Тема для медитації - Кононович Леонід (читать книги без сокращений txt) 📗
— Хтозна... Ти тут, взагалі-то, намагайся ні з чого не дивуватися — сприймай усе, як є, бо воно може не вкладатися у рамки твого розуміння! — Молодцювато хекнувши, я завдав собі на спину мішка й глянув на неї. — Он ліпше відпочинь... а то, бачу, на тобі лиця немає!..
Коли я повернувся з погріба, вони з бабою сиділи біля криниці й щось плели із осінніх квітів.
— О, — сказав я, — а се ви що надумали змайструвати?
— А ти поглянь тільки! — Леляна підняла угору вінок, а потім урочисто наділа його на голову. — Ну, як мені в цім віночку... га, Юру?
— Гожа, гожа дівчина... й міцненька, нівроку, наче горіх! — закивала баба. — А вінок треба носити, щоб щастя було... Колись дівчата тричі на рік плели вінки — весняний, купальський і осінній!
— А як вони плетуться?
— Весняний вінок в’ється з дев’яти квіток, а вплітається усе воно у барвінок... Купальський віночок в’ється з дванадцяти квіток, а основа його — папороть. А осінній вінок роблять із семи квіток і вплітають їх у полин-зілля... Тепер про се тільки я пам’ятаю, дітки!..
— А хіба це правда, що на Купайла зацвітає папороть? — поспиталася Леляна. — Це ж казка, еге?
Баба сумно посміхнулася.
— Папороть цвіте раз у сто год, але не всяка... На всеньку Вкраїну, може, одна квітка й зацвітає... от і подумай, чи тобі вона достанеться!
— А ви бачили її?
— Бачила, чом би й не бачить... та мені заказано сей цвіт чіпати! — Баба підвелася. — Збирайте, дітки, що позоставалося, та носіть у льох, а я пішла вечерю лаштувати!
Сонце хилилося за обрій. Чутно було, як на сусідніх городах гучно бухкає об відра картопля. Повернувшись черговий раз із погріба, я побачив, що Леляна стоїть біля криниці.
— Юру, — жалібно сказала вона, — зачерпни водиці, га? Бо я чогось не дістаю!
— Мабуть, на суху осінь заповідається, — сказав я, заглядаючи до криниці. — Перед зливами це джерело часом аж через цямрини бурхає! Ану дай цю кварту...
— Ось глянь, як вода впала! А ще ж пополудні я могла дістати до неї...
Ми схилилися над зрубом — і зненацька я уздрів у дзеркальному плесі її відображення: юне лице з червоними, мов калина, вустами, у вінку з осінніх квітів, і очі, що сяють, мов дві зорі. Я втупився у те видиво — та так і завмер із квартою в руці, не в змозі відвести од нього погляду.
— Чого ти не набираєш? — нарешті не втерпіла вона.
Я випростався.
— Леляно, — сказав я, і голос мій задрижав. — Ти така... така!..
— Яка ж?
— Ну... я просто слів не знаходжу! Знаєш... я... я хочу тобі сказати...
— Не треба... — прошепотіла вона. — Я... знаю! Юру...
— А що?..
— Поцілуй мене, а то я більше не можу... — ледве чутно промовила вона й покірно заплющила очі.
Які гарячі та сухі були її вуста! Як палко й щиро вміла вона цілуватися! Який гіркий і палючий присмак осени витав у берегах, де на тлі сумного краєвиду завмерли дві наші постаті! Леляно, Леляно! Чи пам’ятаєш ти мене, чи згадуєш ти про мене хоча б інколи у своєму житті?
Увечері баба запалила сім воскових свічок і поставила на столі череп’яну миску з молоком.
— Давайте я вам заворожу, діти... Сядьте ось тут рядком!
Ми посідали під образами. Леляна трохи нервувала, і я взяв її за руку.
— Хоч би що ти зараз побачила, сиди і не рухайся! Втямила?
— Угу... — тихенько сказала вона.
— Се проста ворожба! — озвалася баба. — Щоб усе достеменно прознати, треба ворожить на пшениці, а ще ліпше — на житі...
— А чого ж ви так не ворожите?
— Сила вже не та, сину! Там треба дуже великою міццю владіти, бо можеш і життя стерять... Морана одвічає на все, що її спитаєш, — але Морана пантрує, щоб і в Отхлань тебе затягти!
Баба взяла ножа і почала розмішувати молоко, тихо нашіптуючи замовляння. Чутно було, як потріскують ґноти в свічках. Ніж черкав по череп’яному дну, й попервах нічого не видно було, аж зненацька Леляна стисла мою долоню.
— Диви... Юру, диви!
— Цить! — пошепки сказав я. — Коли ворожать, то не можна балакати!
Молоко у мисці взялося тонкою дзеркальною плівкою. Вона стікала з ножа, мов живе срібло, й коли на поверхні стали відбиватися огні свічок і навколишні предмети, баба перестала мішати і схилилася над мискою.
— Ану ж бо глянемо, що воно покаже... — ледве чутно прошепотіла вона.
На дзеркальній поверхні стояв сивий туман. За хвилю по ньому стали зміїтися барвисті геометричні візерунки. Потім вони пропали і з тої мли почали проступати якісь довгі приземкуваті споруди, за якими вгадувався темний сосновий ліс.
