Оленіада - Роздобудько Ирэн Виталиевна (книги онлайн без регистрации полностью .txt) 📗
„Нехай же вона буде знати, куди за мною до роду втікати!“
...Була ж вона дівчина моторна, і жінка — хоч куди, козак! Вдалась на всеє зле проворна, завзятіша від всіх бурлак! Але ж коли жорстокий ворог присвоїв стайні і лани, зробивши з них підступну Трою, а з Трої тої скирту гною — вона, свою знайшовши зброю, вдяглася в лицарські штани!..
А друга посестра, менша, була з простого народу, хоч і вміла рити, та не знала — куди та за ким. І, риючи, думала так. Як же нам добре тут удвох, як затишно. Адже пробиватися до волі завжди краще, ніж мати її в руках — бо не знаєш, що потім з нею робити.
І страшно їй було розлучатися з посестрою, що на кілометр попереду майоріла білими литками.
І думала, що чекає на неї на тій волі? Тут, під рідною землею, вона знана бунтівниця, чарівна бранка злих людей. А що далі? Які незвідані шляхи чекають на неї нагорі? Принца шукати? Дивитися серіали?
Зараз є мета. А що там, ген-ген, за землекраєм?
...Так нарили вони десять кілометрів підземного шляху.
І зійшлися в тій незворотній крапці, від якої їхні шляхи мали розійтися.
Гіркими сльозами затуманилися очі меншої.
Мужнім блиском сяйнули очі старшої.
І мовила вона так:
„Розходяться наші шляхи, сестро! Рий собі вихід ближче до сонечка, а я далі буду до своїх пробиватись...“
„Та куди ж ти пориєш, вірна посестро?! — озвалась менша. — Чи не втомилася душа твоя? Чи не затерпли руки, чи не стоптала ти свої ніженьки?! Чи не хочеш ти зі мною — до теплих країв, до синього моря?!“
Суворо глянула на неї старша.
І на всі запитання лише гордо похитала головою...»
— Ви дійсно хочете рити наліво? — запитала захекана Зоя, всівшись по-турецькому в розширеному кінці тунелю.
Пані N поглянула на карту, проміряла пальцями відстань до точки свого призначення і впевнено кивнула:
— Так. Це мій напрямок. Хочеш, рий зі мною — вдвох легше докопатися до мети. Будемо технічну революцію робити, га?
Зоя теж вп’ялася очима в карту.
Їй було ніяково відмовляти такій чудовій жінці, але вона все ж таки поважно сказала:
— Ні. Я б хотіла виборсатись ось тут... — тицьнула пальцем в карту вона. — Бачите, там ніби море. А я на морі ніколи не була.
— Нерозумна ви жінка, — стенула плечима пані N. — А ще й політична! Вам би до парламенту — всіх би обрили під нульовку. Чую в вас силу велику, але пропащу.
— Та я... Та мені... — почервоніла Зоя і від докору, котрий почула, і від похвали, котра була в тому докорі, — Ви по світу поїздили, а мені б хоч краєчок життя побачити. Та й заміж би вийти по-людськи...
— Ну, добре, не буду вас затримувати, — лагідно посміхнулася пані. — Тоді за вами — зачіска і манікюр з педикюром! Адже в такому вигляді не можна на люди з’являтися.
— Авжеж! — радо вигукнула Зоя і, посадивши клієнтку на купу наритого ечиначушу, взялася до справи...
...До майдану перед палацом імені Івана Оленіна, вже добряче закиданому ечиначушем, знову мчала кавалькада народних обранців.
Треба було якось заспокоїти електорат, котрий не на жарт розбушувався під хибним впливом позафракційних і фракційних заколотників.
Зробити це було нескладно, адже увечері були прийняті важливі і, можна сказати, доленосні рішення.
Лишалося тільки висловити їх у мікрофон, котрий стирчав посеред мармурових сходів палацу.
Керманича вирішили не турбувати — він якраз дописував четвертий акт трагедії Софокла і просив найближчими роками не турбувати дрібницями.
Отже, вирушили, як завжди, невеликою компанією.
Йшли повільно, важко і значуще вкарбовуючи кроки в розпечені сходи під привітний і радісний ґвалт вірного народу-трударя.
