Чвара королів (ЛП) - Мартін Джордж (электронные книги без регистрации TXT) 📗
— Варис мені повідомив.
Сердюк не здивувався.
— Той дурник гадав, що одноокого легше обдурити. Тімет пришпилив йому руку до стола кинджалом і вирвав горлянку голою рукою. Він знає таку штуку: напружує пальці та…
— Позбав мене брудних подробиць, бо щось вечеря у животі нуртує, — перервав його Тиріон. — Як там твої сердюки-запроданці?
— Непогано. Сьогодні ще троє.
— Як ти вирішуєш, кого наймати?
— Роздивляюся, що до чого. Питання ставлю, аби дізнатися, де вони билися і чи добре вміють брехати. — Брон вишкірився. — А тоді даю змогу себе убити, а сам пробую вбити їх.
— Вже когось убив?
— Від тих однак не було б користі.
— А якщо хтось уб’є тебе?
— Отого винайми, не пошкодуєш.
Тиріон почувався трохи напідпитку і дуже втомленим.
— Скажи-но мені таке, Броне. Якби я наказав тобі вбити мале немовля… скажімо, дівчинку, яка ще смокче материні груди… чи виконав би ти наказ? Без жодних питань?
— Без питань — ні. — Сердюк потер великим і вказівним пальцями один об одний. — Я б спитав, за скільки грошей.
«То й нащо мені здався ваш Аллар Дим, пане Слинте?», подумав Тиріон. «Я сам таких сотню маю під рукою.» Він не знав, чого хоче більше: сміятися чи плакати. Знав тільки, що понад усе в світі хоче Шаю.
Ар’я III
За дорогу в цих краях правили дві колії серед рясних бур’янів. Втім, з одного боку воно виходило і на краще: дорогою пересувалося так мало люду, що якби хтось схотів запитати, у який бік вони поїхали, то не знайшов би нікого, хто б бодай тицьнув пальцем у відповідь. Бурхливий людський потік, що плинув на південь королівським гостинцем, перетворювався тут на ріденький струмочок.
А гірше було те, що дорога звивалася туди й сюди, наче змія, плуталася з меншими стежками, а інколи геть зникала, щоб через дві-три верстви виникнути знову, коли мандрівники вже втрачали останню надію на її повернення. Ар’я від такого аж шаленіла. Місця тут були гарні, у подоланні неважкі: низки невисоких пагорбів, насипані східцями поля й городи, подекуди луки, гаї та невеличкі яри, де коло повільних мілких струмків купчився верболіз. І все ж стежка тут була така вузька й покручена, що загін радше повз, аніж ішов.
Уповільнювали їх головним чином важко закладені вози, що незграбно перевалювалися через кожний горбок та відчайдушно скрипіли кожною віссю. З десяток разів на день доводилося спинятися, аби витягти колесо з колії чи налягти подвійними силами й подолати слизький нахил. Одного разу посеред рясної порості дубів загін стрівся просто в лоба з трьома чолов’ягами, що тягли повну арбу хмизу та дров, запряжену волами, і обійти їх ніяк не змогли. Довелося візникам випрягати волів, проводити їх між дерев, розвертати арбу, знову запрягати волів і пхатися назад, звідки прийшли. Воли рухалися ще повільніше за кінні вози, і того дня загін майже не просунувся.
Ар’я не могла не споглядати через плече, питаючи себе, коли ж налетять золотокирейники. Вночі вона прокидалася на кожен шум і хапалася за руків’я Голки. Тепер вони ніколи не ставали табором без того, щоб виставити варту, але Ар’я не дуже довіряла тій варті, а надто хлоп’ятам-сиротам. У провулках Король-Берега вони ще сяк-так виживали, але тут почувалися геть загубленими. Коли вона робилася тиха, як тінь, то легко прокрадалася повз усіх геть із табору, щоб відлити зайве при місячному світлі без свідків. Одного разу, коли на чатах стояв Ломик Зеленорукий, вона видерлася на дуба і перебиралася з дерева на дерево, аж поки не опинилася в нього над головою, а він нічого й не помітив. Вона б могла зістрибнути йому просто на голову, але розуміла, що від вереску прокинеться весь табір, і тоді Йорен знову почастує її палицею.
Ломик з іншими сиротами тепер ставилися до Бичка якось особливо поштиво, бо королева ж прагнула отримати його голову. Щоправда, він на таке поводження ображався.
— Та не робив я нічого ніякій королеві, — сердито бурчав він. — Працював собі у кузні, та й усе. Качай міхи, тримай кліщі, побіжи-подай-принеси. Я мав стати зброярем, аж тут майстер Мотт раптом каже: підеш, мовляв, до Нічної Варти.
