Вежа блазнів - Сапковский Анджей (книги онлайн бесплатно TXT) 📗

— Негідник! Нечестивець! — ще голосніше верещала Гризельда. — Хто б не вбив батька цих дітей, твоїм слідом він прибув сюди! Нещастя тільки через тебе! Ти завжди братові тільки сором приносив і гризоти! Чого тобі тут треба? Уже тобі спадщиною запахло, вороне? Забирайся! Забирайся геть з мого дому!

Рейневан ледве опанував тремтіння рук. Але не вимовив ні слова. Всередині він аж кипів від шалу й обурення, його аж смикало викричати всім цим Дерам у вічі, що він думає про всю їхню сімейку, яка могла вдавати із себе панів тільки завдяки грошам Петерліна, які приносила валяльня. Але стримав себе. Петерлін був мертвий. Лежав убитий, з угорськими дукатами на очах, у світлиці власної садиби, серед кіптявих свічок, на марах, на червоному сукні. Петерлін був мертвий. Недоречними, гидкими були б лайка й пересварки тут, над його тілом, огидною була навіть сама думка про це. Крім того, Рейневан боявся, що як тільки відкриє рота, то розридається.

Він вийшов, не проронивши ані слова.

Жалоба і пригніченість висіли над усім бальбіновським поселенням. Було порожньо і тихо, челядь кудись поховалася, розуміючи, що не варто потрапляти на очі жалібникам, які поринули у смуток. Навіть собаки не гавкали. Узагалі собак не було видно. Крім… Він протер усе ще залиті сльозами очі. Чорний сторожовий пес, який сидів між стайнею і банею, йому не привидівся. І зникати не збирався.

Рейневан швидко перетнув двір, ввійшов до будинку з боку возівні. Пройшов уздовж корита для корів — будівля була одночасно стайнею і хлівом, — дійшов до загорож для коней. У кутку загорожі, де зазвичай стояв кінь Петерліна, сидів навпочіпки серед розгорнутої соломи і колупав ножем глину долівки Урбан Горн.

— Того, що ти шукаєш, тут немає, — сказав Рейневан, сам здивований власним спокоєм. Горн, на диво, зовсім не скидався на застуканого зненацька. Він дивився Рейневану в очі, не встаючи.

— Те, що ти шукаєш, було в іншій схованці. Але його вже нема. Згоріло.

— Це правда?

— Це правда, — Рейневан витягнув з кишені обгорілий клапоть паперу, недбало кинув його на долівку. Горн далі не вставав.

— Хто убив Петерліна? — Рейневан зробив крок уперед. — Кунц Аулок і його банда за наказом Стерчів? Пана Барта з Карчина теж вони вбили? Що ти маєш із цим спільного, Горне? Чому ти тут, у Бальбінові, всього лише через півдня після смерті мого брата? Звідки знаєш про його схованку? Чому шукаєш у ній документів, які згоріли в Повойовицях? І що це були за документи?

— Утікай звідси, Рейнмаре, — сказав Урбан Горн, розтягуючи слова. — Утікай звідси, якщо тобі життя дороге. Не чекай навіть на похорон брата.

— Спочатку ти відповіси мені на запитання. Почни від найголовнішого: що тебе зв'язує з цим убивством? Що зв'язує з Кунцом Аулоком? Не здумай брехати!

— І не подумаю, — відповів Горн, не опускаючи очей, — ні брехати, ні відповідати. Для твого ж блага, зрештою. Можливо, тебе це здивує, але така правда.

— Я змушу тебе відповісти, — сказав Рейневан, ступаючи крок уперед і витягаючи кинджал. — Я змушу тебе, Горне. Якщо знадобиться — силою.

Про те, що Горн свиснув, свідчило тільки те, що він склав губи. Звуку чути не було. Але тільки Рейневанові. Бо наступної миті щось зі страшною силою вдарило його в груди. Рейневан упав на долівку. Придавлений тягарем, відкрив очі, для того, щоб побачити перед самим носом повний комплект зубиськ чорного сторожового пса Вельзевула. Собача слина капала йому на обличчя, від смороду нудило. Лиховісне горлове гарчання паралізувало страхом. У полі зору з'явився Урбан Горн, ховаючи за пазуху обгорілий папір.

