Магічний ніж - Пулман Филип (читать полностью книгу без регистрации .txt) 📗
Але щоб відчинити дверцята конторки, йому довелося підвестися та зробити кілька кроків, а Ліра тим часом уже підскочила до дверей, що крутяться.
Цієї миті у неї за спиною відчинилися двері ліфта, і з них вибіг світловолосий чоловік — такий швидкий, такий сильний…
А двері не піддавалися! Пантелеймон пронизливо каркнув на неї: вони штовхали двері не в той бік!
Ліра налякано зойкнула та проскочила в інший відсік, кинувши всю свою невелику вагу на важке скло та допомагаючи собі силою думки, і двері повернулися якраз вчасно, щоб вона змогла уникнути рук консьєржа, котрий, намагаючись схопити її, опинився на шляху світловолосого чоловіка. Це дало Лірі декілька секунд, щоб відбігти подалі від будинку.
Швидше через дорогу, не звертаючи уваги на машини та вереск їхніх гальм, потім — у прохід між будинками, знову дорога з автомобілями, що рухаються в обох напрямках, вивернутися від машин та велосипедів, пам'ятаючи, що за декілька метрів за спиною біжить страшний чоловік зі світлим волоссям…
У садочок, через паркан, крізь якісь кущі, Пантелеймон летить трохи попереду, показуючи, куди повертати. Причаїтися за контейнером з вугіллям, почекати, доки повз нього протупотять кроки білявого. Він зовсім не задихався — схоже, був добре натренованим.
Пантелеймон проговорив: «Швидше назад! Повертаймо до дороги!» Ліра вилізла зі свого сховища, кинулася через лужок із травою, пробігла крізь садові ворота та знов опинилася на Банбері-ровд. Вона ще раз перетнула вулицю, як завжди, супроводжувана виском коліс, і побігла вздовж Норцем-гарденз, тихого неширокого проїзду, оточеного з одного боку високими особняками у вікторіанському стилі, а з другого — парком.
За декілька хвилин вона зупинилася, щоб перевести дух. Перед одним із садів височіла чималенька жива огорожа з невисоким цегляним муром попереду, і Ліра переступила мур та присіла за ним, під прикриттям куща бирючини.
— Доктор Мелоун допомогла нам! — промовив Пантелеймон. — Вона затримала їх, отже, вона на нашому боці.
— О Пантелеймоне, — сумно сказала дівчинка, — мені не слід було згадувати Віла. Яка я необережна!
— Тобі не слід було йти туди, — суворо зауважив деймон.
— Я знаю.
Але часу на те, щоб дорікати собі, не було: Пантелеймон сів їй на плече та сказав: «Озирнись», після чого відразу обернувся на цвіркуна та заліз у кишеню.
Ліра підвелася, готова кинутися геть, і побачила велику синю машину, що плавно накочувалася на тротуар поруч із нею. Дівчинка вже збиралася побігти, коли побачила, що заднє бокове скло повзе вниз, відкриваючи знайоме їй обличчя.
— Лізі, — промовив старий чоловік із музею, — радий тебе знову побачити. Може, тебе кудись підкинути?
Він відчинив дверцята та показав на місце поруч із собою. Пантелеймон через тканину блузки вщипнув її, але вона вже сіла в машину, стиснувши в руках рюкзак. Чоловік потягнувся через її коліна та клацнув замком дверей.
— У тебе такий вигляд, ніби ти кудись дуже поспішаєш, — зауважив він. — Куди тебе?
— У Самертаун, якщо можна, — відповіла дівчинка. За кермом автомобіля сидів інший чоловік, у капелюсі із великим козирком. Усе в машині було гладким і м'яким, але в ній відчувалася міць. Запах одеколону, яким користувався старий, у замкненому просторі був особливо сильним. Автомобіль від'їхав від тротуару та геть безшумно набрав швидкості.
— То як справи, Лізі? — спитав старий. — Ти дізналася щось ще про ті черепи?
— Так, — відповіла Ліра та повернулася подивитися в заднє скло. Чоловіка зі світлим волоссям не було. Вона втекла! І тут, у потужній машині багатого чоловіка, її нікому не знайти. Її сповнила радість.
— Я також зробив невеличке дослідження, — повідомив чоловік. — Мій знайомий антрополог сказав, що її музеї є ще декілька черепів — вони виставляють не всі. Деякі з них дійсно дуже старі — вони належали неандертальцям, якщо ти знаєш, хто це такі.
— Так, я теж про це чула, — сказала Ліра, котра й гадки не мала, про що він каже.
