Голодні ігри - Коллінз Сюзанна (читать книги онлайн бесплатно без сокращение бесплатно .txt) 📗
Я ледве втрималася: мені кортіло занурити обличчя у воду й пити, пити досхочу. Але в мене залишилося достатньо глузду, щоб схаменутися. Тремтячими руками я витягнула флягу, наповнила її водою й додала кілька крапель йоду. Півгодинне очікування завдало мені чималих мук, але я трималася. Я прочекала півгодини, принаймні доти, доки змогла витерпіти.
«Без поспіху», — вмовляла я себе.
Зробила маленький ковток і змусила себе зачекати. Тоді ще один. Протягом наступних кількох годин я випила півгалона води. А потім іще пів. Лізучи на дерево, я прихопила з собою ще трохи води і безперестанку посьорбувала її, я навіть з’їла трохи зайчатини й один із моїх дорогоцінних крекерів. До того часу як пролунав гімн, я почувалася набагато краще. На небі не з’явилося жодної фотографії, ніхто з трибутів сьогодні не помер. Я вирішила, що завтра залишуся тут, відпочину, для маскування вимащу наплічник болотом, зловлю кілька маленьких рибин, що їх я бачила в озері, накопаю цибулинок водяних лілій і приготую смачну страву. А сьогодні слід трохи поспати. Я ковзнула у спальний мішок, щосили притискаючи до себе флягу з водою.
За кілька годин я прокинулася від тупоту ніг. Я розгублено роззирнулася. Світанок іще не заяснів, але мої запалені очі й так усе бачили.
Важко не помітити вогненну стіну, яка мчить на тебе зі швидкістю вітру.
РОЗДІЛ 4
Моїм першим імпульсом було злізти з дерева, але як зробити це, коли ти пристебнута до гілки? Якимсь дивним чином мої пальці намацали на ремені застібку, і я впала на землю, досі борсаючись у спальному мішку. Часу на збори не залишилося. На щастя, і наплічник, і фляга з водою були в мішку. Я підхопила пояс, пристебнула мішок до плечей і щодуху помчала геть.
Усе довкола перетворилося на суцільне полум’я і дим. Палаючі гілки з тріском відламувалися й падали мені до ніг, розсипаючись іскрами. Все, що мені залишалося, — бігти туди, куди й інші: зайці, олені, я навіть помітила зграю диких вовків. Я повністю довірилася їм у виборі напрямку, бо їхні інстинкти значно гостріші, ніж мої. Але звірі й набагато прудкіші: вони так граційно оминали кущі й перескакували через повалені стовбури, що мені було годі їх наздогнати.
Жар був просто нестерпний, але дим — іще гірший. Я щомиті ризикувала задихнутися. Тож я затулила обличчя сорочкою, радо відмітивши, що вона просякла потом і хоч так-сяк мене захищає. Я бігла, задихаючись від кашлю, мішок калатав по спині, по обличчю хльоскали тоненькі гілочки, які нагло з’являлися з сірого туману. Але я бігла, бо знала, що повинна бігти.
Це було зовсім не схоже на випадковість, сумніваюся, що хтось із трибутів забув загасити вогонь. Полум’я, яке гнало мене геть, було неприродно високе й однорідне, а значить, рукотворне, машинотворне — одним словом, створене продюсерами. День був занадто спокійний. Жодної смерті, можливо, жодної бійки. Публіка в Капітолії може занудьгувати: мовляв, ці Ігри геть не цікаві. А продюсери не повинні такого допустити.
Було зовсім не важко здогадатися, для чого все робиться. Зараз на арені зграя кар’єристів протистоїть усім іншим, які, мабуть, розпорошилися по всій території. Вогонь придумали для того, щоб викурити нас зі схованок і зігнати разом. Не дуже оригінальний метод, проте дієвий.
Я перестрибнула через палаючу колоду. На щастя, полум’я було не дуже високе. Але низ моєї куртки зайнявся, і я була змушена зупинитися, щоб загасити вогонь. Проте я не збиралася викидати куртку, а вирішила ризикнути: обпалену і досі тліючу, я запхала її у спальний мішок, сподіваючись, що нестача кисню придушить полум’я. У мене більше нічого немає, окрім того, що я ношу з собою, а треба ще якось виживати й надалі.
За лічені секунди ніс і горло просто палали. Я душилася від кашлю, а легені, здається, зварилися. Кожен подих завдавав пекучого болю, який пронизував груди. На щастя, я встигла заховатися за камінь, перш ніж почалася блювота. Я позбулася своєї убогої вечері та всієї води, яку випила. Лізучи рачки, я блювала доти, доки в шлунку не залишилося нічого.
