Молодий місяць - Майер Стефани Морган (электронные книги бесплатно txt) 📗
Отже в суботу по обіді я одягнула свої нові черевики для походів – придбані того ж ранку з двадцятивідсотковою знижкою для працівників, – взяла нову топографічну карту півострова Олімпік і подалася в Ла-Пуш.
Ми вирушили не зразу; спочатку Джейкоб розтягнувся на підлозі у вітальні – зайнявши майже всю кімнату – й цілих двадцять хвилин, поки я сиділа на кухні й розмовляла з Біллі, креслив на карті складну сітку навколо потрібного нам сектора. Здавалося, Біллі зовсім не хвилювався через нашу прогулянку. Я здивувалася, що Джейкоб розказав йому, куди ми збираємося, даючи привід для нових пліток про ведмедя. Я хотіла попросити Біллі не розповідати нічого Чарлі, але побоялася, що таке прохання може мати зворотній ефект.
– Може, ми побачимо чудо-ведмедя, – пожартував Джейкоб, не відриваючи очей від карти.
Я непомітно глянула на Біллі, боячись угледіти таку саму реакцію, як у Чарлі. Але Біллі тільки усміхнувся у відповідь.
– Може, вам варто захопити з собою глечик меду, про всяк випадок.
Джейк засміявся.
– Сподіваюся, що твої нові черевики – скороходи, Белло. Глечик меду голодному ведмедю на один зуб.
– Мені буде досить обігнати тебе.
– Удачі тобі! – пирснув Джейкоб, закотивши очі, й згорнув карту. – Ходімо.
– Бажаю вам гарно провести час, – пробурмотів Біллі, покотившись до холодильника.
Мені було неважко жити з Чарлі, але, здається, Джейкобу було з Біллі ще легше.
Я доїхала до кінця болотяної дороги й зупинилася біля знаку, що позначав початок туристичної стежки. Минуло чимало місяців відтоді, як я була тут востаннє, і мій шлунок тривожно забуркотів. Поганий знак. Але воно того варте, якщо я зрештою знову почую його.
Я вийшла з машини й оглянула щільну стіну зелені.
– Я йшла сюди, – пробурмотіла я, вказавши вперед.
– Гм, – відреагував Джейкоб.
– Що?
Він подивився туди, куди я вказала, тоді на добре протоптану стежину – й знову назад.
– Я думав, ти обереш якусь дівчачу стежинку.
– Тільки не я, – усміхнута я ледь помітно. – Я ж бунтарка. Він засміявся й витягнув карту.
– Дай мені секунду, – він уміло тримав компас і вертів картою, аж поки не знайшов потрібний нам кут.
– О’кей – перша лінія на карті. Ходім.
Можна сказати, що я увесь час його гальмувала, але він не скаржився. Я намагалася не згадувати про свою останню прогулянку в цьому лісі з зовсім іншим попутником. Нормальні спогади були досі небезпечні для мене. Якщо я втрачу контроль над собою, то все скінчиться тим, що я стискатиму руки на грудях, ковтатиму повітря – і як я поясню все це Джейкобу?
Зосередитися на теперішньому виявилося легше, ніж я думала. Ліс був точнісінько такий, як і всі інші ліси на півострові, а Джейкоб випромінював радість і поширював веселий настрій.
Він безжурно насвистував якусь незнайому мелодію, розмахуючи руками і з легкістю пробираючись крізь густі зарості. Тіні не здавалися мені такими темними, як завжди. Адже в мене всередині світило сонце.
Що кілька хвилин Джейкоб звірявся з компасом, утримуючи нас на одній і тій самій лінії на його карті. Здавалося, він і справді знає, що робить. Я хотіла його похвалити, але вчасно схаменулася. Понад усякий сумнів, він додасть як мінімум іще п’ять років до свого уявного віку.
Поки ми йшли, мій мозок напружено працював, і мене почало турбувати одне питання. Я не забула про ту розмову з Джейкобом біля скелі – я сподівалася, що він сам торкнеться цієї теми, але здавалося, він і не думав цього робити.
– Слухай… Джейку? – сказала я вагаючись.
– Так?
– Як справи… у Ембрі? Він став нормальним чи ні?
Якусь мить Джейкоб мовчав, досі рухаючись уперед широкими кроками. Відійшовши майже на десять футів, він зупинився, щоб дочекатися мене.
– Ні, він не став нормальним, – мовив Джейкоб, коли я з ним порівнялася. Куточки його губ опустилися вниз. Він не зрушив із місця. Я одразу ж пожалкувала, що зачепила цю тему.
– Досі з Семом?
– Ага.
Він поклав мені руку на плече і подивився на мене так схвильовано, що я не наважилася одразу скинути його долоню, хоча й повинна була.
– Вони досі насміхаються з тебе? – сказала я напівпошепки. Джейкоб дивився на дерева.
– Іноді.
– А що Біллі?
– Як завжди, – відгукнувся він гірким злісним голосом, і це мене стурбувало.
– Наша канапа завжди до твоїх послуг, – запропонувала я. Він засміявся, згорнувши цю сумну тему.
– Але подумай тільки, в якому становищі опиниться Чарлі, коли Біллі зателефонує в поліцію і повідомить, що мене викрали!
Я також зареготала, радіючи, що до Джейкоба повернулося почуття гумору.
Ми зупинилися, коли Джейкоб сказав, що ми пройшли уже шість миль, трохи зрізавши на захід, а тоді розвернулися й пішли назад по другій лінії на його карті. Все виглядало точно так, як і дорогою туди, і я відчула, що мої пошуки марні. Я цілком усвідомила, якими безглуздими вони були, коли почало темніти і похмурий день перетворився у беззоряну ніч, але Джейкоб був наполегливіший.
– Якщо ти впевнена, що ми почали з правильного місця… – він подивився на мене згори вниз.
– Так. Я абсолютно в цьому впевнена.
– Значить, ми знайдемо, – пообіцяв він, схопивши мене за руку й проштовхнувши крізь густі зарості папороті. На протилежному боці дороги показався пікап. Джейк гордо вказав на нього. – Довірся мені.
– Ти такий молодець, – визнала я. – Наступного разу візьмемо з собою ліхтарі.
– Наступного разу підемо в неділю. Я й не знав, що ти така повільна.
Я висмикнула руку і швиденько сіла за кермо, поки він сміявся з моєї реакції.
– Отже, ти хочеш повторити нашу прогулянку завтра? – запитав він, сідаючи на пасажирське місце.
– Звісно. Хіба що ти хочеш піти без мене, бо тоді я, така неповоротка, не гальмуватиму тебе.
– Якось переживу, – запевнив він мене. – Тільки коли наступного разу вирушатимеш на прогулянку, одягни грубші шкарпетки. Б’юсь об заклад, ти вже відчуваєш свої новенькі черевики.
– Трошки, – зізналася я. Здається, у мене було більше мозолів, ніж місця для них.
– Сподіваюся, що завтра ми побачимо ведмедя. Я трохи розчарований, що нам не поталанило сьогодні.
– Так, я також, – погодилася я іронічно. – Можливо, нам пощастить завтра, і нас хтось з’їсть!
– Ведмеді не їдять людей. Не такі вже ми й добрі на смак, – усміхнувся він. Його зуби світилися в темній кабіні машини. – Звісно, тебе це не стосується. Б’юсь об заклад, ти смачненька.
– Дуже дякую, – сказала я, відводячи погляд. Він був не першим, хто сказав мені таке.
Розділ 9
Третій зайвий
Час минав набагато швидше, ніж раніше. Школа, робота і Джейкоб – хоча не обов’язково саме в такій послідовності – то був ясний і легкий приклад для наслідування. І Чарлі отримав те, що хотів: я більше не нещасна. Звісно, обманути себе не так легко. Коли я припинила критично оцінювати своє життя (що я намагалася робити не дуже часто), то не могла ігнорувати результати своєї поведінки.
Я була немов загублений місяць – мою планету зруйнував катаклізм, наче за сценарієм фільму-катастрофи, – який, тим не менше, продовжував кружляти по своїй тісній орбіті, ігноруючи закони гравітації.
Я навчилася краще їздити на мотоциклі, а отже, й носила менше бинтів, які так непокоїли Чарлі. Але це також означало, що голос у моїй голові починав зникати, аж поки я зовсім не перестала його чути. Я запанікувала й кинулася на пошуки загадкової галявини з подвійною наполегливістю. Я сушила голову, міркуючи, яким іншим способом можна викликати викид адреналіну.
Я не помічала днів, що минали, – для цього не було причини: я щосили намагалася жити теперішнім, а не минулим, яке тануло, чи майбутнім, яке грізно насувалося. Тож мене здивувала дата, про яку Джейкоб повідомив мене в один із тих днів, у які ми робили домашні завдання. Коли я зупинилася біля його дому, він уже чекав на мене.
– З днем святого Валентина, – сказав він, усміхаючись, але швиденько схилив голову, вітаючи мене.