— А як справи у твоїх друзів?
— У яких друзів? — стривожена, перепитала Ліра. Може, вона в розмові з ним згадувала Віла?
— Знайома, в якої ти живеш.
— А, з нею все гаразд, дякую.
— Вона що, археолог?
— Ні, вона фізик. Вона досліджує темну матерію, — відповіла дівчинка, все ще почуваючи себе трохи розгубленою. Брехати в цьому світі виявилося складніше, ніж вона вважала. Її також непокоїло дещо інше: вона неясно пам'ятала цього чоловіка, але не могла згадати, за яких обставин його бачила.
— Темна матерія? — промовив він. — Як цікаво! Я щось читав про це в сьогоднішньому номері «Таймс». Всесвіт повний цієї загадкової матерії, але ніхто не знає, що вона собою являє! А твоя знайома намагається розв'язати цю загадку, так?
— Так. Вона вже чимало про неї знає.
— А чим ти збираєшся займатися, Лізі? Може, фізикою?
— Може, — відповіла Ліра. — Хто знає… Шофер делікатно кашлянув і вповільнив авто.
— От ми й у Самертауні, — сказав старий. — Де тебе висадити?
— За цими крамницями — звідти я дійду пішки, — відповіла Ліра. — Дякую вам.
— Алане, будь ласка, зверни ліворуч на Саут-Парейд та зупинись на правому боці, — скомандував чоловік своєму водію.
— Добре, сер, — сказав той.
За хвилину автомобіль під'їхав до порожньої стоянки неподалік від бібліотеки. Старий відчинив двері зі свого боку, тому Лірі довелося перелазити через його коліна. Місця було досить, але вона чомусь відчула ніяковість — хоча чоловік був дуже милим, їй не хотілося його торкатися.
— Не забудь свій рюкзак, — нагадав чоловік і подав його Лірі.
— Дякую, — відповіла вона.
— Сподіваюся, ми ще побачимося, Лізі, — сказав старий. — Мої вітання твоїй знайомій.
— До побачення, — попрощалася дівчинка. Вона постояла на тротуарі, доки авто не звернуло за ріг та не зникло з очей, і тоді пішла до шереги грабів. В неї було таке відчуття, що білявий чоловік ще колись зустрінеться їй, і слід було спитати алетіометр.
Віл сидів на терасі та знову перечитував листи свого батька. До нього здалеку долітали крики дітей, що купалися в гавані, а він розглядав слова, написані чітким почерком на тонкому поштовому папері, та намагався уявити собі чоловіка, котрий їх написав. Він уже декілька разів перечитав фразу, в якій згадувалася дитина — тобто він сам.
Він почув швидкі кроки Ліри задовго до того, як з'явилася вона сама, поклав листи у кишеню та підвівся, тієї самої миті побачивши її — надзвичайно схвильовану дівчинку з широко розкритими очима та рикаючим диким котом біля ніг. Судячи з усього, Пантелеймон від занепокоєння навіть забув, що набувати вигляду кішки небезпечно. Ліра ж, котра дуже рідко підвищувала голос, наразі ревіла від люті, груди її бурхливо здіймалися, а зуби скреготали. Вона кинулася до хлопця, стиснула його руки та вигукнула:
— Убий його! Убий його! Я хочу, щоб він здох! Шкода, що тут немає Йорика. О Віле, я таке скоїла, вибач мені…
— Кого вбити? Та що трапилося?
— Той старий — він звичайнісінький злодій, він украв алетіометр, Віле! Мій правдомір! Цей смердючий дідуган у дорогому одязі та зі слугою, що водить його авто — о, я наробила цього ранку чимало лихих речей, я…
І вона заридала так, що їй здалося, нібито її серце зараз розірветься. Вона впала на землю, голосячи та тремтячи. Пантелеймон обернувся на вовка та гірко завив разом із нею.
Діти у воді припинили плескатися та почали розглядати їх. Віл присів поруч із Лірою та потрусив її за плечі.
— Заспокойся! Годі плакати! — сказав він. — Розповідай мені все із самого початку. Який дідуган? Що трапилося?
— Ти розлютишся — я ж обіцяла не зраджувати тебе, але… — вона схлипнула. Пантелеймон став незграбним цуценям з висячими вухами та закрутив хвостом, скавучачи від самоприниження, і Віл, зрозумівши, що Ліра вчинила щось таке, про що їй соромно розповідати, спитав у її деймона:
— Що трапилося? То скажи мені!
Пантелеймон заговорив:
