Мати все - Дашвар Люко (читать книги онлайн бесплатно регистрация txt) 📗
— Дозвольте, допоможу вам, Раєчко. Потихеньку… Отак. Не розгубіть насолоду.
Білявка допомогла розслабленій дівчині підвестися, указала на гумові капці, укутала в торочкувате простирадло, повела до затишної кімнатки з великим, як вітрина, дзеркалом. Тут уже чекала Іветта.
— Та ти красуня, — здивувалася щиро.
Показала на акуратно розкладені на кріслі речі.
— Це тобі, Раєчко. Тут усе, що необхідно на перші дні. Білизна, колготки, джинси, кілька светриків, пуловерів.
Потяглася до двох коробок поряд із купкою пакунків.
— А тут взуття. Не знала точно твого розміру, тому про всяк випадок узяла дві пари. Ту, що не підійде, повернемо, — усміхнулася. — Однаково нам доведеться найближчими днями заскочити туди знов. Не будеш же ти ходити в одних чобітках. Правда?
— Це… «мартінси»? — геть знітилася дівчина.
— А ти хотіла «мартінси»? Добре. Будуть і «мартінси». А це, здається, «ґабор».
Іветта з білявкою заспішили геть, залишили Раю наодинці з купою новеньких красивих, як мрія, речей. Задихнулася… Та їх тільки розглядати хотілося кілька годин, а пані чемно попросила Раю не баритися. Одягатися в те, що сподобається найбільше, обов’язково залишити голими ноги і руки і швиденько виходити, бо майстри чекають. Які майстри?
Рая розгорнула перший пакунок із комплектом нижньої білизни і ледве сльозу втримала. Ніжне мереживо, м’який трикотаж, рожеві сердечка на білому тлі. Як же гарно. І розмір пані вгадала. Та вона чарівниця. Ох, бачила би Раю Вітка!
Джинси теж наче влиті. Дівчина розклала на кріслі два светрики й розгубилася. Оцей! Яскраво-зелений із Міккі Маусом. Ні! Оцей, смугастий, із чорною шкіряною вставкою-кишенькою. Розгорнула наступний пакунок. Ой! Тільки цей!
Білий і пухнастий, плетений кісками. Таки надягла синій бавовняний пуловер із металевими застібками. Розкрила взуттєву коробку й остовпіла. Значить, є красивіші за «мартінси»? Хотіла була миттєво вскочити в м’які замшеві полуботки, та згадала: руки й ноги залишити голими…
Розгубилася. Похапцем поскладала речі в пакети, завмерла у кріслі. Тільки скоса на себе у дзеркало. Це вона? Вона?..
Іветта мужньо витримала п’ятнадцять хвилин, знизала плечима: і чого дівчина не виходить? Почекала ще хвилину, зазирнула до кімнати. Рая каменем сиділа у кріслі, безпорадно дивилася на голі пальці ніг.
— То ти готова, Раєчко? Чому ж не йдеш?
— Не знаю… — ледь чутно. — Чекаю…
— Ну добре, ходімо, ходімо. Зараз три майстрині одночасно за тебе візьмуться. Надолужать… — Іветта видушила з себе посмішку, указала на гумові капці. — Взуй поки що це.
Біля перукарського крісла вже підстрибували від нетерплячки три впевнені панянки. Ой, яка гарненька дівчинка! Оце диво! Зараз ми зробимо її богинею. Одна присіла біля Раїних ніг, друга обережно опустила Раїну руку до пластикової ванночки з теплою водою, третя стала за спиною, провела по волоссю гребінцем і запитала Іветту:
— У вас є побажання?
— Ви бачили останню стрижку Вікторії Бекхем?
— Так! Дуже стильно!
— Зробіть Раєчку кращою за пихату англійку.
— Не проблема, — усміхнулася перукарка. — По-перше, вона вдвічі молодша. По-друге, з такого шикарного волосся легко зробити коротку стрижку.
Рая смикнулася у кріслі. Манікюрша ледь утримала ванночку, педикюрша встигла відвести убік гострі ножиці, перукарка застигла з прядкою Раїного волосся в руках.
— Раєчко! Що з тобою? — насторожилася Іветта.
Рая скосила на Іветту вологі від раптової сльози очі.
— Косу залиште… Не стрижіть… Прошу…
— Що робити? — запитала в Іветти перукарка.
— Підрівняйте і причешіть гарно, — буркнула Іветта, ховаючи роздратування від несподіваного бунту на її власному кораблі.
Весела, як весняний вітер, Ліда примчала до батьківського дому тридцятого ввечері, коли Іветта тільки поверталася до столиці. Викладала подарунки на стіл, усміхалася так радісно, що Ангеліна з Платоном теж звеселилися, хоч причин не було. Нянька біля плити захекалася, Платон від снодійного позіхав.