На цьому він тікав від усіх налощувати свого шолома. Шолом був пречудовий — закруглений, ошатний обрисами, з зоровою щілиною та великими сталевими бичачими рогами. Ар’я любила дивитися, як хлопець натирає крицю промасленою ганчіркою до такого блиску, що в шоломі аж відбивалися язики вогнища. Але на голову він його ніколи не вдягав.
— Ставлю що завгодно, він — байстрюк того зрадника, — мовив Ломик одного вечора стишеним голосом, аби Гендрі не почув. — Вовчого князя, що його вкоротили на сходах септу Баелора.
— От і ні! — заперечила Ар’я. «Мій батько мав лише одного байстрюка — Джона.» Вона нишком вибралася у ліс, жалкуючи, що не може засідлати коня і дременути додому. Кобила в неї була добра — брунатна з білою плямкою на лобі, та й їздила верхи Ар’я непогано. От сіла б у сідло, загалопувала геть і ніколи б їх не побачила, якби не схотіла. Щоправда, тоді нікому було б їхати з розвідкою попереду, стежити за тим, що робиться позаду, стояти на чатах, поки вона спить… а коли наскочать золотокирейники, то ніхто й не заступиться. Краще лишатися з Йореном та рештою.
— Ми вже недалеко від Божого Ока, — оголосив чорний братчик одного ранку. — Королівський гостинець не буде безпечний аж до того берега Тризуба. Обійдемо озеро західним берегом, там нас навряд чи хто шукатиме.
На наступному розгалуженні дороги він повернув вози на захід.
Тут оброблена земля поступилася лісові, села та городці стали менші й дальші один від одного, пагорби — вищі, а яри — глибші. Знайти якогось харчу теж ставало дедалі важче. У місті Йорен наклав на вози чимало солоної риби, сухарів, сала, ріпи, мішків ячменю та гороху, голів жовтого сиру, але все те вони вже виїли до останньої крихти. Змушений думати, як прожити з землі, яку вони проминали, Йорен звернувся по допомогу до Коса та Курца, котрих свого часу схопили за лісокрадство. Їх він посилав поперед головної валки до лісу, і з сутінками вони зазвичай поверталися з оленем, підвішеним на жердині, або в’язками куріпок на поясах. Молодших хлопчаків приставляли збирати ожину вздовж дороги або лізти через тини з мішками по яблука, якщо дорогою траплялися сади.
Ар’я добре лазила і швидко збирала, проте полюбляла ходити сама. Одного дня їй пощастило наскочити на зайця: брунатного, жирного, довговухого, з малим рухливим носиком. Зайці бігають швидше за котів, зате на дерева залазити не вміють. Вона загилила йому палицею і впіймала за вуха, а Йорен стушкував його в казанку з грибами та дикою цибулею. Ар’я отримала цілу ніжку, бо ж зайця вполювала вона, і поділилася нею з Гендрі. Решта хлопців з’їла по одній ложці, навіть троє у кайданах. Якен Ха-Гар чемно подякував за частування, Гризло злизав жир з брудних пальців, закотивши очі з насолоди, але безносий Рорж тільки зареготав і мовив:
— Оце так мисливець в нас з’явився! Бибками пердь, заяча смерть!
Неподалік від укріпленого городця під назвою Шипшинівка їх на ниві оточили якісь селяни, вимагаючи гроші за зірвані кукурудзяні качани. Йорен зміряв очима наготовані селюками коси і жбурнув їм кілька мідяків.
— Бували часи, коли чорні братчики частувалися за кожним столом від Дорну до Зимосічі. Вельможні пани мали за честь приймати їх в себе під дахом, — мовив він гірко. — А тепер всякий боягузливий набрід хоче срібла за недогризок гнилого яблука!
І сплюнув на землю.
— То солодка пшінка, а не гнилі яблука. Вона не для смердючої старої гави тут росте, — грубо відказав один з посполитих. — Забирай своїх злодюжок геть з нашого поля, бо самого зараз тут на палі виставимо. Лякатимеш своїх чорних братів — тих, що літають.
Качани вони ввечері засмажили цілими, перевертаючи довгими розгалуженими тичками, і обгризли гарячими. Ар’я розкошувала, та Йорен занадто розсердився, аби їсти. Над ним наче висіла чорна хмара — така ж розкошлана і чорна, як його одежа. Він без упину міряв кроками табір, щось бурмочучи собі під ніс.
