Київські бомби - Кокотюха Андрей Анатольевич (книги без сокращений TXT) 📗

Полтава дуже хотів відповісти на це.

Навіть уявляв, що може сказати просто в лице цьому задоволеному собою від маківки до п’ят жандармові.

Та замість цього мовчки торкнувся язиком дірки в роті, там, де болів уламок вибитого в перший же день, одразу після арешту зуба. Дзеркала перед собою не бачив, та відчував: синець під оком уже поволі меншав, розсічена брова потроху рубцювалася, добре, хоч ребра та нутрощі лишилися цілими. Нехай, все одно ротмістра не переговориш. Тим більше що з багатьма його висновками Полтава міг би погодитися — якби зробив ці висновки хтось інший, не царський жандарм.

— Мовчите? Правильно робите, — кивнув Підвисоцький. — Бо насправді що б ви не сказали, жодне ваше слово не матиме в собі логічного змісту. Лише емоції, переспіви з чужих голосів і таке інше. Значить, практичної користі від вас, Волоху, жодної. Ось що ви можете сказати на допиті такого, чого я особисто не знаю? Які такі важливі свідчення з вас треба вибивати, розв’язуючи вам язика? Ви ж ні з ким серйозним не пов’язані! Скажу навіть так: суд над вами — обтяжлива формальність. Вас повісять, вирок відомий уже.

Полтава стрепенувся. Ілюзій щодо власного майбутнього в нього не було. Та надто вже буденно, ніби побажав смачного або доброї ночі, промовив ротмістр цю фразу.

— Повісять?

— На мотузці. За шию, — спокійно уточнив Підвисоцький, навіть для наочності легенько стиснув собі горло й картинно вирячив очі. — Скарають на горло. Обставини вашої справи не залишають військово-польовому суду іншого ви­бору. Входили до терористичної бойової дружини. Брали участь у вбивстві державної особи, товариша прокурора. Чинили збройний опір при затриманні. Нарешті — вбили офіцера, поручника Григорія Суярка. Холоднокровно всадили йому кулю в серце, стріляли впритул, коли підійшов ближче, аби не промазати…

— Я не хотів цього! Не збирався стріляти, не мав наміру вбивати! Це вказано в протоколі, я ж говорив на допиті…

— Невже ви думаєте, Волоху, що я вперше в житті отаке чую? Гаразд, нехай ви кажете мені правду й не збиралися стріляти в Суярка. Сестра ваша, Оксана, збиралася кинути в нього бомбу, проте в останній момент вирішила не робити такої фатальної помилки. Отже, навіть якщо й мала злочинний намір, не реалізувала його. Чому й ви тоді не кинули зброю? Чому не здалися поручнику? Могли б поводитися на допитах так само, ось майбутнє і склалося б для вас інакше. До того часу руки ваші не забруднилися кров’ю, вірно? Каторга зі скорою заміною на довічне поселення, у кращому разі — заслання з обмеженням у правах. Жили б, Волоху. А так… — Підвисоцький махнув рукою. — Ну, зрозуміли тепер, чому не цікаві мені? З вами ж усе ясно, вас жодним чином не можна використати, ви дилетант, до того ж — смертник. Живий труп ви, Волоху.

Полтава відчував: розмова завдає ротмістру чимале задоволення. Висмикнув арештанта з камери, аби сказати йому те, що говорить. Фактично зачитати вирок без суду, котрий цей жандарм, здається, не вважає аж таким обов’язковим. А потім подумав, так, ніби не про себе, а про когось незнайомого, котрий сидить тут, у кімнаті для допитів, а сам Полтава, невидимий, ніби дивиться на нього збоку й гадає: скільки ж йому жити лишилося.

— У вас іще питання будуть? — запитав тихо.

— До вас? У мене їх ніколи особливо й не було. Знаєте, я ж попрощатися прийшов. Тепер вами займуться інші люди. Хіба на суді зустрінемося, якщо буде час прийти. Процес цікавим бути не обіцяє, повірте вже моєму досвіду.

Полтава простягнув до нього руки, стиснувши кулаки.

— Тоді не марнуйте свого й мого часу. Хочу назад у камеру.

— О! А ваш час тут до чого?

— Самі ж кажете — мало лишилося. Не у вашому ж товаристві його витрачати.

«А хлопець таки до останнього прагне подобатися собі», — відзначив Підвисоцький.

