Танґо смерті - Винничук Юрій Павлович (бесплатная библиотека электронных книг .TXT) 📗
Питається, для чого взагалі її читати, коли там написано на кожній сторінці одне-єдине Слово, та й те Люцилій знав напам'ять? Річ у тім, що Слово, залежно від настрою, чи якихось зовнішніх обставин, могло сприйматися по-різному, а крім того, Люцилію усе здавалося, що настане така пора, коли він, розгорнувши книгу, вичитає ще щось, окрім того одного Слова.
Незважаючи на свою владу над Люцилієм, книга довший час не видавала жодних агресивних намірів і не зловживала нічим. Читаючи її, Люцилій завше відчував, як Слово бубнявіє якимись потаємними значеннями, але неохоче піддається вилущенню цих значень, Слову мовби подобалося перебувати саме в цьому стані багатозначності і таємничості. Можливо, Слово боялося, що коли його до кінця зрозуміють, то відразу ж помре, перетвориться на набір звуків, непридатний уже для щоденного вчитування і медитацій. Цей страх, очевидно, з часом набирав на силі, бо бажання бути перечитаною в книги поступово тамувалося, і вона вже не так часто, як це було раніше, манила до себе господаря.
Але якось Люцилій розгорнув книгу, яка стояла на полиці праворуч від тієї з одним Словом, і — жахнувся. Книга, в якій зібрані притчі Сходу, перетворилася так само на книгу з одним-єдиним Словом. Слово було інше, але це все одно не втішало, адже пропало стільки чудових творів. Люцилій зазирнув у книгу, що стояла ліворуч, і жахнувся ще дужче — і ця книга перетворилася на однослівну. Це вже скидалося на пошесть. Книга заразила хворобою всі книжки, які стояли обабіч неї. Люцилій заходився їх гортати і побачив, що окремі сторінки так само захворіли на однослів'я.
Що було робити? Перша думка — негайно спалити всі однослівні книги, заки пошесть не перекинулася на всю книгозбірню. Але ці слова… вони, можливо, мені ще згодяться, — вагався поет, але тут же й запитував себе: чи так важко їх запам'ятати? І навіть якщо кожне з цих слів може бути квінтесенцією цієї книги, то однак не хотілося б, щоб уся бібліотека перетворилася на збірку квінтесенцій.
Урешті Люцилій спалив усі однослівні й частково заражені книги. І в мить, коли вони перетворилися на попіл, він забув усі ті слова, що з'явилися на їхніх вибілених сторінках. Не пам'ятав навіть того першого Слова, в котре вчитувався стільки років і від якого пошесть перекинулася на сусідні книги. Звідтоді постійно був спраглий тих слів, хотів їх мати при собі, і тепер з якоюсь особливою жагою накидався на книги, в надії натрапити і впізнати хоча б одне з тих слів, шукав їх гарячково і в своїх рукописах, але, на превеликий свій подив, нічого навіть подібного не знаходив. А все ж уперто вірив, що таки знайде. Для цього списував сотні аркушів паперу, сподіваючись, що якесь із тих слів таки вигулькне з підсвідомості.
Не вигулькувало. Зате кількість творів усе зростала й зростала.
Чи це можливо, щоб списати таку гору паперу і жодного разу не вжити хоча б одне з тих слів? — дивувався Люцилій, але тут-таки пригадав, що існують десятки, а то й сотні слів, які він, хоч і знає, але ніколи не вживе, а все ж вони існують: «снага», «наснага», «творчий доробок», «у творчому натхненні»… Ці слова викликали в нього огиду, а які емоції викликали в нього тамті слова? Він замислився, може, це якраз і допоможе йому пригадати їх. Безперечним було лише одне: ті слова викликали в нього бажання писати.
Але дивовижна річ — їх відсутність викликала ще більше бажання писати, бо за цей порівняно нетривалий час він сотворив незмірно більше, аніж за попередні роки. Це можна порівняти, наприклад, з повітрям і свободою. Коли вони є, їх не помічаєш. Коли поетові бракне повітря, він помирає, а коли бракне свободи, він перетворюється на пророка.
L
— Але я вас привела сюди не для того, аби похвалитися нашими скарбами, — продовжила пані Конопелька. — Трактат Калькбреннера містився на горішній полиці, бачите там вільний простір поміж книгами? У тому місці, де стояла зникла книга, вставлено дощинку, аби сусідні книги не стулилися, бо кожна з цих книг має своє місце і не може його змінити, інакше її дивовижні властивості теж зміняться. На дощинці написано дату, коли книга пропала: «Anno Domini 12.12.1812». А тепер ведіть мене туди, де ви знайшли ці картки.
