Тамдевін - Вдовиченко Галина (читаем книги онлайн без регистрации .TXT) 📗
…Червонi прапорцi трiпочуть вiд вiтру. Снiг, прошитий пурпуровим пунктиром, роздiлений навпiл. Через кордон не перестрибнеш, це стiна, на яку натикаєшся з розбiгу, ризикуючи розквецяти собi лоба. Жени уздовж прапорцiв, поки не вивалиться язик i не заб'ється подих. Тiкай по внутрiшньому колу, втрачаючи останнi сили. Або ж метушливо рятуйся, плутаючи слiди усерединi резервацiї. Але знай: на вiдчайдушний стрибок нiчий дозвiл не потрiбен. Ти сам собi можеш сказати: вперед! Аби з пiднесеним подивом вiдчути — дверi не зачиненi, стiни не iснує, є лиш вiльний полiт i свобода попереду.
…Точно й вправно пiшла випущена стрiла, з легким свистом прошиваючи повiтря. Без жодного зусилля — точно у цiль. Вона щойно пiшла — а ти вже бачиш як вона, здригаючись, вiбрує у самiсiнькiй серцевинi. Невже стрiла з моїх рук? З твоїх, з твоїх, не сумнiвайся. Так завжди буває, коли бачиш цiль.
…Горiла сосна, палала… Ти думала — вогнем? Горiла, охоплена полум'ям? Нi. Вона весняним цвiтом палає. Вкривається червоно-жовтим вiд гори донизу, спочатку на верхiвцi — потiм внизу. Здалеку кинеш оком — горить! Немов полум'ям охоплена. — А я думала, в неї блискавка вдарила, ось вона i зайнялася. А чому дiвчина пiд нею стояла — не розумiла. — Зрозумiєш, бо покажу тобi, почекай лиш до весни…
…Тут мiсце особливе. Земля вiбрує. Енергiю випромiнює. — Я це вiдчуваю. — А я це твердо знаю. — А з часом чуєш, що робиться? — А що з ним робиться?… — Скiльки минуло часу, як гадаєш? — Гадаю… пiвжиття.
…Не бiйся. — Звiдки узялися вони? — А ти не бiйся. — А я й не боюсь, от тiльки менi лоскотно. Нiс менi облизав, дурник. — Вiн iще ж не дорослий, пiдлiток. А пiдлiтки завжди у дiвчат старших братiв закохуються, бодай трошки. Це Гай, вiн тебе перший визнав. Дякую, козаче, не забуду…
Пiтер. Кiнець грудня
…Застрягла у пробцi неподалiк Фiнського вокзалу. Вже бачила Неву, а вибратися з пастки усе не вдавалось. Набережна сяяла передноворiчними вогнями. Короткий сiрий день за п'ять годин встигав спалахнути й згаснути. Вiдразу пiсля обiду наставав глухий темний вечiр, який безкiнечно довго переходив у нiч. Усi нарiкали на депресiю та напади безпричинної хандри. Нестерпно хотiлося сонця, свiтла, далеких обрiїв, прозорого срiблястого повiтря та лiсових пахощiв…
Час, змарнований у заторах, стiкав немов вода в каналiзацiю через зiпсутий кран. Я вже звикла у такi хвилини телефонувати, вирiшуючи рiзнi питання, робити манiкюр… У салонi, попри надiйну систему захисту та комфортний мiкроклiмат, вiдчувалася присутнiсть вiдразливих вихлопних газiв. Повiтря, перенасичене дiоксидом азоту, лiзло в нiс, викликаючи нудоту.
Сьогоднi особливо докучало це безглузде стояння серед металевої рiки, у яку можна було увiйти разом з усiма i вийти лише в компанiї, бампер у бампер. Ледве стримувалась, аби не припаркувати свого «братчика» й не пiти далi пiшки. Але автомобiльний сморiд стояв у повiтрi всюди, вiд нього нiкуди сховаєшся.
Нудотна хвиля пiдкотила вiд шлунка вгору, наповнила рот слиною.
За двi секунди вискочила з авто (бракувало лише зiпсувати оббивку!) пiд найближчу тополю — стала в снiгову кашу, зiгнулася навпiл, дивом не обтраскавши новi замшевi чобiтки. Коли трохи полегшало, нахлинуло нове вiдчуття: незнайома важкiсть у грудях спалахнула сотнями гарячих гострих голочок.
Я виструнчилася. Дорожня пробка стояла нерухомо. Чолов'яга в «Мерседесi» дивився на мене зi спiвчуттям — вирiшив, дурень, що я перебрала вчора й сiла за кермо пiсля бурхливо проведеної ночi. Я показала йому: все о'кей, не хвилюйся, дядьку. I знову зiгнулася над металевою решiткою, в якiй було ув'язнене дерево. Сморiд автотраси був нестерпним. Мене вивертало, незважаючи на порожнiй шлунок. Ще й розпирало в грудях, ще й невблаганно свербiли соски.
