Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім - Малик Владимир Кириллович (читать книги онлайн без .txt) 📗
— Назад, боягузливі ішаки, дурні барани! Назад, вошиві свині! — верещав Коб’як. — Від кого тікаєте? Вас у п’ять разів більше! Одними копитами своїх коней ви затопчете в порох усіх Володимирових батирів! Уперед — на ворога!
Його ніхто не слухав. Орда так же швидко відхлинула від Орелі до далеких пагорбів, як і нахлинула, полишивши після себе вбитих та поранених.
6
Володимир добре розумів, що Коб’як неодмінно нападе знову, і не гайнував часу даремно. Коли половці відступили і ледь мріли вдалині, на горбах, коли вляглися серед руського війська перші радощі від досить-таки несподіваної перемоги над переважаючими силами ворога, він надовго замислився. Це ж початок. А що далі? Як затримати Коб’яка до підходу Святослава? Як урятувати військо від розгрому? Що тут можна придумати — в чистому полі?
Він поволі їхав на високому гнідому скакунові вздовж щойно відшумілого бойовиська, звідки вої прибирали трупи вбитих, виносили поранених, а кінські туші білували, м’ясо рубали на куски і кидали до котлів, і думав: яку військову хитрість застосувати, щоб раптово зупинити ворога, внести в його ряди замішання? На цей раз Коб’як напевне рине на його дружину не широкою, злегка вигнутою лавою, обидва крила якої вранці потрапили під нещадний обстріл засадних полків, а піде клином, і засадні полки не зіграють тієї ролі, яку зіграли щойно. Отже, їх треба повернути назад, і вони зміцнять головний полк. Та все ж цього замало, щоб зупинити половецьку кінноту. Треба придумати щось таке...
Тут його кінь спіткнувся, потрапивши задньою ногою в ховрашину нору.
Від несподіванки Володимир аж підскочив у сідлі.
Ось що треба! Ось те, що зупинить ворога або хоча б набагато зменшить силу його удару!
— Князів і воєвод до мене! — гукнув тисяцькому, що їхав позаду разом з десятком князівських молодших дружинників-охоронців.
Шварн підняв на списа шапку, і миттю з усіх кінців рушили до князя старшини. Стали півколом.
Промовив Володимир:
— Покликав я вас не для того, щоб ще раз порадуватися успіхові нашому, здобутій перемозі, що прославила наші знамена. Зібрав я вас на раду, щоб спільно подумати, як відбити наступ Коб’яка, що, судячи по всьому, незабаром розпочнеться. Хто що надумав, братіє, кажіть!
Усі довго мовчали. Ніхто не хотів говорити перший. Видно, кожного тривожила думка про недалеке майбутнє, що могло бути для руського війська фатальним. Але як відвернути це фатальне майбутнє — хто те знає?
Нарешті Шварн, як найближчий князів сподвижник, порушив мовчанку, що затяглася:
— Я думаю, княже, вдруге нам не втриматися тут. Якщо Коб’як не дурень, то пошле сильні орди на той бік, щоб задушити наші засадні полки і зайти у тил. Тоді всьому нашому війську — кінець...
— Що ж робити? — спитав князь.
— Негайно відступити через брід у степ і швидко йти назустріч Святославові!
— Тобто тікати?!
— Чому тікати? Відступ — не втеча...
— Половці зразу ж кинуться за нами, наздоженуть — у чистому полі не врятуєшся.
Знову запала тиша. Всі сиділи на конях похмурі, заклопотані. Завдав князь загадку — не відгадати!
— Та кажи вже, княже, що надумав, — буркнув воєвода Хрущ, грубий голос, огрядність і високий зріст якого ніяк не гармонували з його найменням. — Бачимо по твоїх очах, що приготував Коб’якові несподіванку...
— Приготував.
— Яку?