Стали напівколом, привітно посміхаючись і відмахуючи руками і парасольками кавалки ечиначушу, котрі все ще кидали несвідомі громадяни. Але нічого не поробиш, треба бути вищими за обставини і, як сказав класик (ех, не втекла б баба Шура, вона б точно підказала — хто саме!), «хулу і похвалу сприймай байдуже».
Пан Разанов вийшов до мікрофону, майстерно ухиляючись від м’яких снарядів пролетаріату. Здійняв руки вгору, благословляючи нерозумну паству, вклонився зі смиренням і дав відмашку звукооператору.
Над майданом залунали перші акорди ностальгійної і знайомої багатьом мелодії:
О, він знав, що робить, коли увесь вчорашній день репетирував перед товариством свій коронний вихід!
Майдан розчулено притих і навіть почав підспівувати:
— Геніально... — шепнув пан Кувалда пану Серм’яжному.
— Співучий у нас народ... — кивнув пан Кабатчик.
Дочекавшись, коли майдан разом із ним доспіває улюблену пісню, пан Разанов почав доповідь, котра мала внести спокій і лад в розум збуреного суспільства.
— Період, який ми назвали великим Стабільним Покращенням Кризи, минув, товариші! — голосно і урочисто виголосив першу фразу пан Разанов і зробив значущу паузу, адже після неї в доповіді була написана ремарка: «довгі, тривалі оплески».
Однак довгих і тривалих він не почув, майдан нашорошено і підозріло сопів, але липкі кавалки кидати все ж таки припинив.
Задоволений цим пан Разанов продовжував з тим же піднесенням:
— Хочу оголосити всім вам, нашим громадянам, нашим вірним помічникам і розбудовникам, що тепер ми вступили в найважливішу фазу, котра увійде в історію як фаза Покращеної Стабільності Кризи — фаза ПСК!!!
Він оглядів майдан, котрий не ворухнувся ані однією рукою, і з натхненням повів далі:
— Що ж зроблено за всі ці роки? — хитрою, але довірливою інтонацією звернувся він до принишклих співвітчизників і лагідно посміхнувся добрими розумними очима, відповідаючи на своє ж запитання: — А зроблено мало по малу — багато! Побудовано сто п’ятдесят тисяч танцювальних майданчиків! Двісті тисяч «чортових коліс» навіть у найвіддаленіших регіонах нашої країни!
Два мільйони придорожніх біде!! Три мільйони бомбосховищ! Понад сто тисяч переносних вуликів! А скільки прийнято законів, га?!
Він знову переможно зиркнув на натовп.
Натовп присоромлено мовчав, адже не знав, як відповісти на це складне запитання.
— За лише один минулий рік — вісімдесят сім тисяч дев’ятсот дев’яносто шість!!!
Пан Разанов оглянувся на колег.
— На кожного... — підказала пані Ренко.
— На кожного! — повторив пан Разанов.
Пан Чьоткін змахнув сигнальними прапорцями, і ті енергійно закивали головами, підтверджуючи слова пана Разанова. Дехто з натовпу так само закивав, рефлекторно реагуючи на змахи прапорців.
Задоволений і піднесений своєю промовою, доповідач по-батьківськи насварив перстом:
— Ми не шукаємо легких шляхів! Але всім нам треба зрозуміти: олені — це не тільки цінне хутро! А це два, а може, й три кіло відбірного, найкращого у світі еченачушу! Отже — треба не скиглити, а братися за лопати!!!
Щоб довести достовірність своїх слів, пан Разанов вийняв з кишені лопату і переможно помахав нею в повітрі. Такі ж самі лопати подіставали і колеги, що стояли за його спиною.
Це був досить вдалий хід, котрий спав на думку вночі пану Кабатчику.
Вимахуючи лопатами під бравурний марш Мендельсона, колеги спостерігали, як унизу їхні охоронці почали всім роздавати по безкоштовній лопаті.
Народ вишикувався в чергу.
Задні питали: «Що дають?» — і натискали на передніх.
— Здається, пронесло... — скосила очі на колег пані Ренко.
— Ну що, куди поїдемо обідати? — полегшено посміхнувся Серм’яжний.
Але відповіді не почув, адже сталося несподіване!
