Леопард - Несбьо Ю (читать книги полные TXT) 📗

— Але... — пробурмотів Колбйорнсен і теж підвівся. Харрі височів над ним сантиметрів на двадцять. — А навіщо вам був потрібен Еліас Скуг?

— Врятувати його хотіли, — відповів Харрі, застібаючи пальто.

— Врятувати? Хіба він у щось вплутався? Стривайте, Холе, треба з усім розібратися. — Але наказовий спосіб у його фразі вже втратив свою владність.

— Я цілком певен, що ви тут у Ставангері у всьому спроможні розібратися самотужки, — відповів Харрі, піді­йшов до дверей на кухню, показуючи Каї, що вже час іти. — А як ні, то пораджу вам Крипос. У разі чого, передавайте мої вітання Мікаелю Бельману.

— Врятувати від чого?

— Від того, від чого не змогли, — сказав Харрі.

Сидячи в таксі дорогою в Сулу, Харрі глянув у бічне вікно на дощ, що періщив на неприродно зелені поля. Кая не промовила ні слова. Він був їй за це вдячний.

Розділ 26. Шприц

Коли Харрі та Кая повернулися до свого теплого сирого кабінету, Гуннар Хаген уже чекав на них, сидячи у кріслі Харрі.

Бйорн Гольм, що сидів позаду комісара, знизав плечима, мовляв, гадки не має, що на думці у начальника.

— Зі Ставангера, як я чув, — мовив Хаген і підвівся.

— Саме так, — підтвердив Харрі. — Та сиди, босе.

— Це твоє крісло, а я маю йти.

— А що трапилось?

Харрі припускав, що новини недобрі. Але важливі. Шеф не тупцяв би Кишкою під окружною в’язницею лише для того, щоб сказати, що звіт про відрядження оформлено неправильно.

Хаген так і стояв, тож єдиним у кімнаті, хто сидів, був Гольм.

— На жаль, маю повідомити, що Крипос уже виявив, що ви працюєте над цими убивствами. У мене не лишилось вибору, як тільки закрити розслідування.

У тиші, що запала, Харрі міг почути шум бойлерів у приміщенні поряд. Хаген обвів поглядом кімнату й усіх присутніх і зупинився на Харрі:

— Не можу сказати, що це відставка з почестями. Тим паче, я застерігав вас діяти з якнайбільшою обережністю.

— Гаразд, — сказав Харрі, — це я попросив Беату Льонн організувати витік інформації про мотузяну майстерню для КРИПОСу. Але вона пообіцяла, що все виглядатиме так, ніби джерело витоку — криміналістичний відділ.

— Певна річ, вона так і зробила, — сказав Хаген. — Це поліцейський з Утре-Енебаку тебе викрив, Харрі.

Харрі звів очі до неба й тихо вилаявся. Хаген ляснув долонями, й поміж цегляних стін ляскіт пролунав мов слабкий вибух.

— Тому я мушу повторити ці сумні слова: розслідування припиняється, причому негайно. За сорок вісім годин вам доведеться звільнити кабінет. Гомен насай [48].

Харрі, Кая та Бйорн Гольм перезирнулися, коли залізні двері поволі зачинилися й кроки Хагена почали повільно віддалятися.

— Сорок вісім годин, — урешті мовив Бйорн. — Хтось бажає свіжої кави?

Харрі копнув ногою кошик для сміття біля столу. Той гучно вдарився об стіну, висипавши додолу свій небагатий паперовий вміст, і покотився назад.

— Я буду у Державній лікарні, — сказав він і пішов до виходу.

Харрі поставив до вікна жорсткий дерев’яний стілець і взявся читати газету, дослухаючись до рівного батькового дихання. У газеті на чільному місці писали про весілля та похорони. Ліворуч — світлини з церемонії проводів в останню путь Маріт Ульсен, на котрих добре видно серйозне, співчутливе обличчя прем’єр-міністра, одягнених у чорне співпартійців та чоловіка, Расмуса Ульсена, обличчя котрого закривали величезні окуляри, що геть йому не пасували. Праворуч — повідомлення про те, що дочка судновласника Лене Галтунг навесні візьме шлюб зі своїм Тоні, а також світлини іменитих гостей, які полетять на весілля у Сан-Тропе. На останній сторінці написано, що сьогодні захід сонця в Осло о 16:58. По­глянувши на годинник, Харрі відзначив, що саме це зараз відбувається за важкими хмарами, які не бажають пропускати ані снігу, ні дощу. Він поглянув на будинки, що височіли на схилах, — у вікнах уже починало світитися. Йому спало на думку, що колись тут теж був вулкан. Ця думка припала йому до душі: вулкан під цими будинками прокинеться, проковтне їх і знищить усі сліди того, що колись було за­тишним, гарно влаштованим і трішки журливим містом.

