Хрест: постбіблійний детектив - Базів Василь (читать книги онлайн бесплатно полные версии .TXT) 📗
– Докладываю вам, товарищ генерал, что с этой целью я специально и добровольно прошел курс альпинизма, и сегодня ночью там, наверху, находился именно я, – згадуючи про прибулого з Москви, Паша вже не шкодував мазків для змалювання власного героїзму на тлі цієї трагедії.
– И чего же ты оттуда сбежал? – при загадковому гостеві начальник КГБ союзної республіки намагався виглядати ще нещаднішим.
– Я никогда не бегу с поля боя, товарищ генерал. И товарищи из области и района могут это подтвердить. Операция была спланирована до мелочей. Но, как оказалось, так же, до мелочей, была проведена работа по срыву операции.
– Что, все-таки бандеровское подполье осталось в селе до сих пор? Что, не искоренили бандеровскую заразу, деятели вы крупные?! – обвів усіх разом залізним поглядом Кушнірук.
– Нет, товарищ генерал. Никакого подполья в районе нет и быть не может.
– Так кто же сорвал? Агентура НАТО?
– НАТО пока не добралось до села. Вам делать выводы и принимать решения, товарищ генерал, но я полагаю, что есть основания считать, что операция была сорвана действиями или бездействием начальника местного управления КГБ, которого, к сожалению, нет уже среди нас.
То була бомба. Не менша, ніж, можливо, та, яка зірвала машину під церквою і знищила цілий загін солдат.
– Я понимаю всю ответственность такого заявления. Но у меня есть доказательство, – Паша поклав на стіл перед генералом ту саму «бомбу» – листівку, яка підняла вночі село.
Кушнірук уважно читав. Кілька разів. І думав невідомо про що більше: хто це написав чи як так село справді могло піднятися. Значить, усе-таки живе ще непокора, ще мало тлумили цих бандерюг, що готові вони на перший поклик навіть цієї школярської листівки йти на прю з режимом посеред ночі.
– А при чем здесь районное управление? – автоматично захищав честь мундира контори її київський шеф. Ще не вистачало, щоб вошивий комсомолець дозволяв собі перти привселюдно на КГБ.
– Во-первых, эта записка еще до начала операции была предоставлена начальнику КГБ секретными сотрудниками, которые давно и честно сотрудничают с советской спецслужбой. Они выполнили свой долг, но вполне штатный и кадровый начальник не принял меры на основании поступившего сигнала.
– Товарищи! – враз вигукнув Пшонко, якому з часом зовсім вийшов хміль із голови. І зрештою, він уже вважав себе найближчим до головного тут начальника. По духу і по-панібратськи. – Раз уже нам разрешено принимать участие в совещании, то, может, нам тоже можно знать, что там написано в этой цидулке, которую товарищ Харкавый принес?
– А никаких секретов у нас нет от вас, товарищи. Это антисоветская листовка, призывающая граждан выступать против советской власти. Это результат вашей руководящей деятельности, товарищи секретари райкома и обкома.
– А можно вслух? – не вгавав колгоспний голова, поки партійні секретарі прислухалися, як їм тече по литках.
– Чего, давай, райкомовец, читай.
Паша прочитав «із чувством та розстановкою». Неначе сам писав прокламацію. Йому дуже хотілося, щоб це дійство з ним у головній ролі виглядало якомога історичнішим.
– Так чого ж ви кажете «протів совєцькой власті»? Там призивають людей молитися. Не проти власті виступать! – Пшонко не вгавав.
– А это что, не одно и то же? – увірвався терпець генералові, якого, здається, уже дістав цей панібрат селянського походження. – Вот как вы понимаете свой долг! Вот к чему привело это ваше понимание, что сгорел заживо целый отряд отборных войск Комитета госбезопасности!
– И все же я приведу дальнейшие аргументы для того, чтобы сделать окончательное заключение, – Паша не випускав ініціативу з рук. – С выводами спешить не надо. Во-вторых, совсем без надобности было бросать на село спецотряд КГБ. Зачем? Все шло по плану. С подполковником Феофановым я все согласовал. Зачем он устроил засаду и вдруг выскочил из нее?
– Вы что, все здесь заодно? – захищав честь «фірми» генерал із Києва. – Как зачем? Село проявило неповиновение. Оно сорвало эту самую вашу атеистическую операцию. Они же вышли из домов? Они же могли тебя, комсомольского работника, распять на этом кресте. Он же тебя спасал в том числе, а ты теперь, когда он отдал жизнь и за тебя в том числе, делаешь его виновным.
– Я никого не делаю виновным. Не имею такого права. Я излагаю известные мне и только мне, как вы все здесь понимаете, факты. И потом, я не сказал главного. Ведь всего бы ничего, если бы не взорвался автомобиль с горючим.
– А де Діма, Пашо? Ти ж його тягаєш за собою по тих хрестах, – озвався голова колгоспу. – Машина-то наша, товаріщ генерал. Колхозна. І соляра наша, що взорвалась. А де Діма, наш колхозний водітєль? Він же привіз тебе туди?
– Товарищ генерал, среди останков жертв водителя машины не выявлено, – на запитальний генеральський погляд відповів командир спецназу.
– Він згорів на моїх очах. Повністю. Дотла. Пряме попадання колінвала від машини, – як по протоколу читав єдиний живий свідок.
– Все ты знаешь и видел. Чего же ты сам не сгорел, ёб твою мать? – уже не ручався за себе Кушнірук.
– Так хто зірвав машину, молодий чоловіче? – раптом озвався з кутка дідок. – Ви, здається, на цьому зупинилися?
– Вот это и является главным, товарищ… – Паша повернувся до нього, правда, не знаючи, як звертатись, – товарищ из Москвы. И вы совершенно верно обратили на это внимание. Так вот, поджечь машину приказал подполковник Феофанов. И, тем не менее, я не считаю, что он сделал это осознанно.
– И как же? – вів далі Самоплатов, для котрого в будь-якому кілерстві, його улюбленому ремеслі, що в нього неминучі жертви, головне – технологія виконання наказу.
– Я в том смысле, уважаемый товарищ из Москвы, что он считал, и, как оказалось, неправомерно, что под машиной могут быть эти самые крестьяне. Вот он и приказал их выкуривать оттуда огнем. Хотел как лучше, но закончилось трагически. Вот так. Все очень просто и печально. Доклад закончен.
Паша сам не усвідомлював спочатку, куди його понесло. Найперше в пошуку винних відвернути удар від себе. Але удар не може висіти в повітрі. Кувалда партії мусить опуститися на чиюсь голову. А хто ж там був із «отвєтработніков»? Він і Феофанов. А хто залишився живий? Тільки він. Тому легенда вимальовувалася експромтом сама по собі. В особі Феофанова він кинув камінь у город самого Комітету, але у нього не було іншого виходу, бо могутній Комітет розчавив би його, як черв’яка, своїм кривавим кирзаком. Вибачайте, товарищі згори, але кращий захист – то напад.
Він був такий натхненний після того, як батько сьогодні зранку випрямив йому надломленого хребта, коли він уже каявся перед Богом!.. І це було куди важливіше для нього, ніж усілякі там відносини між простими смертними. Він спочатку наче скорився самому Богові. А потім знову попер на Нього. І буде перти все життя. Бо тільки так усе земне виглядає дрібним і миршавим. Бо тільки його дуель із Богом робить його рівним Йому, а значить, підносить над цими черв’яками.
– Ты что, хочешь сказать, что эти темные богомольцы не виноваты, что поднялись ночью против власти? – тримав позицію перед Самоплатовим Кушнірук.
– Они не против власти поднялись. Они поднялись от страха перед Богом, ибо Бога они боятся больше всякой власти. Поэтому это не их вина, а беда. И от этой беды мы и должны их спасать.
– Все понятно. Картина ясна, – підвівся Самоплатов. – Я предлагаю, Виталий Михайлович, люди пусть пока покурят, а мы перед принятием решения обсудим с вами некоторые детали. Все свободны, товарищи. Подождите в коридоре. А вы, молодой человек, останьтесь.
Коли вже з кімнати вийшли всі, за винятком трьох, і серед них Паша, який палав від щастя, ветеран узяв його під руку:
– Ви не хвилюйтесь. Ви все правильно робили. Ви взагалі, як я розумію, правильно живете. Хоча життя ваше ще попереду. І це життя може бути дуже змістовним і цікавим. У вас немає міркувань, хто це міг би зробити? – і показав на записку. – Це мав би бути непростий чоловік. Таких у селі небагато. А може, й не в селі. Ну, я маю на увазі, що то мусила би бути людина відчайдушна, десь нашого з вами характеру. Ви людей знаєте в рідному селі. А в кожному селі є свій Степан Бандера. А може, й не один, але й не кожен.
