Твори в п'яти томах. Том 1 - Шевченко Тарас Григорович (бесплатные онлайн книги читаем полные txt) 📗

Постривай же, ось я тобі!..

Мене зневажаєш?

Ні, голубко!»

І од злості

Зубами скрегоче.

Отака-то бува мати!..

Де ж серце жіноче?

Серце матері?.. Ох, лихо,

Лишенько, дівчата!

Мати стан гнучкий, високий,

А серце — не мати.

Ізогнеться стан високий,

Брови полиняють,

І незчуєтесь; а люди

Сміючись згадають

Ваші літа молодії

Та й скажуть — ледащо!

Тяжко плакала Ганнуся

І не знала, за що,

За що мати знущається,

Лає, проклинає,

Своє дитя без сорома

Байстрям нарікає.

Катувала, мордувала,

Та не помагало:

Як маківка на городі,

Ганна розцвітала;

Як калииа при долині

Вранці під росою,

Так Ганнуся червоніла,

Милася сльозою.

«Заворожена!, стривай же! —

Шепче люта мати.—

Треба трути роздобути,

Треба йти шукати

Стару відьму!»

Найшла відьму,

І трути достала,

І трутою до схід сонця

Дочку напувала.

Не помогло... Клене мати

Той час і годину,

Коли на світ породила

Нелюбу дитину.

«Душно мені; ходім, дочко,

До ставка купатись».

«Ходім, мамо».

На березі

Ганна роздяглася,

Роздяглася, розкинулась

На білій сорочці;

Рибалонька кучерявий

Мліє на тім боці...

І я колись... Та цур йому!

Сором — не згадаю.

Як дитина, калиною

Себе забавляє,

Гне стан гнучкий, розгинає,

На сонечку гріє.

Мати дивиться на неї,

Од злості німіє;

То жовтіє, то синіє;

Розхристана, боса,

З роту піна; мов скажена,

Рве на собі коси.

Кинулася до Ганнусі

І в коси впилася.

«Мамо! мамо! що ти робиш?»

Хвиля роздалася,

Закипіла, застогнала —

І обох покрила.

Рибалонька кучерявий

З усієї сили

Кинувсь в воду; пливе, синю

Хвилю роздирає,

Пливе, пливе... от-от доплив!

Пірнув, виринає —

І утоплену Ганнусю

На берег виносить,

Із рук матері закляклих

Вириває коси.

«Серце моє! доле моя!

Розкрий карі очі!

Подивися, усміхнися!

Не хочеш? не хочеш!»

Плаче, пада коло неї,

Розкрива, цілує

Мертві очі. «Подивися!..

Не чує, не чує!»

Лежить собі на пісочку,

Білі рученята

Розкидала; а за нею

Стара люта мати:

Очі вивело із лоба

Од страшної муки;

Втеребила в пісок жовтий

Старі сині руки.

Довго плакав рибалонька:

«Нема в мене роду,

Нема долі на сім світі,—

Ходім жити в воду!»

Підняв її, поціловав...

Хвиля застогнала,

Розкрилася, закрилася —

І сліду не стало...

З того часу ставок чистий

Заріс осокою;

Не купаються дівчата,

Обходять горою;

Як угледять, то хрестяться

І зовуть заклятим...

Сумно-сумно кругом його...

А вночі, дівчата,

Випливає з води мати,

Сяде по тім боці;

Страшна, синя, розхристана

І в мокрій сорочці,

Мовчки дивиться на сей бік.

Рве на собі коси...

А тим часом синя хвиля

Ганнусю виносить.

Голісінька, стрепенеться,

Сяде на пісочку...

І рибалка випливає,

Несе на сорочку

Баговиння зеленого;

Поцілує в очі,—

Та і в воду: соромиться

На гнучкий дівочий,

На стан голий подивиться...

І ніхто не знає

Того дива, що твориться

Серед ночі в гаї.

Тільки вітер з осокою

Шепче: «Хто се, хто се

Сидить сумно над водою,

Чеше довгі коси?»

           С .-Петербург, декабря 8, 1841 року

    ПЕСНЯ КАРАУЛЬНОГО У ТЮРЬМЫ

            ИЗ ДРАМЫ «НЕВЕСТА»

Старый гордый воевода

Ровно на четыре года

Ушел на войну.

И дубовыми дверями,

И тяжелыми замками

Запер он жену.

Старый, стало быть, ревнивый,

Бьется долго и ретиво.

Кончилась война,

И прошли четыре года.

Возвратился воевода.

А жена? Она

Погрустила и решила:

Окно в двери превратила.

И проходит год —

Пеленает сына Яна

Да про старого про пана

Песенку поет:

«Ой баю_г баю, сын мой, Ян мой милый!

Когда б воеводу татары, убили,

Татары убили или волки съели!

Ой баю, баю, на мягкой постели».

                       [Грудень 1841,

                        С.-Петербург]

             СЛЕПАЯ

              поэма

«Кого, рыдая, призову я

Делить тоску, печаль мою?

В чужом краю кому, тоскуя,

Родную песню пропою?

Угасну, бедный, я в неволе!

Тоску мою, печаль мою

О прежней воле, прежней доле

Немым стенам передаю.

О если б стон моей печали

И звук заржавленных цепей,

Святые ветры, вы домчала

На лоно родины моей

И в мирной куще ¹ повторили,

Где мой отец и мать моя

Меня лелеяли, любили!

А братья? Грешная семья!

Иноплеменникам за злато

От стад, елея ² и вина

Родного продали вы брата,

Как на заклание овна ³.

О боже, боже Иудеи,

Благий творителю земли,

Не наказуй родных злодеев,

А мне смирение пошли!»

Такую песню тихо пела,

Сердечной грусти предана,

Слепая нищая; она

У барского двора сидела

У незатворенных ворот.

Но из ворот никто не йдет,

Никто не едет, опустели

Хоромы барские давно;

Широкий двор порос травою;

Село забвенью предано;

С патриархальной простотою,

С отцовской славою святою

Забыто все. Село молчит;

Никто села не посетит,

Не оживит его молвою.

Как у кладбища, у ворот

Сидит скорбящая слепая

И псальму грустную поет.

Она поет, а молодая

Дочь несчастливицы моей

Головкой смуглою прильнула

К коленам матери своей;

Тоски не ведая, заснула

Сном непорочной простоты.

В одежде грубой нищеты

Она прекрасна; полдень ясный

Моей Украины прекрасной

Позолотил, любя, лелея,

Свое прекрасное дитя.

Ужели тщетно пролетят

Дни упоения над нею