Ми знову рушили поміж стелажів, і хоч я йшов досить швидко, стара дріботіла за мною, не відстаючи ані на крок, а деколи несподівано опинялася переді мною, невідь-коли обігнавши, і пропускала вперед, аби я вів її, аж поки врешті не спинився біля знайомого стелажа. Вона звеліла мені вилізти нагору й уважно обстежити дерев'яну полицю. Драбина, вібруючи, немилосердно скрипіла і вгиналася під моєю вагою, напровсяк я тримався руками не за драбину, а за полиці. Добре, що я прихопив із собою ліхтарика, бо там під самою стелею панували сутінки, я присвітив на темну полицю, що, хоч і була вигладжена гимблем, але з роками добряче потріскалася, і став розглядати її дюйм за дюймом, аж поки угледів тріщини, що вже не скидалися на природні, а на штучні подряпини, і коли я повідомив про це пані Конопельці, вона звеліла мені злізти вниз, узяти чистий папір і олівець та, піднявшись нагору, прикласти папір до тих подряпин і затушувати їх олівцем. Відтак вона схопила той папір і подибала з такою швидкістю, що я ледве за нею встигав, достоту пурхаючи поміж стелажами, задоволено покректуючи та хихикаючи. Коли я вбіг до кабінету, стара вже поклала папір на стіл, озброїлася лупою і прискалила око. Те, що я побачив і без лупи, виглядало так: коло, а всередині кола кілька цифр.
— І що ви собі гадаєте? — спитала стара, постукавши пальцем по паперу. — Нарешті ми натрапили на слід. Але куди він веде? Це коло… Воно на щось мусить вказувати. — Потім стала малювати олівцем кола, одне біля одного, здавалося, це буде тривати доти, доки вона не замалює цілого аркуша, але раптом спинилася, підвела голову і всміхнулася до мене: — Коло! А як по-німецькому?
— Ring!
— Отож-бо! Ring! Чи то пак Ринок! Га?
Я стенув плечима. Ну, Ринок… Але пані Конопелька уже вхопила кота за хвоста:
— Негайно мчіть на Ринок і пройдіться за номерами оцих будинків, що тут, — вказала пальцем на цифри, — і спишіть мені те, що там на тих будинках написано.
— Маєте на увазі вивіски?
— Які вивіски, тумане? Нема нічого менш довговічного за вивіски. Перепишіть латинські написи! І щоб мені ані одної літери не пропустили та не спартачили.
Я отетерів, подумавши, що пані Конопелька остаточно втратила здоровий глузд, але слухняно узяв олівця та кілька аркушів паперу разом з тим, де були скопійовані цифри, і поплуганився на Ринок. До свого завдання я поставився зі звичною для мене сумлінністю, тому повернувся до бібліотеки щойно через три години, пані Конопелька за цей час ледь яйце не знесла, вона напустилася на мене з мокрим рядном і збештала, що я такий пан Ґуздральський*, яких світ не бачив, і що вона, якби не її поганий зір, упоралася б з цим завданням за півгодини, але потім вхопила тремтячими руками аркуші і, вмостившись у крісло, стала зачитувати та робити нотатки.
159
— Так, Ринок, 2… Палац Бандінеллі… «А 1739 D:28 AVG»… Це скорочено, а повністю має звучати так: «ANNO 1739 DIEI 28 AVGUSTI». Себто «Року 1739 дня 28 серпня». Але нас цікавлять лише цифри, тому виписуємо тільки їх. 1739 і 28. Перша — номер стелажа, друга — номер полиці. Ринок, 4… «МА SR», а нижче — «MD CL».
— Що то за абракадабра?
— «MARTINUS ANCZEWSKI SECRETARIUS REGIS MEDICINAE DOCTOR CONSUL LEOPOLIENSIS». Себто «Мартин Анчевський, секретар короля, доктор медицини, львівський райця».
— Але тут нема цифр.
— Помиляєтесь, є. Ці літери — водночас і римські цифри. С — 100, L — 50, D — 500, М — 1000. У верхньому ряду маємо номер стелажа: М — 1000, у нижньому — номер полиці. Оскільки сотої полиці у нас нема, а є п'ятдесята, то й маємо: 1000 і 50… Далі — Ринок, 23… Тут цитата з Біблії «TURRIS FORTISSIMA NOMEN DOMINI» і цифра «PROVERBIA 18», себто «Господнє ім'я — несхитна вежа. Приповідки, 18», не вказано лише рядок цитати. Але рядок легко знайти. Дивимося в Біблію… так… ось ця цитата… 10-й рядок. Записуємо: 18 і 10. Бачите, як просто і як хитро? Далі. Ринок, 36. «HIS DIE 1 MA IULY» та «MARIA ANNO DOMINI 1730». Себто «Ісус дня 1 липня» і «Марія року Божого 1730». Виписуємо 1730 і 1.
