Садівник з Очакова - Курков Андрей Юрьевич (книги онлайн читать бесплатно .TXT) 📗
— Алло? — видихнув він у трубку.
— Це Варя, скажіть… це лікар?
— Ні, я прийшов до приятеля, він тут у сусідній палаті…
— А Костя поряд? — у голосі жінки пролунав переляк.
Ігор повернувся до загіпсованого.
— Ви Костя? — спитав і відразу прочитав в його очах позитивну відповідь.
— Так, поряд, тільки він не може говорити…
— Я знаю, ви лише скажіть йому… що Варя телефонувала. Я сьогодні ввечері прийду. Скажіть, що я його люблю!
— Добре, — пообіцяв Ігор і поклав мобільник на місце.
— Телефонувала Варя, — сказав він власнику телефона. — Сказала, що любить і сьогодні ввечері прийде.
Обличчя загіпсованого не виразило ніякої радості. Ігор кивнув на прощання, вийшов з палати і раптом помітив нумерацію на зовнішній стороні дверей «Палата № 5». Йому раптом стало цікаво — чому після палати номер п’ять йде палата номер сім. Перевірив номери палат на протилежному боці коридору — там були вже двозначні номери.
— Ви когось шукаєте? — дзвінкий жіночий голос, що видався знайомим, пролунав у нього за спиною.
Обернувся. Нарешті перед ним стояла медсестра: усміхнена, молоденька, чорнява. Тільки її халат важко було назвати «білосніжним». Численні прання «вибили» з нього первинну «стерильну» білизну.
— Так, мій друг до вас потрапив… У сьому палату.
— A-а, це той, що вночі привезли?
— Так, а що з ним?
— «Зе-че-ем-те», струс мозку, забиття, підозра на перелом ребер.
— Що таке «зе-че-ем-те»? — запитав стурбовано Ігор.
— Закрита черепно-мозкова травма, — пояснила медсестра.
— Але ж житиме?
— Жити буде. Декілька днів йому доведеться в нас полежати, а потім відпустимо додому, — відповіла турботливо медсестра. — Під нагляд.
— Він зараз спить?
— Ходімо, подивимося, — дівчина розвернулась і пішла до палати номер сім. Ігор квапливо рушив слідом.
Колян лежав з розплющеними очима і дивився в стелю. Побачивши над собою медсестру і Ігора, спробував усміхнутися розбитими губами, але гримаса болю відразу ж перекреслила усмішку, яка так і не народилася.
— Як почуваєшся? — запитав, схиляючись, Ігор.
Погляд Коляна ніби відповів: «Ти ж бачиш!»
Ігор кивнув, поклав на підлогу конверти з фотографіями.
— Я тобі борг привіз, сто баксів… Залишити?
Колян заперечливо похитав головою.
— Не треба, — промовив він неголосно і не зовсім розбірливо. Розбиті, спухлі губи заважали йому розмовляти.
— Хто це тебе так? — Ігор присів на крісло біля ліжка, провівши поглядом медсестру, яка вийшла у коридор.
— Я не бачив, — прошепотів Колян. — Ззаду напали…
— На вулиці?
— У під’їзді.
— Пограбували?
Колян заперечливо порухав головою.
— Телефон не взяли, — поглядом показав на тумбочку.
— Тому що дешевий, — видихнув Ігор.
Колян знову спробував посміхнутися, і знову з цього нічого не вийшло.
— У тумбочці куртка, — промовив він пошепки. — Дістань.
Ігор відкрив тумбочку, витягнув довгу важку куртку з пофарбованого на чорне брезенту з великою кількістю кишень і заклепок. Ту саму, в якій Колян приїздив учора на пікнік. Розгорнув, перевів погляд на приятеля.
— Там у кишені бабки, — зашепотів Колян.
Ігор розгубився, почав обмацувати нагрудні кишені.
— Ні, не там, — зупинив його шепіт приятеля. — На спині.
Заклопотаний Ігор розгорнув куртку на колінах і побачив із внутрішнього боку ззаду потаємну кишеню на ліпучці. Відкрив. Вийняв звідти чималу пачку стодоларових банкнот.
— Це? — спитав у Коляна.
Той ледь помітно кивнув.
— Забери, потім віддаси, — попросив Колян.
Переклавши гроші в свою кишеню, Ігор знову згорнув чорну куртку і поклав у тумбочку.
В вухо в цей час «врізався» дзвінок мобільника Коляна. На фоні лікарняної тиші його радісна мелодія звучала знущально.
Ігор схопив телефон.
— Ти живий? — запитав трохи манірний, майже грайливий чоловічий голос.
— Ви телефонуєте Коляну? — запитав Ігор. — Він не може розмовляти. Щось переказати?
— Передай, що я його закопаю! Він знає, хто я! А ти хто такий?
— Я його знайомий, — розгубився Ігор.
