Яса. Том 1 - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книги бесплатно .txt) 📗
Отець Єпіфаній не лукавить, не метається, не зазіхає, не тщиться, не пнеться вгору, хоч міг би посісти щабель високий. Сухенький, тихенький, спокійний, він схожий на ангела. Сяде на стільчику під грушею й дивиться на хмарку. На його сухому, пласкенькому обличчі завше задума й замрія, він знає багато, здається, знає все, навіть те, останнє, що людям знати зась.
І думаю я іноді, дивлячись на вчителя мого колишнього, чому ж таки до нього не линуть люди? Чому він, такий добрий і розумний, самотній? Чому всі линуть до отця Симеона? І я також покинув отця Єпіфанія і подався до отця Симеона. Котрий… котрий кличе люд московський православний до тих таки істин, що й отець Єпіфаній, до світла науки, до добра. Але отець Єпіфаній кличе тихо, а отець Симеон кричить, він погрожує, й лякає, і приневолює. Зробиш не так — і Бог тебе покарає! А хто знає, як треба робити. Отець Симеон переконаний, що чинить добро тільки він, здається, хтось уповноважив його наглядати за благочестям і людськими думками, «Одне зрєніє на женщину заражає чоловіка ядом гаспида», — рече він. Гойдалки називає шибеницями, грища купальські — ідольськими вогнищами («Диявол регочеться!»). Особливо лихий він на танці: «Від демона або від змія взяли почин сі забави, бо він привик вертіти кругом», — а на мене, так немає нічого кращого за наші веснянки, приплющу очі й бачу, як ходять кружка, узявшись за руки, по вигону дівчата в святкових плахтах та вінках, у чобітках червоних та зелених, і сорочки з — під плахт так і миготять; гнівається мій новий учитель на всі наші звичаї, на всі примовки й поговірки — все то, мовляв, від сатани. Єпіфаній пише: «Люди, сидящії во тьмі, йдіть до світла». Симеон же рече: «Сліпці, неуки, пасіть свині». Всіх, хто з ним не в згоді, називає нечестивцями, смердючими цапами, супостатами. Сам почувається сміливо, бо біля царя в’ється, царські діти навчає, «тишайший і кротчайший» дня не може без нього прожити. Вправляється отець Симеон перед царем в декламаціях пишних поздоровчих віршів, Риму історію і Завіт Старий теж віршами вичитує, в селі Преображенському його велінням поставлено хоромини комедійні з п’ятисот сорока двох колод, ті колоди зсередини оббиті сукнами червоними, ще й рами перспективні вставлено, і його ж таки, отця Симеона, комедії в тих хороминах грають, а в комедіях лихому Навуходоносорові протистоїть осяйний Олексій. Річ ясна, і штучки поетичні, й комедії — це теж світло проти тьми, сього тут донині не знали й не чували, видрукував отець Симеон тута кілька книжок своїх піїтичних і драм божественних, благочестивих, декілька в тих хороминах москвичам показав, і намовляє царя Олексія колегію, сиріч академію, по подобі Київської в Москві відкрити в монастирі Заіконоспаському в Китай — городі, вже й прошпекта відповідного, «Привілеями» названого, уклав. Все те во славу Божу, але… і в свою власну. Гординя його змагає, хоч і самому собі не зізнається в тому, на високі щаблі заглядається. Їздить отець Симеон у кареті аглицькій, челядників у нього десятеро, обідає не єдино квасом і хлібом, яства йому з царського двору носять. І цукерки любить, і славу любить, і владу також, честолюбний неймовірно, й вельми не любить, коли хтось бодай слово упоперек мовить. Що мені особливо не подобається, що, окрім царевичів Федора і Олексія, вчить отець Симеон піддячих приказу таємного. Водночас з отцем Симеоном добре. Він веселий, дошпетний на слово, буває жалісливим. Але й чомусь тривожно. Якась небезпека ходить біля нього. Він нікому не довіряє, всіх у чомусь підозрює. «Ти тихий та божий, — рече мені, — а десь там у сховку сидять твоя впертість і непоступливість». Може, це й правда. Чи не найперше почала вона проявлятися в мені щодо мого нового вчителя. Вчора покликав мене отець Симеон і читає з щойно написаного ним же: «Антихрист прийде, він буде наче звичайний чоловік, відступить від Бога, і ангел — хранитель його покине. Запанує той антихрист на землі, пануючи у Вавілоні, поб’є трьох царів: єгипетського, афрійського і ефіопського». Раніше я змовчав би, а нині щось понесло мене насупроти: «Та вже їх зараз немає, — кажу. — Які то царства». Отець Симеон бликнув на мене оком зизим, гнівно так, і читає далі: «Страшний суд станеться в Ярафетській долині…» Я знову не стримався: «Як же там потовпляться грішники всі? Он скільки їх!» — «Будуть