Я знала, що слід рухатися, але не могла, мене трусило, і я жадібно ковтала повітря. Я дозволила собі витратити ковток дорогоцінної води з фляги, щоб сполоснути рот, а тоді кілька ковтків випила.
«У тебе одна хвилина, — мовила я сама до себе. — Одна хвилина, щоб перепочити».
Я витратила цю хвилину на те, щоб спакувати свої пожитки: змотала спальний мішок і запхнула його, а також усе інше, в наплічник. Ось моя хвилина й спливла. Я знала, що час рухатися далі, але дим затуманив думки. Звірі, на яких я орієнтувалася, давно втекли й залишили мене саму. Я ще ніколи не була в цій частині лісу, про це свідчив величезний камінь, за яким я ховалася, — раніше я таких не бачила. Куди мене хочуть загнати продюсери? Назад до озера? На невідому територію, сповнену небезпек? Я провела біля ставка всього кілька годин, коли раптом почалася пожежа. Чи існує до нього інший шлях? Можливо, рухаючись паралельно вогню, я принаймні змогла б повернутися назад до ставка, до джерела води? Ця вогненна стіна повинна десь закінчуватися і вона не може горіти вічно. Не тому, що продюсери не здатні підтримувати полум’я, а знову ж таки, це може набриднути публіці. Якби я змогла потрапити за вогненну стіну, повернутися назад, то напевно б уникнула зустрічі з кар’єристами. Щойно я вирішила спробувати й обігнути стіну, хоча це й вимагало багато часу і передбачало довгий шлях назад, перша вогняна куля поцілила в камінь, пролетівши всього за два фути від моєї голови. З переляку я сіпнулася й одразу ж відмовилася від своєї ідеї.
Ось вам новий розвиток подій. За допомогою вогню нас не просто змусили рухатися, але й розважили публіку. Знову почувши сичання, я впала на землю, навіть не оглянувшись. Цього разу вогняна куля поцілила в дерево ліворуч від мене, і воно одразу ж спалахнуло. Не рухатись означало померти. Я ледве встигла підвестися на ноги, як третя куля поцілила в те місце, де я лежала, — позаду мене в небо здійнявся вогненний стовп. Тепер час не мав ніякого значення, я просто щосили намагалася ухилитися від куль. Я не бачила, звідки їх випускають, але точно не з вертольотів: кут приземлення був не такий. Можливо, ця частила лісу напхана пусковими установками, які ховаються в деревах і камінні. А десь у прохолодному чистенькому приміщенні за пультом сидить один із продюсерів і натискає на спусковий гачок. І все, що йому потрібно, — це нерухома ціль.
Тож я вмить забула про свій попередній план повернення до ставка. Натомість у мене виник інший: робити зиґзаґи, нахилятися й підстрибувати. Це був єдиний спосіб уникнути вогняних куль. Кожна з них була не більша за яблуко, але, досягнувши цілі, вибухала з неймовірною потужністю. Не було часу, щоб міркувати над правильністю маршруту: чуєш шипіння — ворушися, щоб не померти.
Моє внутрішнє чуття підказувало мені бігти далі. Я все своє життя дивилася Голодні ігри і знала, що певні секції арени оснащені різними видами зброї. І якщо мені вдасться переміститися в іншу секцію, то я опинюся в зоні недосяжності. Звичайно, я можу одразу ж упасти в яму з гадюками, але не варто хвилюватися про це зараз.
Важко сказати, скільки часу я боролася з вогняними кулями, але зрештою стрільба почала потроху вщухати. Що, безумовно, було добре, бо мене знову почало нудити. Цього разу виною всьому були випари кислоти, які почали проникати в горло і ніс. Я була змушена зупинитися, адже тіло здригалося від конвульсій, відчайдушно намагаючись позбутися отрути, якої я надихалася під час вогняної атаки. Я прислухалася, чекаючи на шипіння — сигнал близької атаки. Але стояла тиша. Очі пекло, від блювання вони зовсім пересохли. Одяг просяк потом. Хоча сморід диму й блювотиння перебив усі інші, якимсь дивним чином я вловила запах паленого волосся. Пальці потягнулися до коси, і я зрозуміла, що вогняна куля вкоротила її щонайменше на шість дюймів. Пасма почорнілого волосся просто розсипалися, щойно я торкалася їх пучками. Я здивовано дивилася на свою косу, коли знову почулося шипіння.