— На похорон його прийдеш? — запитав голос.
— Що-о?! — вихопилося в Ігора, і він відразу натиснув відбій. Поклав мобільник на місце.
— Хтось пригрозив, що тебе «закопає», — Ігор подивився в очі Коляну. — Він сказав, що ти знаєш, хто це…
Колян мовчав. Перевів погляд на стелю. Потім заплющив очі.
— Мені вже йти? — запитав Ігор.
— Посидь ще трохи, — прошепотів Колян.
— Хто це був?
— Один із трьох….
— З яких трьох? — не зрозумів Ігор.
— Один з трьох, яких я хакернув, — відповів Колян. — Напевно, чоловік тої баби…
— Для якої ти копіював листування?
— Угу, — промимрив Колян.
— Ти з нею спав? — прошепотів Ігор в саме вухо приятеля.
Той не відповів.
— Я піду, — рішуче промовив Ігор. — Мені твої пригоди не подобаються…
— Мені також, — через силу вимовив Колян. — Завтра прийдеш?
— Прийду. Бувай.
Ігор підняв з підлоги конверти з фотографіями, ще раз уважно подивився на приятеля, махнув йому рукою і вийшов у коридор.
Біля дверей у сусідню палату знову побачив медсестру.
— Вже йдете? — запитала вона.
Ігор притакнув.
— Можна запитання? — він підійшов зовсім близько до неї, ніби вона була глуха і не почула б його. — Чому у вас палата номер п’ять є, палата номер сім є, а палати номер шість нема?
Дівчина заясніла задоволеною усмішкою.
— Ви зауважили!!! — зраділа вона. — Інші майже не помічають. А якби була палата номер шість, то всі б помічали і жалілися! Це наш лікар домігся, щоб була така нумерація! В літаках же немає тринадцятого ряду! Однаково б ніхто не захотів в цей ряд сідати?
— Немає? — невпевнено перепитав Ігор.
— Звісно, нема, — запевнила його медсестра. — А палата номер шість — це те саме, тільки не в літаку, а в лікарні.
Трохи розгублений Ігор спустився бетонними сходинками на перший поверх, вийшов з приміщення лікарні. Озирнувся, подивився на вікна поверху травматології і закрокував до зупинки трамваю. З найближчих високих сосон голосно каркали ворони. Запах прілого листя був тепер сильнішим і свідчив про близькість лісу.
19
Вечори в Ірпені темніші, ніж у Києві. Це Ігор помічав щораз, коли вечір заставав його в дорозі додому. Ось і зараз, коли він йшов з автостанції у напрямку своєї вулиці, намагався збагнути, чому вечір настав саме тоді, коли він ще в дорозі. Адже з Києва він виїхав ще в білий день! Вигляд побитого Коляна зі спухлими губами, що ледь ворушилися, не йшов з думки. А в голові ще лунав чоловічий злісно-грайливий голос, який погрожував «закопати» Коляна. Ігореві стало страшно за приятеля.
Попереду з’явилися рідні вікна власного дому. Ігор увійшов, роззувся. Зайшов у свою кімнату, кинув конверти з фотографіями на ліжко і відразу — на кухню. Налив чарку коньяку, пригубив. Сів за столик. Подумав, що ось зараз прийде в його душу спокій, відійдуть на задній план турботи за долю приятеля. Подивився на терези — ліва шалька пуста. Ні ліків, ні рахунків для сплати. Переклав кілька гирок з правої шальки в ліву, намагаючись урівноважити, та не зміг. Усміхнувся. Чарка швидко спорожніла, а спокій не приходив. «Нічого, я терплячий», — усміхнувся власним думкам Ігор і знову наповнив чарку. Після трьох чарок коньяку Ігор дав терезам спокій і згадав про фотознімки та дивну розмову з фотографом. «Було б непогано заробити на цих фотографіях, — подумав Ігор. — Аби лише зрозуміти — як?»
Розклав перед собою фотографії. Спробував скласти їх у певному порядку. Фотографії, що викладалися у певному порядку, були зроблені Іваном в один день, коли він ходив за Ігорем і фотографував «міліціонера». Тут все було зрозуміло. Ігор чудово пам’ятав, як
він йшов на базар, де зупинявся, на що задивлявся. Три фото, на яких він був сфотографований під час розмови з рудою Валькою, притягували його погляд, неначе магнітом. Вони наче просилися в рамку і на стіну. «Яка ж вона все-таки вродлива, ця торговка! — думав Ігор. — Яка справжня! Пустотливі очі, посмішка, до якої хочеться припасти губами, ямки на щоках. На фото вони були ще помітніші, ніж у житті. І вона так сміливо погоджувалася на побачення! Побачення з незнайомим міліціонером! Хіба це не глупство? Нехай чарівне, але все ж глупство! Тим паче, що вона заміжня».