— Друзі мої і братіє! — Володимир окинув усіх уважним поглядом. — Давайте гуртом поміркуємо: що треба зробити, щоб уникнути розгрому та полону або й смерті? Справді, ми можемо відступити за Оріль і, з’єднавшись з засадними полками, піти назустріч головним нашим силам. Та чи не наздожене нас Коб’як, чи не оточить своїми незчисленними ордами на голій рівнині, де ні ліска, ні ярка, ні річки, на які ми могли б опертися? Думаю, наздожене. Досить нам зрушити з цього самою природою укріпленого місця, як він поженеться за нами. Ви запитуєте — а що ж робити? Залишитися тут? Так, відповідаю я. Залишитися. Погляньте: з трьох боків половцям до нас не підступитися — річка, мочарі. Вони, як і вранці, можуть атакувати нас тільки в лоб. То давайте укріпимо цей перешийок так, щоб половецькі коні спіткнулися об нього! Щоб Коб’якові не пощастило одним ударом скинути нас в ріку! Тоді ми можемо протриматися до підходу князів.
— Як же укріпити перешийок? Рів копати? Не встигнемо!
— Навіщо рів? Нариємо мечами вузьких ямок глибиною в лікоть, таких собі пасток для коней. Потрапить у неї кінська нога, як у ховрашину нору, — і полетить кінь разом з верхівцем шкереберть. А задній спіткнеться — та й собі...
— Скільки ж тих ямок треба! — вигукнув хтось. — Тисячі!
— Ну й що?.. Кожен воїн без великого труда вириє п’ять чи й десять — от вам і тисячі! Одну минеш — в другу вскочиш! Вірю я, що це буде важка перепона для половецької кінноти.
Воєводи переглянулися. Гм! А князь діло каже! Всі схвально загули.
— Тоді до роботи! — повелів Володимир Глібович. — Попереду копачів поставте заслону зі щитів, щоб ворожі сторожі не запримітили, що ми тут затіваємо. Землю накажіть відносити в тил, а ямки — прикрити бур’яном, щоб не видно було. Утямили?
— Так, княже, так.
— Тоді до роботи, братіє! До роботи!
7
Сонце давно завернуло з полудня. Жовто-сірий степ, здавалося, заснув і млів у нестерпній спеці.
Пообідавши, руські вої вишикувалися на рівнині бойовим строєм. Після цього Володимир дозволив людям, не сходячи з місць, розслабитися, відпочити, навіть прилягти. Вої зразу ж поставили проти сонця щити, попідпиравши їх списами, — полягали під ними в тіні, щоб заховатися від пекучого проміння. Нікого не турбувало те, що їх можуть застукати зненацька. На випадок половецької атаки всі мали достатньо часу схопити зброю і стати на свої місця, бо половці зупинилися не ближче як за версту.
Минали хвилини, збігали години. З-за Орелі прибули засадні полки, зміцнивши собою руську оборону. А половці все чомусь не розпочинали атаки.
Володимир і дивувався, і радів з цього: ось-ось мали підійти Рюрик і Святослав. Може, тоді Коб’як взагалі покаже хребет і дремене в степ? У всякому разі ця затримка хана Коб’яка на руку руському війську.
Вої ж скоро перестали думати про наступну битву, яка могла для багатьох із них або й для всіх закінчитися смертю, пораненням чи полоном. Може, Коб’як після ранкового прочухана не наважиться вдруге випробувати долю? Багато хто закуняв під щитом на теплій землі, а інші насолоджувалися бодай невеликою прохолодою в затінку і несподіваним відпочинком.
І саме тоді, коли їх майже не ждали, половці рушили в атаку. З-за горбів раптово виринула хмара куряви, потім показалися темні лави вершників. Над ними замайоріли бунчуки і довгі барвисті корогви з золотими зображеннями бичачих рогів, драконів, собак, різного гаддя. Чим ближче наближалися половці, тим яскравіше висвічувалися ті малюнки на широких полотнищах.
Руський стан враз заворушився. Різкі окрики воєвод підняли на ноги всіх. Кожен поспіхом натягував на себе лати чи кольчугу, прив’язував поножі, надівав підшоломник, хапав зброю — лука, списа, меча — і ставав у стрій. Не встигли половці подолати і половину шляху, як русичі вже перегородили перешийок щільним живим валом.
Попереду в два ряди стали копійники, міцні зграбні гридні, кожен з яких мав на озброєнні, крім лука та меча, довгий спис і короткий спис-сулицю. Потім вишикувалися мечники, а за ними — у три ряди — стрільці. В тилу отроки тримали за повіддя осідланих коней.
Князь Володимир в оточенні найбільш досвідчених мужів став іззаду, за стрільцями. Під рукою, у запасі, мав два кінні стяги — на випадок ворожого прориву. Бояри і воєводи зайняли свої місця у бойових лавах.