Узяв кайданки зі столу. Знову закував арештанта. Викликав конвой.

Більше жодним словом не обмінялися.

2

Фаїна читала газети.

Ще не так давно за таким заняттям її мало хто міг застати. Вона не витрачала час навіть на нелегальну партійну пресу й друковані брошури, доставку яких кілька разів навіть сама організовувала. Читання будь-чого взагалі її не приваблювало, при тому що дома, у батьків, із якими давно порвала, пішовши в революцію, полиці з книжками займали багато місця. Тато акуратно передплачував кілька газет і витрачав вечори, зачитуючись товстими журналами. Іноді, коли в Кремянських збиралися за столом гості, батько починав цілі дискусії довкола прочитаного. Ті, з ким він сперечався, на той час теж устигали ознайомитися з текстами, але ці диспути Фаї спершу просто були нецікавими, а чим старшою вона ставала, тим більше відрази й відторгнення викликали подібні інтелігентські розмови.

Її загальне ставлення до Левіна не в останню чергу визначало його захоплення читанням. Не просто книжками — саме бульварними романами [52], на сторінках яких мужчини, один в один подібні до читача, отримували всі блага лише тому, що були нахабними і нікого довкола себе не слухали й не помічали. Серед означених подарунків неодмінно згадувалася красуня, чомусь завжди білява, з великими грудьми й порожньою порцеляновою головою. Фаїна знала це, бо якось, несподівано для себе застудившись, погодилася кілька днів полежати в ліжку, нічого не роблячи. Гірш, котрий дбайливо почав опікуватися товаришкою, називав це «хворіти», Левін же говорив: «відпочивати». Він-то й підсунув одну зі своїх книжечок, Фаїна прочитала старанно, без особливого зацікавлення, просто з дослідницькою метою, після чого вирішила більше такого до рук не брати й набагато краще зрозуміла Левіна, його поведінку, погляди й життєві настанови.

Щоденне читання газет стало її несподіваною звичкою після сутички біля казарм.

Тому сприяли зміни, котрі почалися вже наступного дня.

Штерн, нічого не пояснюючи, поміняв свої правила, вирішивши на деякий час ночувати під одним дахом із рештою групи. Він же, з’явившись рано, приніс дві новини.

Перша: Фаїну оголошено в розшук. Її впізнали там, на місці пригоди. Єфрейтор, якого всі вважали вбитим, устигнув розгледіти поплічницю терористів. І коли очуняв у лікарні, так докладно описав зовнішність, немов малював словами портрет. Фаїна до того часу якось не надто замислювалася, що її дані має охранка. Тобто напевне розуміла: влада її розшукує. Але досить щиро здивувалася, коли зі слів тяжко пораненого жандарма вдалося вичислити конкретну людину — Кремян­ську Фаїну Микитівну. Щоправда, батьки свого часу вихрестилися, після чого її тато, вроджений Натан Гіршевич, гордо почав називатися Микитою Григоровичем, але на оголошення її в розшук як небезпечної терористки ані радикальні зміни в житті батьків, ані справжнє по батькові жодного значення не мали.

— Ось, почитай! — сказав Штерн, простягнувши їй свіжий, вранішній випуск «Киевских губернских ведомостей», навіть уже розгорнув на потрібній сторінці, тицьнув пальцем у стовпчик оголошень про розшук небезпечних злочинців, додав без жодної іронії, навіть, здається, з ноткою поваги: — Ти тепер у нас зірка.

— Та ясно, що вже не ти! — не стримався, реготнув Левін, і решта не відразу зрозуміла глибинної суті цього жарту.

Він будувався на грі слів. Прізвище Штерн у перекладі означало «зірка», і тим самим Левін натякав керівникові: його безперечний авторитет і його слава віднині можуть опинитися під сумнівом. Звісно, іншого ватажка ніхто в групі не бачив, становище Штерна, як і його авторитет, поки були міцними. Проте це легеньке туше роздратувало, Левін саме такого ефекту й домагався, бо насправді зірковість Фаїни лишалася під великим питанням. Навряд чи варто вважати великим успіхом, коли її прізвище, ім’я, по батькові та зовнішні дані надруковані в колонці оголошень про кримінальний розшук.

Тим не менше Штерн не відповів Левіну, проковтнув — чи лише зробив вигляд, що пропустив повз вуха, натомість зауважив, поки Фаїна читала: