Чорний вершник - Малик Владимир Кириллович (читаем книги онлайн бесплатно .TXT) 📗
Ненко на знак згоди мовчки кивнув головою і перший попростував до гетьманського будинку.
У грубці весело палахкотіли сухі дрова, приємне тепло розливалося по чималому покою. Та Арсен все ніяк не міг зігрітися після доби, проведеної у холодній, сирій ямі. Та й на серці було важко.
Він сидів на міцному дубовому стільці, руки були прив'язані міцною вірьовкою до бильця, і він не міг ними поворухнути.
Крім нього, в покої знаходився тільки Юрій Хмельницький. Він сидів насупроти козака, за широким столом, і пильно дивився на нього.
– Козаче, якщо ти скажеш правду, я обіцяю тобі життя і волю, – тихо промовив гетьман. – Не треба упиратися… Ми знаємо, хто ти, як звешся, звідки прибув. Нам хочеться тільки знати, з чим ти прибув сюди. З якою метою? Вислідити і вбити мене? Чи вивідати, що робиться в Немирові? Відповідай!
Звенигора мовчав. Сказати правду він, звичайно, не міг, бо не хотів відкрити своїм ворогам справжню мету приїзду, не хотів, щоб вони знали про його зв'язки зі Златкою, Ненком, Младеном, Якубом, про його сім'ю… Ще вчора ввечері він врозумів, що Многогрішний не пам'ятає Златки або ж ніколи не бачив її в Аксу. Отже, з цього боку можна не боятися викриття. Ну, а від нього вони небагато дізнаються… Однак, щоб витрати час, він вирішив схитрувати.
– Ясновельможний пане гетьман, скажу, як на сповіді. Так, я приїхав з Січі. Мене прислав Сірко…
– З чим? – Хмельницький не міг приховати зацікавленості, що заблищала в його очах.
– Вчора я не хотів говорити в присутності чужинців… А сьогодні скажу… Гадаю, пан гетьман...
– Можеш казати все відверто, – запевнив Юрась.
– Гаразд… Отже, мене прислав кошовий до вашої милості, пане гетьман. Кошовий велів передати, що сподівається на добропорядність пана гетьмана і вручає долю свого посланця у ваші руки.
– Можеш не турбуватися, – запевнив Юрась. – Тобі ніщо не загрожує.
– Тоді навіщо мене зв'язано? Навіщо кинуто в яму?
– Ми не знали, хто ти. До того ж… Гетьман зам'явся.
– Розумію. У присутності яничарів і татарських мурз ви інакше не могли зі мною повестися? Чи не так? – допоміг йому Звенигора.
– Ти догадливий, козаче, – погодився гетьман. – Ну, кажи далі!
– Тоді розв'яжіть мені руки. Інакше я не буду говорити… Чого вам боятися? За дверима ж варта!
– Я не боюся тебе… Це зроблено на той випадок, коли сюди зайде хто-небудь з чужинців, як ти кажеш, – вивернувся Юрась. – Отже, потерпи трохи… Мені не хотілося б, щоб нас бачили за мирною бесідою. Адже сам розумієш, що за мною тут стежить десять пар очей…
– Тоді чого сидіти тут?
– Як це? – не зрозумів Юрась.
– Який же ви гетьман, коли ваші руки теж зв'язані, як і мої? За кожним вашим кроком стежать чужинці! Ви виконуєте їхню волю… Чи не пора, пане гетьман, кинути все і повернутися до свого народу? Саме про це і хотів знати кошовий Сірко… Він дуже любив і високо цінив вашого батька і сподівається, що Богданів син відсахнеться од споконвічних ворогів наших – турецького султана і кримського хана, які за останні п'ять-десять років винищили пів-України, і разом з козаками лівобережними і запорожцями стане супроти них! В такому разі народ простить і забуде провину вашу…
Юрась зблід. Ледве стримуючи себе, сказав:
– Як же мислить собі кошовий Сірко моє повернення в лоно народу нашого? Навіть коли б я хотів це зробити, то турки не дозволять. Мене зразу схоплять!
– Ми допомогли б. Аби тільки на це ваша згода.
– Отже, Сірко пропонує мені зраду?
– Зрадити можна друзів, товаришів, народ свій, вітчизну… Але втечу від ворогів наших не можна назвати зрадою.
– То мої союзники!
– То наші найлютіші вороги!.. Султан Магомет зараз робить на нашій землі те, що колись робив Батий, – до ноги винищує населення… Ніщо не може виправдати вашого союзу з ним.
– Ти ще хлопчисько – і нічого не розумієш! – вигукнув роздратовано гетьман. – Жорстокість і насилля – невід'ємна ознака всякої влади.
– Так, влада – це насилля, але розумні правителі обмежують його законом, через який навіть самі, якщо вони поважають себе, не повинні переступати і не переступають. А де нехтується закон, там починається свавілля і жорстокість… Ні султан, ні хан не дотримуються навіть у себе на батьківщині законів, то чого ж ви хочете від них тут, на чужій землі, серед чужого їм народу?
