан.
— Я пропонував їй ключі, уже домовився з товаришем, що поживу кілька днів у нього. Вона не взяла. Каже, що живе у тітки.
— Нема тут у неї ніякої тітки, — сказав Степан.
— Знайшла готель?
— І в готель не пішла.
— То, може, вона на вокзалі ночує? Куди це годиться, Степане, ви мене ображаєте. Я щойно бачив її, змінилася — не впізнати. Поки тебе вилікуємо, вона занапастить себе. Скажи їй, нехай не соромиться, ми ж свої люди. Хай поживе у мене.
— Не піде вона, — сказав Степан. — Катерина не на вокзалі ночує.
— А де ж?
— Тут.
— Де-е-е… тут? — не зрозумів Муталіб.
— Не знаю… Але десь тут. Вона заходить до мене навіть уночі.
— Хто ж їй дозволив? Це неможливо. Вона що — невидимка?
— Ніхто їй, мабуть, не дозволяв. Я сам уже злюся. Іди, кажу, десь відіспися, чи в готель, чи куди завгодно, поїдь додому, кажу, скільки тут тої дороги? Приїдеш, коли захочеш. Поїдь, прошу її, хоч моїх там заспокоїш. А вона каже, я вже дзвонила до дядька Онисима, він передасть…
— Ну й ну, — похитав головою Муталіб.
— Ти, каже, за мене не переживай, я тут сплю, скільки мені заманеться. Якийсь закапелок знайшла, чи що. Домовилася, видно, з котроюсь із санітарок, а та й рада, що перекинула на неї роботу. Катерина навіть у палату до мене заходить із віником. Спокійно так, як до себе додому. Халатик на ній новенький, накрохмалений, напрасований, мабуть, купила десь, косинка біла, любо глянути, не санітарка, а дохторша, тіки з віником, — кволо всміхнувся Степан.
— Я бачив, — сказав Муталіб.
Він не раз помічав її оддалеки в тому новенькому халатику й білій косинці, та тільки-но хотів підійти ближче, як Катерина розчинялася в коридорних лабіринтах, ніби й справді ставала невидимкою. Ні, вона не уникала його зовсім, щоранку зустрічала біля воріт клініки, розпитувала про Степана, але тут, у коридорах, минала його непомітно, мов тінь; і тільки сьогодні вранці вони зіткнулися майже впритул, Катерина хотіла було прослизнути до туалетної кімнати, проте Муталіб притримав її за лікоть, і Катерина зашарілася, щоки взялися легеньким рум’янцем, лиш під очима темніли чорні западини. Вона опустила голову, в одній руці звисав віник, у другій — совок для сміття, і Муталіб про все здогадався і, бачачи, як вона вся зіщулилася, сказав якомога лагідніше:
— Ну, добре, Катю… Умудрилася, то й молодець. Але скажи мені, як тебе на прохідній пропускають? Невже ти й перепустку дістала?
— Ні, — похитала вона головою. — Перепустка мені не потрібна. Якщо йдеш у халаті та ще з віником і не оглядаєшся по боках, нікого не боїшся, то це краще за всяку перепустку.
— Он воно як. А де ж ти оце все взяла? — кивнув він на новенький халат, віник, совок.
— У тьоті своєї, — опустила очі Катерина. — Вона теж у лікарні працює. Дала мені халат… Ви не переживайте, тут у вас стільки людей працює, що вони й не знають одне одного. На мене ніхто не звертає уваги, я собі підмітаю, мию, наче так і треба. Що ж я, погане щось роблю? Степанові легше, коли я тут.
Побоюючись, що Муталіб почне їй перечити, Катерина зашепотіла довірливо:
— А сьогодні, чуєте, сьогодні я навіть Волощука зустріла в коридорі. То він подивився на мене пильно, а потім, чую, каже тому, що з ним ішов: «Що це в нас за новенька така симпатична?» Еге, так і сказав: «симпатична».
— Ну що ж, — сказав Муталіб. — Коли ти навіть Волощукові сподобалася, то що вже мені тут казати. Працюй.
Однак тоді він і гадки не мав, що Катерина ночує у клініці. Думав, перебивається десь на вокзалі чи, може, й куток найняла (сюди часом підходять бабки, пропонують родичам хворих ночівлю за помірну плату), але щоб ось так непомітно оселитися в самій клініці — такого Муталіб не припускав.
І тепер, почувши про це від Степана, він не знав, що й казати: обурюватися, чи дивуватися, чи вдавати, що нічого не зрозумів.
— Я не перший рік тут працюю, — сказав Муталіб. — Але такого ще не чув. Усього набачився і наслухався, але такої жінки, як твоя Катерина, я ще не зустрічав.
— Та певно ж, — сказав Степан. — Ти й не міг таких зустрічати, бо таких нема більше. Вона одна, Катерина. Тільки дурному попалася, бідна. Ти не сердься на неї. Я от теж серджуся, сварю її, що не жаліє себе, а потім думаю собі: мабуть, їй легше отак. Прожени її звідси, то вона місця собі не знайде. Така дурна. Такі дурні ми обоє взялися на твою голову, Муталібе. Вибачай. І не свари Катерину. Бо коли я посварю, це одне, а коли ти — то друге. Вона нині на тебе молиться.
— Не бійся, Степане, — сказав він. — Я тобі обіцяю.
