Згори вниз. Книга страхів - Малярчук Таня (книги без регистрации txt) 📗
Першими словами наймолодшої рудої дівчинки було:
- Вуйночко, коли ви помрете?
На що вуйночка відповіла:
- Помру, донько.
Дівчатка по черзі носять старій вуйні в хороми їсти і пити. Вони тихо заходять в кімнату, стають біля ліжка і деякий час мовчать з надією, що вуйна до них так і не обізветься.
Вуйна живе вже ціле століття.
Васильовська старша кожного дня їде поїздом на роботу в Коломию. Вона працює вахтеркою в Історичному музеї. Коли працівники музею не виходять на роботу, а таке трапляється майже завжди, Васильовська зачиняється в музеї і нікого не впускає. Нечасті відвідувачі - любителі старовини або підпилі польські туристи - гримають у двері, просяться досередини (бо сьогодні не вихідний і музей мав би бути відчинений), а Васильовська виглядає з-за фіранки, як наляканий привид, як музейний експонат XVI століття і киває головою, що, мовляв, сьогодні Історія недоступна, в неї депресія, а я всього лиш Васильовська, в якої троє рудих доньок і безсмертна вуйна.
Малі Васильовські не мають що їсти, ходять в яскравих кольорових сукенках, подарованих їм мешканцями села, в бантиках, але без трусів. З носа в них завжди течуть шмарки, і дівчатка їх смачно облизують. Ноги в них по коліна вимащені в болото.
Васильовські такі руді, і ластовиння на їхніх обличчях таке барвисте, що деколи вони нагадують мені великий соняшник, в якому заховалось замурзане чортеня.
Коли захворіла корова, баба почала виводити її щоночі на прогулянку.
Ласька стала давати червоне молоко і тужливо мукати.
Я сиджу на воротах і виглядаю автомобіль батьків, баба водить корову колами по подвір’ю.
- Доньцю, ти не сиди там, - каже мені баба, - вже пізно. Видно, що вони нинькі не приїдуть.
- Вони можуть приїхати і пізно вночі. їм не страшно на машині.
- Або можуть мати роботу, - продовжує мислити вголос баба.
- Тяжко, як тяжко, - від себе додає Ласька, - кров пішла в молоко.
Я чекаю на маму і одночасно боюся. Уявляю, як вона притулить мою голову до грудей, а потім раптом відсахнеться:
- Таня! В тебе повна голова вошей!
Я вдам, що здивувалась:
- Що ти таке кажеш? Які воші?
- Воші скачуть по твоїй голові як коні! Як ти допустила до такого?!
- Мамо, в мене немає вошей!
- А це що таке?! - і виймає з волосся велику товстеньку вошку. - Ти взагалі не чешешся?! Не миєш голову? Ну як їх могло наплодитись так багато?!
- Мамо, тут у всіх дітей є воші! Я не винна. Вони перескакують!
Я дуже боюся маминого приїзду. Колись мама так само зреагувала, виявивши у мене гострики. Потім я сиділа за стодолою і виколупувала гостриків паличкою з власного гімна, щоб переконати маму у їхній переконливій відсутності.
- Не треба залишати мене в баби так надовго! Скоро я не тільки буду пасти корову, але й доїти її!
Баба гладить Лаську по чолі і поволі водить її подвір’ям. Ласька сумирно човгає туди-сюди.
- Бабко, нащо ви водите корову по подвір’ю?! - кричу бабі з воріт.
- Вона хоче погуляти. Ти хочеш погуляти, правда, Ласько?
- Правда, - відповідає Ласька.
У Камайкіної є молода вродлива донька Люда, яка колись була активним організатором перетворення сільської дитячої бібліотеки на більярдний клуб. Стара товста бібліотекарка змушена була віддати частину книжок у філіал сусіднього села, а частину просто роздарувати місцевим дітям. Мені тоді перепали «Пригоди Електроніка» і «Мала Баба Яга», тому появі більярдного клубу я щиро раділа.
Люда блискуче грала в більярд, ще вона грала на гітарі і мала татуювання на лівій руці. Її хлопець приїздив до неї з Коломиї на мотоциклі. Весілля мало бути восени, а в кінці літа Люда поїхала з друзями в Тлумач і стрибнула там з третього поверху.
- Не підходи, бо я стрибну, - сказала Люда своєму п’яному другові, вилізши на підвіконник якогось тамтешнього гуртожитку.