Гетьман, видно, не сподівався такої відповіді від простого, на перший погляд, козака і був здивований і його думками, і його мовою. Але раптом до його свідомості дійшло, що, може, козак натякає на те, що й сам гетьман чинить беззаконня, катуючи жителів цього краю і вимагаючи від них золота, срібла та інших коштовностей. Він почервонів і зловісно втупився холодним поглядом у сміливця, який не відвів своїх очей. Це ще більше розлютило Юрася: він не терпів, коли хто-небудь намагався передивитися його.
– Сірко знав, кого посилав, – з притиском промовив він. – Ти, козаче, маєш гострий язик. Але ти мусиш відати, що часто язик – наш ворог і через нього не одна голова злетіла з пліч!..
Це була пряма погроза. А Звенигора знав, що у Юрія Хмельницького, людини нестриманої, хворобливо вразливої, навіть шаленої, від погрози до рішучого вчинку – один крок. Побачивши, як люто блиснули чорні гетьманові очі, він здригнувся і пожалкував, що був такий відвертий.
– Ясновельможний пане гетьмане… Але Юрась перебив його.
– Всі запорожці – мої вороги! Коли б я міг, то всіх віддав би султанові на каторгу! І ти був би серед них не останній!
Хто зна, чим би кінчилася ця незвичайна розмова, коли б раптом не розчинилися двері і на порозі не виросла постать Семена Палія. Гетьман отетеріло дивився на незнайомця, за яким з темних сіней ввалювалися в покій озброєні люди. Здавалося, йому відібрало зненацька мову.
– Слава богу, ми встигли! – вигукнув Палій, кидаючись до Арсена і розрізаючи у нього на руках вірьовки.
– Арсене! Брате! – Роман схопив Звенигору в обійми, міцно поцілував у щоку. – Так ми перехвилювалися за тебе!
А позаду стояв, розкинувши руки, Спихальський і радісно, мало не плачучи, усміхався. Вуса його настовбурчилися і ворушилися, мов у кота, а в очах блищала сльоза. Коли Роман випустив Арсена з обіймів, пан Мартин згріб козака у свої ведмежі лапи і міцно притиснув до грудей.
– Живий, голубе! Живий, холера! – загув Арсенові на вухо – Ось скинемо ми тобі штани та всиплемо духопелів, лайдаку ти мій любий, щоб знав, як лізти поперед батька в пекло! Щоб слухався старших, коли вони тебе наставляють на ліпше!
Відштовхнувши Арсена від себе, він насправді дав йому міцного ляща по спині і кулаком витер мокру щоку. Радість поляка була така безпосередня і щира, що Арсен, сміючись, схопив його за плечі і чмокнув у шорсткі, мов дротини, вуса.
– Дякую, Мартине! Дякую, братове, – вклонився він і враз посерйознішав. – Гадаю, ви сюди завітали ненадовго?.. Діло зроблено – тож пора, мабуть, прощатися з господарем цієї хати?
Всі повернулися до Юрія Хмельницького. Гетьман укляк за столом і повними жаху очима дивився на обсипаних снігом козарлюг, які хтозна-звідки і як ввірвалися сюди.
– Чолом, пане гетьмане! – сказав Палій. – Правду мовити, не сподівався я тебе побачити вже коли-небудь. А от довелося. Недарма кажуть, гора з горою не сходиться… Либонь, літ сімнадцять минуло з того часу, як востаннє бачилися…
– Ти хто? – хрипко спитав Юрась.
– Був колись козаком Ніжинського полку… Пам'ятаєш такий?
– Пам'ятаю…
– А зараз – вільна птаха: абшит одержав… Став запорожцем…
– Чого ж ти хочеш від мене?
– А нічого!.. Ось визволив товариша, а тепер дивлюся на тебе – невже ти справді син Богданів?
– Тобто?
– Не віриться… Коли б гетьман побачив, що ти накоїв на Україні, вишкребку, він тебе сам, своїми руками задушив би, мов паршиве щеня!
– Ти хочеш убити мене?
Вони твердо дивилися один одному в вічі. Були майже ровесники. Палій, правда, був на кілька років старший, але мав вигляд навіть молодшого. Доля звела їх сьогодні і поставила віч-на-віч. Один з них уже був широко знаний як на Україні, так і далеко за Ті межами, про другого ще майже нікому нічого не було відомо. Один закінчував свій шлях, сповнений тривог, ударів долі, злетів і падінь, хоча й не знав про те, другий теж не міг прозирати майбутнього, але доля судила йому ще довге життя, сповнене не менших тривог, ударів, злетів і падінь. Один зажив слави великого нещасливця в особистому житті, руйнівника і губителя вітчизни, мучителя і жорстокого вбивці; другий ще не мав ніякої слави і навіть не підозрював, що стане відомим на всю Україну.