Сорок вісім годин. Навіщо? Для того, щоб звільнити так званий «кабінет», їм вистачило б і двох. Харрі заплющив очі й почав міркувати.

Подумки став писати останній рапорт для свого особистого архіву.

Двох жінок убито в однаковий спосіб, вони захлинулися власною кров’ю, у крові обох виявлено кетаномін. Ще одну жінку повісили на вишці для стрибків у воду, на мотузці, яку прихопили зі старої мотузяної майстерні. Врешті, чоловіка втоплено у власній ванні. Всі жертви, цілком очевидно, раніше одночасно бували в одному й тому самому місці. Наразі невідомо ані того, хто ще був у тій хатинці разом з ними, ані того, яким міг бути мотив злочину, ані того, що сталося тоді у Ховасхютті. Є лише наслідки, а причини немає. Case closed [49].

— Харрі...

Він не чув, як прокинувся батько. Харрі озирнувся.

Улав Холе мав трохи здоровіший вигляд, може, через те, що на щоках проступив рум’янець, а очі гарячково блищали. Харрі, підвівшись, притягнув стілець ближче до батькового ліжка.

— Давно ти прийшов?

— Хвилин десять тому, — збрехав Харрі.

— Я так чудово спав, — сказав батько. — І бачив прегарний сон.

— Я так і зрозумів. У тебе такий вигляд, що хоч вставай і йди додому.

Харрі поправив батькові подушку, той не заперечував, хоч обидва знали, що з подушкою все було гаразд.

— Як там дім?

— Чудово, — мовив Харрі. — Ще віки простоїть.

— Добре. Я б хотів про дещо з тобою поговорити, Харрі.

— М-м-м...

— Ти вже дорослий чоловік, Харрі, й втратиш батька, так би мовити, природним шляхом. Так має бути. Не так, як було, коли ти втратив матір. Ти тоді мало не збожеволів.

— Невже? — спитав Харрі, проводячи рукою по наволочці.

— Ти розтрощив у своїй кімнаті все вщент. Ти хотів по­вбивати лікарів і тих, хто її заразив, навіть мене. Бо я.. я не помітив цього вчасно, гадаю. Тебе переповнювала любов...

— Ти мав на увазі — ненависть.

— Ні, любов. Усе починається з любові. А ненависть — то просто її зворотний бік. Я завжди гадав, що ти почав пити через смерть матері. Чи, скорше, через любов до матері.

— Любов — це машина для убивств, — пробурмотів Харрі.

— Що?

— Нічого, просто колись мені так сказали.

— Я чинив усе так, як просила твоя мати. Окрім одного. Вона просила допомогти їй, коли прийде її час.

Харрі почувався, наче йому на груди вихлюпнули крижаної води.

— Але у мене забракло духу. І знаєш, що, Харрі? Це ходить за мною, наче жахіття. Не минуло й днини, щоб я не думав про те, що не спромігся здійснити її бажання, бажання жінки, яку кохав понад усе на світі.

Дерев’яний хисткий стілець заскрипів, коли Харрі скочив на ноги. Він повернувся до вікна. Він почув, як за спиною батько кілька разів глибоко зітхнув. А потому вів далі — його голос тремтів:

— Я розумію, синку, що кладу на твої плечі важкий тягар. Але знаю й те, що ти такий самий, як я: коли щось не зробиш, то воно переслідуватиме тебе. Тому дозволь, я поясню, що ти маєш зробити...

— Тату, — мовив Харрі.

— Бачиш цей шприц?

— Батьку! Припини!

За спиною все геть стихло. Тільки свистюче дихання. Харрі зиркнув на чорно-білу світлину міста за вікном, де хмари тулилися своїми свинцево-сірими розпливчастими обрисами до дахів будинків.

— Волію, щоб мене поховали в Ондалснесі, — мовив батько.

Поховали... Ці слова — ніби луна великодніх канікул, проведених з матір’ю та батьком на Леші, коли Улав Холе серйозно пояснював Харрі та Сестреняті, як їм треба вчинити, якщо зійде лавина чи якщо у них трапиться перикардит — «крижане серце». Навколо були рівні поля та пологі схили, це було майже так, як коли б стюардеса під час рейсу в Монголії пояснювала, як слід послуговуватися рятівним жилетом. Нісенітниця, але все одно наділяло відчуттям упевненості, що вони обов’язково врятуються, врятуються всі, якщо лише поводитимуться правильно. І ось зараз батько каже, що все геть інакше.