стояти верствами одні над іншими, а низші на землі, так і помістяться». — «Захочуть вони дертися одне одному на плечі», — крутилося мені на кінчику язика, одначе змовчав, бо вчитель мій і так був вовкодухий. В цю хвилину, прости, Господи, гординю мою, я відчув себе вище вчителя. Не те щоб я зовсім не вірив, що в Ярафетській долині зберуться грішні душі, просто, якщо вони туди й товпитимуться, то не має те нині нас вельми обходити: на землі по всіх долинах повно живих душ, і краще б знати, як вони живуть і чого хочуть. Ще мій учитель прочитав мені: «Грішать князі, що обтяжують нарід усякими данинами, грішать управники, що зле орудують народним майном і обертають на свій хосен; грішать начальники, котрі бувають звичайно хижаками і народними п’явками; грішать судді і законодавці, що глядять смислу закона і часто домагаються до неправедної мзди». А я подумав: «Але й ти домагаєшся високої платні — в царя, й херхелюєш сам біля багатих». Чимало наших і старих московських книжників ненавидять мого вчителя, тоту ненависть перенесли й на мене: «Його вчення не зовсім правильне», — звідси недалеко й до звинувачення в єресі. Не люблять його також всілякі невігласи, не люблять брагарники, бо проти них його особлива лютість і кпини в їхній бік найдошкульніші. На жаль, таких людей тут дуже багато. «Всі, якого б звання, статі і віку не були, духовні і світські, п’ють горілку в будь — який час: перед, після і в час обіду», — це я виписав з грамоти царя, розісланої по монастирях, бо «од того хмільного життя церкви Божі бувають без відправи». П’яниці святих пишуть на дереві, люди це бачать, не хочуть цим святим поклонятися. Боюся звіряти таке й паперові, але ж і сам цар зілля богопротивне полюбляє, і в потішних хоромах тече вино під гласи мідних труб, яко вода в Москва — ріці. Що вже казати про деякі села, де все зібране зерно переварюють на пиво. Одначе і в такій стихії отець Симеон завжди знайде собі сухого горбика, міцне опертя, мені ж доводиться дедалі скрутніше. Але не в тім печаль моя і скруха. Правда тут уся чистісінько на вчителевім боці, та й не тільки тут. Я не знаю іншої людини, світло очей якої променило б так сильно, не знаю людини, яка б могла позмагатися з ним мудрістю, а однак шкодую й досі, що підпав під його підмову, перекинувся до нього, покинувши свого першого вчителя. Мені здавалося, там туск і вічний піст, а тут свіжий вітер життя. А зовсім не так… Одначе й назад вертатися не хочу. Той брід, хоч який він світлий, я вже перебрів. Він позаду, й хочу я вступити в іншії, незнанії броди. Мені здається, на тих бродах відкрию я собі отой найвищий смисл і вернуся до себе самого в новій подобі, несуєтного і умиротвореного, але й просвітленого вищим світлом. Мій учитель часто мені каже: «Сліпі неуки, які ледве навчилися читати по складах, що не мають і тями про граматику, не то вже про риторику, філософію, теологію, люди, що навіть не посмакували науки, важаться розбирати святе письмо, судять мужів, вправних у слов’янській і грецькій мовах, і навіть одважуються судити про світ». Про мужів — правдиво, а от про світ… Є на світі праведники, які «не посмакували науки», але які своєю правдою тримають всі небесні сфери. Нас мало, їх багато. І є серед них люди, просвітлені Божим світлом, Божою, хоч і не книжною, яку я так люблю, мудрістю. Та й книжна мудрість не вся тут, у славних вчителів моїх, а й там, у отчому краю, звідки й привезено її. Я хочу пошукати її, хочу зустрітися з нею віч — на — віч, хоч може бути та стріча для мене й важкою, бо мудрість не завжди ласкава, а й жорстока.
З мого затишного місця, що на узгірку, видно мені вежі кремлівські і навіть світлу пляму дискового годинника, на тому дискові небо, місяць і звізди, й стрілки — промені сонця, — годинникар ставить годинник уранці по сонцю й при заході — вдруге. Місяця, звізд і стріл — променів звідси мені не видно, але годинник той я знаю добре: годинникар мені знайомий, він кілька разів пускав мене на вежу і показував механізми. Годинник нагадав мені про пізній час, я стурбувався; адже обіцяв диякону Овсію Сьорбі навідати його сьогодні ввечері. Овсій Сьорба — земляк, ще й з моєї рідної сторони, по приїзді майже рік я мешкав з ним в одній келії, нині він живе на тій стороні при монастирській руїні. Вельми він мене просив, аби до ночі прийшов до нього. Мені не хочеться до нього йти, але не сповнити волю старої, хворої людини я не можу.