— Ні до чого ти мене не можеш примусити, хлопче, — Горн поправив на голові шаперон. — Але ти вислухаєш те, що я скажу з доброї волі. Ба навіть тому, що доброзичливо до тебе ставлюся. Вельзевуле, не чіпай.

Вельзевул не зачепив, хоча видно було, що йому дуже хотілося.

— Отож доброзичливо, — повторив Горн, — я раджу тобі, Рейневане: утікай. Зникни! Послухай поради каноніка Беесса. Бо я голову дам на відсіч, що він тобі дещо порадив, наказав, як виплутатися з халепи, в яку ти потрапив. Не можна легковажити, хлопче, порад і наказів таких людей, як канонік Отто Беесс. Вельзевуле, не чіпай.

— А щодо твого брата, — сказав Урбан Горн, — то мені безмежно шкода. Ти навіть не уявляєш наскільки. Прощавай. І бережи себе.

Коли Рейневан відкрив очі, які він міцно заплющив, щоб не бачити морди Вельзевула, що майже торкалася обличчя, у стодолі вже не було ні собаки, ні Горна.

Сидячи навпочіпки на могилі брата, Рейневан щулився і трясся від страху. Він сипав навколо себе сіль, змішану з попелом ліщини, і тремтячим голосом повторював заклинання. Усе менше вірячи в його силу.

Чудовиська клубочилися і галасували в темряві.

Хоч Рейневан і усвідомлював ризик і втрату часу, проте дочекався похорону брата. Не дав, незважаючи на потуги братової та її рідні, відговорити себе провести ніч при небіжчикові, взяв участь у заупокійній службі, вислухав месу. Був при тому, коли в присутності ридаючої Гризельди, ксьондза і нечисленної похоронної процесії Петерліна закопали в ямі на цвинтарі за древнім вонвольницьким костеликом. І тільки після того виїхав. Тобто — зробив вигляд, ніби виїжджає.

Коли настали сутінки, Рейневан поспішив на цвинтар. Розклав на свіжій могилі чародійський інструментарій, який вдалося зібрати, як на диво, без особливих клопотів. Найстарша частина вонвольницького некрополя прилягала до вимитого річкою яру, ґрунт там трохи обсипався, тому доступ до древніх поховань був нескладним. У магічний арсенал Рейневана ввійшли навіть цвях із труни і палець мерця.

Та не допомогли ні палець мерця, ні зірвані під цвинтарним плотом борець, шавлія і ромен, ні заклинання, які він шепотів над ідеограмою, видряпаною на могилі кривим цвяхом із труни. Дух Петерліна, усупереч запевненням магічних книг, не піднісся в ефірному вигляді над могилою. Не заговорив. Не подав знаку.

«Якби тут були мої книги, — подумав Рейневан, прикро вражений і розчарований численними невдалими спробами. — Якби я мав «Lemegeton» або «Necronomicon»… Венеціанський кришталь… Дрібку мандрагори… Якби у мене була реторта і я міг дистилювати еліксир… Якби…»

На жаль, гримуари, кришталь, мандрагора і реторта були далеко, в Олесниці. У монастирі августинців. Або, що імовірніше, — у руках Інквізиції.

З-за обрію швидко насувалася гроза. Гуркіт грому, що супроводжував сполохи на небі, ставав дедалі голоснішим. Вітер остаточно стих, повітря зробилося мертвим і важким, як саван. Було десь близько півночі.

І тоді почалося.

Чергова блискавка освітила костел. Рейневан вражено побачив, що вся дзвіниця кишить павукоподібними істотами, що повзають угору і вниз. У нього на очах кілька цвинтарних хрестів заворушилися і нахилилися, одна з далеких могил сильно спухла. З мороку над яром долинув тріск розламуваних дощок труни, потім почулося гучне плямкання… А потім виття.

Коли він сипав навколо себе сіль, його руки трусилися, мов у приступі лихоманки, і йому ледве вдавалося примусити свої змертвілі губи пробурмотіти заклинання.

Найбільше ворушилося щось аж ген над яром, у найстарішій, порослій вільшаником частині цвинтаря. Того, що там відбувалося, Рейневан, на щастя, не бачив, бо навіть блискавиці не вихоплювали з мороку нічого, крім розмитих форм і силуетів. Але неймовірно гострими відчуттями Рейневан завдячував слухові — товариство, що розбушувалася поміж старих могил, тупотіло, гарчало, завивало, свистіло, лаялося, та ще й клацало і скреготав зубами.