Тарасові шляхи - Иваненко Оксана Дмитриевна (читать бесплатно книги без сокращений .TXT) 📗
Високії ті могили
Чорніють, як гори,
Та про волю нишком в полі
З вітрами говорять.
Йому хочеться написати про все, що він згадує, про що думає, переживає:
За цим ділом застає його знову Сошенко.
- От послухай, Соха, — захоплено зустрічає його Тарас, — от послухай, що я написав:
Нащо мені чорні брови,
Нащо карі очі,
Нащо літа молодії
Веселі, дівочі?
- Та одчепись ти з своїми нікчемними віршами, — зневажливо каже Сошенко. — Чом ти справжнього діла не робиш? Як у тебе програма посувається? Тарас чухає ніяково потилицю.
- Соха, я задумав написати велику поему — про дівчину, яку обдурив москаль-панич, як її з дому вигнали, як вона з дитиною поневірялася...
- А хто малюватиме за тебе? — перебиває його Сошенко.— Кинь, Тарасе, ці дурниці!
Тарас мовчав. Ні, він не міг кинути. Все частіше й частіше брався він за перо. Це було його найсильніше покликання, дужче над усе.
Воля, яку він нарешті мав, дарувала йому і велике натхнення і силу слова.
Те, що лише прокидалося в ньому, коли він у Літньому саду, білими петербурзькими ночами пробував писати свої перші вірші, тепер прорвалося, як весняний стрімкий потік.
Він ними, своїми рядками, виклик кидав.
Затоплю недолю
Дрібними сльозами,
Затопчу неволю
Босими ногами!
Тоді я веселий,
Тоді я багатий,
Як буде серденько
Поволі гуляти!
Він таки написав задуману поему. Звичайна історія, така, які часто траплялися у нього на очах, виросла в глибоку трагедію дівчини з народу, трагедію матері, трагедію дитини, покинутої батьком.
Він усім серцем ставав на її захист, протестував проти брехливої моралі та кріпосницьких звичаїв. Він обурювався з недостойної поведінки людей.
Кого бог кара на світі,
То й вони карають...
Люди гнуться, як ті лози,
Куди вітер віє.
Сиротині сонце світить,
(Світить, та не гріє), -
Люди б сонце заступили,
Якби мали силу,
Щоб сироті не світило,
Сльози не сушило.
Він писав і не знав, що тисячі жінок поливатимуть сльозами його щирі, його гнівні рядки, його «Катерину».
Це був один із перших його великих творів — поем.
«Я присвячу свою «Катерину» Жуковському, — подумав Тарас, — на пам'ять про незабутній день мого визволення, в подяку за його участь та співчуття».
Чому саме Жуковському цей, а не інший твір присвятив Тарас?
Штернберг якось розповів про дитинство Жуковського, і саме йому захотілося присвятити цю поему про знедолену жінку, про матір і дитину...
Він писав ще й ще, наче він тільки вчора приїхав з України і не розлучався ніколи з її знедоленим людом, жив його болем і його сподіваннями. І до них, темних, забитих закріпачених бідняків, звертав він свої слова. До рідної України писав він:
Думи мої, думи мої,
Квіти мої, діти!
Виростав вас, доглядав вас
Де ж мені вас діти?..
В Україну ідіть, діти!
В нашу Україну,
Попідтинню сиротами,
А я — тут загину.
. . . . . . . .
Привітай же, моя ненько!
Моя Україно!
Моїх діток нерозумних,
Як свою дитину.
Тарас завжди цікавився історичним минулим України. В друкованих джерелах про це було мало, і не завжди вони вірно освітлювали події та аналізували їх.
Та багато чув Тарас у дитинстві від старого діда Івана, чув співи — думи сліпих кобзарів, і в уяві його малювалися романтично забарвлені картини героїчного минулого, боротьби українського народу за волю. Так народилися у нього невеличкі поеми «Іван Підкова», «Тарасова ніч». Але він не тільки милувався минулим, не тільки старе його захоплювало; в кожному творі він болів і страждав за те, що робиться сьогодні — це відрізняло його твори від спокійних споглядальних віршів інших поетів.
Останнім часом Тарас часто бував у Євгена Павловича Гребінки, брав у нього українські книжки Котляревського, Квітки-Основ'яненка, але сам довго не признавався йому, що він пише.
Якось повернувся від Гребінки схвильований, радісний.
- Що з тобою? — спитав його Вася Штернберг, милий друг-товариш. Недарма їх з Тарасом студенти Академії прозвали «Кастор і Полукс». Вони і жили разом. — Портрета хтось знову замовив?