Мiсяць тому я вперше завмерла вiд думки-передчуття. Вирiшила не мучитися здогадками — заїхала в аптеку. Розглядала виставленi у скляних вiтринах мазi, креми та презервативи, поки невеличка черга не розсмокталася, i я залишилась перед вiконцем сама. Нейтральним голосом сказала: «Тест на вагiтнiсть». Розгубилась, почувши: «Який вам?». Їх, як виявилося, було вiд кольору до вибору, а моє запитання — стало зрозумiло через хвилину спiлкування з провiзором — прозвучало немов прохання у книгарнi: «Менi книгу, будь ласка».
…Вдома двi червонi смужки вирiвнялись чiтким недвозначним знаком «дорiвнює». Ошелешено втупилась у тестовий папiрець. Усе, що трапилося в Карпатах, тi нереальнi жовтневi днi, та незбагненна нiч, коли час зсунувся, розтягнувши кiлька годин на кiлька днiв, а радше тижнiв, точнiше — мiсяцiв, а насправдi рокiв… Мої думки, запитання i вiдповiдi, розчарування, надiя… Те, що дiзналась у горах про себе, чого могла б нiколи не дiзнатися, а тепер знаю, i на iнше не погоджуся, й на менше не пристану… Усе, що склалося i що вiднялося… Усе тепер дорiвнює…
Вiдповiдь була передi мною.
Сумнiвалась не бiльше хвилини, а згодом соромилася своїх вагань, адже усе було зрозумiло вiд початку. Так мало бути. I так буде.
…Майже два мiсяцi тому, ще у потязi «Львiв — Санкт-Петербург», зателефонувала Свiтланi, подрузi та заступницi по галереї.
— Анно! — радiсним голосом озвалася трубка. — Загуляла ти, загуляла! Дозволила собi розслабитись як нiколи. Ми тут вже зачекалися!
— Та їду ж, їду… Рано-вранцi буду. Що там у нас?
— Олегову виставку готуємо.
Я здивовано мовчала.
— Виставку, кажу, готуємо…
— Олегову? — уточнила я.
— Ти що, не в курсi? — у голосi Свiтлани забринiли нотки нетерплячої цiкавостi. — Твiй чоловiк готує виставку, вiдкриття призначив на старий Новий рiк. Невелику, та все ж…
— Ти дивись… — все ще не вiрила я.
— Ти з вокзалу до нього? Я можу заїхати, по дорозi до галереї вiдзвiтую.
— Я до себе.
…Вона пригнала пiд мiй будинок, заледве я вийшла з ванної. Наш обмiн iнформацiєю виявився нерiвноцiнним. Окрiм робочих новин, Свiтлана розповiла про те, що Олег взявся за розум, почав працювати, не п'є, виставку готує… Я мовчки вислухала те, що вiн став краще виглядати й купив собi два светри.
На її нетерпляче «А ти як?», вiдповiла: «Нормально». Розповiдати нi про що не хотiлося.
У галереї без мене накопичилися невiдкладнi проблеми. Я й узялася за них без особливого ентузiазму. Свiтлана сказала правду — Олег i справдi натхненно готував свою виставку. Вiн посвiтлiшав обличчям, йому пасував стан енергiйної дiяльностi. Моя вiдсутнiсть пiшла йому на користь, а повiдомлення про те, що вiдтепер ми справдi житимемо окремо, сприйняв спокiйно. Сказав лише: «Це ти так вирiшила?… Г-м-м. Це я так вирiшив, второпала?» Менi було байдуже, як це виглядатиме збоку i що про це говоритимуть люди. Ми обоє полегшено зiтхнули.
За кiлька тижнiв я написала три картини, сама, без пiдмайстрiв. Здивувала тих, якi побачили їх першими. Це була я, моя рука, моя технiка, i водночас немов не я. Цю нову Анну я нi з ким дiлити не збиралася. Наразi ще не могла оцiнити своїх робiт, треба вiдкласти їх i дочекатися холодно-вiдстороненого сприйняття. То менi шалено подобалося зроблене, то здавалося, що усе воно нiчого не варте.
Колись я вивела закономiрнiсть, яку назвала «правилом мухи». Вона полягала у тому, що талановита людина далеко не завжди здатна себе адекватно оцiнювати. Особливо у жанрi автопортрета. А мої новi роботи були саме такими.
Колись український фотохудожник Микола Гнисюк, автор фотопортретiв багатьох знаменитостей, сфотографував грузинського режисера Отара Йоселiанi з мухою на чолi. Гнисюк вчасно схопився за фотоапарат, який завжди був у нього напоготовi. У портретi усе зiйшлося: муха, що всiлась на чолi мiж бровами, не схибивши нi на мiлiметр, вираз обличчя кiнорежисера, освiтлення, ракурс зйомки, професiйнiсть фотографа. Йоселiанi портрет сподобався, вiн лише попросив заретушувати муху як зайву деталь. Гнисюк вiдмовився. Згодом портрет «Муха» зiбрав оберемок призiв на престижних фотовиставках. Як кiнокласик мiг не побачити у своєму фотопортретi найголовнiшого? Мiг. Iз талановитою людиною таке трапляється, коли справа торкається її особисто. Правило мухи.