— Нічого не розумію!.. — видихнула Леляна.
Видіння пропало, і поверхня знову взялася дзеркальним полиском. Баба взяла ножа й хотіла було ще раз розмішати молоко, аж по дзеркалу пішли дрібні бульки. Вони густішали й густішали, — і враз молоко засичало й стало підніматися шапкою лискучої сяйливої піни.
— Господе... а се що?! — подивовано вигукнула баба.
Піна сичала, немов змія, і врешті з неї почав формуватися гриб, який зростав і роздувався простісінько на очах.
— Ану геть! — скрикнула баба, і, вхопивши ножа, провела ним хрест-нахрест над мискою. — Ти чого се до неї ймешся?! Дівка тобі не мати, не дасть тобі цицьки ссати!
Гриб роздувся, неначе кобра, і став хилитатися туди-сюди, але баба хрестила й хрестила над ним здоровим чорним ножем, і він завмер.
— Згинь, пропади, в огненну Отхлань іди! Од жовтої кості, од чорної крови, од білого тіла, — одкаснися!
Леляна вчепилася в мене обома руками. В якийсь момент я подумав було, що вона закричить і тоді нам усім прийде кінець, але вона, мабуть, так перелякалася, що не змогла вимовити й слова.
— На ній свастя Коштрубове сяє, од лиха, біди та злої нечисти оберігає! Тут тобі не гуляти, жовтої кості не ламати, білого тіла не в’ялити, крови християнської не пити! — Гриб став помалу зменшуватися й осідати у миску, озиваючись глухим невдоволеним клекотом. — Мрець у землі, камінь у воді, місяць у небі! Іди собі на чорний дунай, зла прояво! На кровавий дунай іди, на огненний дунай іди, нечистий духу! Там будеш пити кров із тих, що в камінному лісі виють!
Коли в мисці знову забіліло молоко, баба поклала ножа на стіл і знеможено розіпнула хустку.
— Не знаю, діти, що се за знак! — сказала вона й подивилася на Леляну, котра...
... отямився — й уздрів перед собою дворисько, і горідчик, геть занесений жовтим листом, і далекий осінній круговид, що прозирає крізь голе віття дерев; і дивно-дивно зробилося йому від того, що він сам-самісінький сидить отуто на призьбі, а Леляни чомусь коло нього немає. А, зненацька подумалося йому... вона ж пішла до криниці! — й невимовна світла радість переповнила його істоту, коли він уявив, як зараз у хащах старого садка замріє невисока тендітна постать і на сонці огнистим спалахом засяє золота корона її кіс; але тут же його неначе штовхнули в плече — й він побачив свої руки, в які назавше в’їлося порохове гариво, і грубий солдатський комбінезон, який шурхотів і лопотів на ньому, наче брезент, і запущене обійстя, в якому тхнуло пусткою і смертю; й тоді він збагнув, що все вже минулося й існує лише як спогад, який давно побляк і втратив свої барви й запахи. Це була остатня думка, яка червоною плямою промайнула в...
ГЛОСАРІЙ.... не знаю, чи вціліє цей рукопис до тої пори, коли на світі постане самостійна українська держава. Пишучи ці рядки, я добре усвідомлюю, що моє життя — всього лиш крапля у тому океані, який зветься Україною; і що могла змінити одна-однісінька крапля серед чорного хаосу свавілля, яке чинить партійно-радянська наволоч на нашій землі? Те, що ми робили, було спробою зберегти власну гідність; ми знали, що результат буде нульовий, та все одно робили це, бо не хтіли почувати себе двоногою худобою, котра з радісним ревом крокує під барабани. Звичайно, уся наша діяльність була хибною в самісінькій своїй основі, адже існує тільки один метод боротьби з комуністичним режимом — збройний терор; та ще більшою помилкою було вважати, ніби ідейний вождь нашого руху — націонал-комуніст Іван Дзюба. Навіть зараз я сумніваюся, чого ж більше, шкоди чи користи, принесла Україні його книга «Інтернаціоналізм чи русифікація». Відомо тільки одне: вона призвела до того, що ми почали вважати себе вірними ленінцями, а тодішній режим — засиллям ревізіоністів, яких, однак, треба закликати до громадянського діялоґу. Коли нас брали на розповсюдженні самвидаву, ми встрявали в суперечки зі своїми слідчими й намагалися переконати їх у необхідності широкої публічної дискусії з наболілих проблем; кагебісти радісно кивали головами і час від часу вкидали такі собі невинні запитання, що, на перший погляд, нітрохи не торкалися конспіративних методів нашої роботи. Врешті нам давали підписати протокол, і ми з жахом бачили, що з наших слів ці здорові треновані хлопці, схожі на молодих звірів, зліпили образ ворога, який шляхом розповсюдження наклепницької літератури намагався підірвати політичну та економічну основи радянської влади! Аж тоді хід наших думок трохи мінявся, й ми починали здогадуватися, що ніякого діялоґу з цією фашистською владою не може бути; що комуністи — це не люди, і до них не можуть бути застосовані загальнолюдські норми моралі й права; що їх потрібно розстрілювати, вішати, топити, давити гусеницями танків, рубати на шматки й розкидати по вулицях, — щоб усі бачили, яка страшна й невідворотна кара чекає на кожного, хто носить коло серця цей диявольський квиток!