Друг не повірив і спробував підійти.
Люда поламала собі хребет і залишилась назавжди прикутою до інвалідного візка, який купили на кошти селищної ради. Її хлопець ще кілька разів приїхав, впевнився, що Люда ніколи не стане на ноги, і весілля скасували за обопільною згодою. Останнє, що він їй сказав, було таке:
- Я тебе люблю і буду любити завжди. Якщо ти все-таки вилікуєшся, то дай мені знати. Навіть якщо я вже буду одружений, все одно повернусь до тебе.
І відразу після того одружився з іншою.
Люда перестала грати в більярд, зате навчилась вишивати найрізноманітнішими способами і не ходити. Руки стали їй і руками, і ногами.
Саме тоді моя корова - мама Ласьки - розбила буцанням копицю Камайкіного сіна. Я втратила корову з виду, бо зачиталась «Знедоленими» Гюго.
Старій Камайкіній відразу донесли, чия корова розбила копицю, а та, маючи добрий гумор, миттю прибігла зі мною сваритись. Я пробувала відбуркуватись, але на останнє, що Камайкіна без упину повторювала, я не мала аргументів. Вона кричала:
- Хто мені тепер складе копицю?! Хто мені тепер її складе?!
А ще є Шапочка. Хлопчик років восьми, якого мама постійно віддає до інтернату і який постійно з інтернату тікає. Мама також тікає. Кілька разів на рік. В Одесу. З коханцями. Але завжди повертається.
Шапочка хворий на епілепсію, і коли йому щось говорити, він відповідає:
- Що?
Я йду на цвинтар, який я називаю плодово-ягідним, а Шапочка за мною. На цвинтарі росте все, що я найбільше люблю: суниці величиною в кулак, черешні, вишні, яблука, грушки і сливи, білі і сині. Можна понаривати собі повну пазуху чого хочеш, а потім смачно прогулюватися могилами і вивчати написи.
Шапочка дихає мені в спину.
- Шапочка, я йду на цвинтар, - кажу йому, - ти за мною?
- Що? - відповідає Шапочка і на крок відступає.
- Ти би краще подивився за коровами. Як зайде в город, буде і тобі, і мені.
- Що? - відповідає Шапочка і на крок підступає.
- Ти не боїшся ходити на цвинтар, Шапочка?
Шапочка не знає, що сказати. Вагається між «Що?» і «Не боюсь». Врешті відповідає:
- Не боюсь. Чого мені боятись. Коли я вмру, буду тут лежати.
- Може, і не будеш. Поки ти вмреш, на цьому цвинтарі вже не залишиться місця для твоєї могили.
- Чого це не залишиться? - обурюється Шапочка і втікає між кущі.
Коли мама Шапочки вкотре втекла з коханцем в Одесу, Шапочка пішов на Берем’янський став, заплив на два метри від берега і втопився. У воді його зловила його хвороба.
- Шапочка, - говорили Шапочці ангели на небесних воротах, - нащо ти пішов купатися на Берем’янський став? Ти ж знаєш, що у воді тебе ловить твоя хвороба.
- Що? - відповів Шапочка.
- Дивися, Шапочка, це тобі не інтернат, звідси не втечеш.
Шапочка не знав, що сказати. Завагався між «Що?» і «Захочу і втечу!». Врешті відповів:
- Захочу і втечу!
Деякі груші краще не рвати. Вони ростуть просто на могилах. Груші великі і соковиті, схожі на людські черепи, але я не забобонна і з охотою з’їм кілька десятків.
Раптом бачу: стоїть Люба Вулан зі своїм нормальним молодшим братом.
- Лізь на грушу, - наказує Любі брат. Люба регоче і намагається поцілувати брата в чоло.
- Лізь на грушу, я кому сказав!
Люба заходиться дертися на дерево. Просто під грушею могила Васильовського - батька трьох рудоволосих чортенят. Васильовський каже Любі:
- Любо, не лізь на грушу. Ти колись лізла на вишню, і що сталося?
- Швидше лізь, - підганяє Любу брат.
Люба вилізла на першу товсту гілку і регоче.
- Лізь вище, - наказує брат.
- Не треба, Любо, - наполягає Васильовський, - твій брат поганий. Він хоче твоєї смерті або смерті твоєї дитини.