— Завтра би треба! — торохтіла Ліда. — Знаю, знаю. Завтра! Та завтра не можу. Ну що ти всміхаєшся, Ангеліно? Ні! Я би втерпіла! їй-богу! Я завтра насправді ніяк не зможу заскочити. Ми зі Стасом святкуватимемо за містом. Тому подарунки вручатиму вам сьогодні. І свято починається сьогодні! Чудова ідея. Ангеліно! Це тобі!
Нянька взяла з Лідиних рук французькі парфуми. Примружила око.
— «Ша… лі…»
— «Шалімар», Ангеліно! Нереальні французькі парфуми. Ну! Давай! Відкривай! Я хочу це бачити…
— Ой, святий Боже! Запах благостині чудотворний!
— Ну ти й богохульниця, нянько! Це тобі не ладан, — розсміялася Ліда. Платона обійняла. — Тохо, сонце! Я люблю тебе.
— Добре, — спокійно сказав Платон. — Я теж люблю тебе, Лідо.
— Тобі — особливий подарунок, мій геніальний брате! Енциклопедичний словник, — показала на великий пакунок. — Важкий, як будь-які знання.
Платон узяв книжку, зважив на одній руці.
— Це нові знання? Якщо це знання взагалі, то мої важать більше. Якщо нові…
— …То голова лусне! — Ангеліна відібрала в Платона важку книжку, понесла до його кімнати. — Де це бачено — стільки читати? Очі повилазять!
— Добраніч, Лідо, — Платон пішов за Ангеліною вслід.
— Та зачекай, Тохо! Я тістечок привезла. Давай влаштуємо свято.
Платон зупинився на порозі своєї кімнати:
— Що таке «свято», Лідо?
— Це просто, Тохо! Треба радіти, бажати всіляких гараздів, веселитися…
— А збрехати можна?
Ліда почервоніла.
— Не знаю…
А знала. За годину до того сама зателефонувала Зоряні, слабким голосом пожалілася: так невчасно захворіла, так шкода, що не може влаштувати вдома свято, запросити гостей…
— Добре, — Платон про своє, плечима знизав. — У мене свято. Я читатиму твій подарунок і радітиму, якщо знання виявляться новими. А побажання я сказав тобі тільки-но… Добраніч, Лідо. Цього замало?
— Не знаю…
— А що ти подаруєш мамі?
Мама! Ліда витягла футляр із сонцезахисними окулярами, показала братові.
— Суперові окуляри. Якщо мама дивитиметься на сонце, очі не втомлюватимуться…
Платон знизав плечима.
— Мама не дивиться на сонце. Мама дивиться на мене.
— Твоя правда… Як і завжди. — Серце покотилося вниз. — Та в мене є ще один подарунок для мами. Дивись! — Показала вибагливі сережки з чорним обсидіаном. — Ну скажи, хіба не прекрасний подарунок?
— Так, добрий… — спокійно відказав Платон. — Хочеш, я передам мамі?
— Ні-ні… — захвилювалася раптом. — Окуляри… можеш передати, а сережки хочу сама вдіти мамі у вуха.
— Добре, — погодився. Глянув на Ліду. — Раз у нас свято, бажаю тобі, Лідо, більше, ніж добраніч. Бажаю тобі цієї ночі доброї. Доброго дня наступного. І дуже доброї наступної ночі, щоби пам’яталась цілий рік. Так нормально?…Для свята?
— Нормально, — сумно всміхнулася Ліда. — Добраніч, Тохо.
Брат зачинився в кімнаті, Ангеліна все про холодець та фаршировану щуку… Ліда глянула на годинник — десята вечора. Стас уже мав би під’їхати після візиту до Олега. Виглянула у вікно, усміхнулася: стоїть «тойота». Неподалік чорний мікроавтобус «мерседес» причаївся, страхітливий і брудний, ніби зіскочив з екрана американського бойовика.
Ліда швиденько розпрощалася з нянькою, полетіла до «тойоти».
— Ну що, Стасе? Як Олег?
— Образився страшенно, — весело розсміявся чоловік.
Завів двигун. «Тойота» кинула снігу з-під коліс у бік чорному «мерседесу» і виїхала на проїжджу частину подільського провулку…
У «мерседесі» похмурий водій глянув на годинник, напружено запитав Іветту:
— А чого ми чекаємо? Якщо треба ще кудись їхати, то краще їхати…
Іветта проводила поглядом доньчину «тойоту», простягнула водієві конверт із грошима. Усміхнулася чемно:
— Дякую, молодий чоловіче. Ми приїхали…
Рая стояла посеред осяяного святом подільського провулку, дивилася на великий старовинний будинок. Він здавався їй схожим на робота-трансформера, що його повіз із собою в далеке Закарпаття невгамовний Едька: кольчуга з сірої штукатурки, напружився, ноги докупи, руки до тулуба притис, приготувався до атаки, а маленької, дурної голови без мізків звідси, знизу, просто не побачити. Десь у хмарах. Страшно…