- Ні,—червоніючи відповів Тарас.— Умовляє Гребінка книжку видати. Ті вірші, що от я писав. Читав, хвалив Гребінка.
Це він сказав надто скромно про себе. Він сам ще не розумів, що сталося. Мало сказати «хвалив». Гребінка і його знайомі трохи не плакали, читаючи палкі, щирі рядки. Вони не умовляли, як Сошенко, «не забувати малювання», для них ясно було, що Тарас насамперед — поет, поет, якого ще не було на Україні.
Євген Павлович радів.
- Давайте усе, усе, що ви написали. Я допоможу одібрати, привести до ладу, — казав він. Гостинний і привітний Євген Павлович до всіх ставився доброзичливо, а до Тараса, як до свого земляка, особливо. А тепер він відчував, що Тарас—поет, який обжене їх усіх у літературі.
Майже всі свої твори Тарас присвятив своїм друзям. Так, «Перебендю» — про народного співця-кобзаря — Євгену Павловичу. «Івана Підкову» — любимому Васі Штернбергу, «Тополю» — старенькій матері свого товариша, художника Петровського, яка приголубила Тараса, такого чулого на ласку.
Він одібрав для збірки елегію «На вічну пам'ять Котляревському», який нещодавно помер, і послання «До Основ'яненка». Прочитавши їх, Гребінка зрозумів, як глибоко і вимогливо ставиться молодий Тарас до української літератури, до українських письменників. Для Тараса література була не розвага, не насолода, він вимагав від неї щирої правди для народу. Але всієї сили і значення Тарасових поезій не міг ще збагнути й Гребінка.
- Як ти назвеш книжку? — спитав Штернберг. Тарас замислився. Перед очима постала картина... Цвинтар, могилки. На могилці старий сліпий кобзар співає пісні, а люди слухають уважно і, затамувавши подих, слухає мале білоголове хлоп'я.
Кобзар... Хай буде «Кобзар». Так, друже? А ти намалюєш його.
Штернберг любив Україну, відчував, як справжній художник, її природу. Він міг намалювати одне дерево похиле, один млин старий або пару волів круторогих, але так намалювати, щоб відчувалися за цим безбережні степи і вся поезія рідної країни. Недарма, оглядаючи ескізи, які він з України привіз, Великий Карл розцілував його і сам мріяв поїхати на Україну, пожити десь на березі Дніпра.
І Штернберг намалював для першої книжки свого друга Тараса малюнок. Сидить старий сліпий кобзар на призьбі, кобза коло нього, дивиться уважними очима мале хлоп'я в брилі.
- Дякую тобі, друже, — мовив Тарас і міцно обняв приятеля.
Довго мовчки дивився на малюнок. Нагадував він йому його дитинство і столітнього діда Івана, і його самого, жвавого, цікавого до всього, хлопця.
*
Перша книга! Перший «Кобзар»! Як нетерпляче чекає його виходу Тарас. Ех, шкода, нема Штернберга! Повесні обнявся з ним Тарас востаннє на набережній Неви, стояв довго, поки той зійшов на пароплав, з ним ще знайомий художник-мариніст Айвазовський - поїхали щасливі до Італії.
- Не забудь мене, Васю! У «Кобзарі» був вірш на чотири рядки:
На незабудь.
В. І. Штернбергу
Поїдеш далеко,
Побачиш багато;
Задивишся, зажуришся, —
Згадай мене, брате!
Вася махав із палуби шляпою, кричав:
- Кінчай Академію! Чекатиму тебе в Римі! Надішли «Кобзаря» одразу, як вийде! До побачення, Тарасику!
До побачення! Звичайно до побачення. Тоді гадалося - побачаться ще і в Римі, і на Україні, і в рідній Академії в Петербурзі.
Тарасові здається, ніхто не замінить Васю. То була така безтурботна, захоплена молода дружба! Хоча останнім часом коло знайомих дуже поширилося. Тарас почав більше зустрічатися з літераторами. У Петербурзі були на той час різні гуртки, літературно-музичні салони. Збиралися у старого графа Вієльгорського, у медальєра графа Федора Толстого, у Кукольників, у редактора «Художественной газети» Сгруговщикова. У декого з них були спеціально визначені дні на тижні, а то й просто збиралися вечорами. Молодше покоління любило збиратися у Панаєва, у найгостиннішого серед літераторів — Євгена Павловича.
