Подорож на Пуп Землі Т. 2 - Кидрук Максим Иванович (книги читать бесплатно без регистрации полные .TXT) 📗
…Через дев’ять днів упертого просування на захід американці побачили на горизонті Рапа Нуї. Спрага зводила їх з розуму. Проте цього разу удача повернулася до нещасних спиною: минуло довгих сорок вісім годин, перш ніж вони змогли причалити до скелястого берега.
Бенсон висадився на східному боці острова, котрий у ті часи пустував. Його команда знаходилась на останній стадії виснаження, шкіру багатьох моряків нещадно роз’їдала морська сіль - найбільше страждали ступні ніг, через що половина матросів не могли ходити. Сам капітан раз за разом валився на пісок, але щоразу підводився і, стиснувши зуби, бурмотів: «Не здаватися… Не здаватися, хлопці…».
Нарешті якийсь рапануєць, що випасав овець у цій частині острова, помітив ватагу напівмертвих бідолах. Абориген чимдуж понісся в Ханга Роа і доповів про прибульців представникові чилійської влади, сеньйорові Едмундсу (британцеві за походженням). Едмундс, не зволікаючи, організував рятувальний загін і підібрав потерпілих. Після того він прихистив американців, надавши їм усе необхідне. Минуло небагато часу, і матроси з «El Dorado» потихеньку оклигали.
Проте найцікавіша частина історії тільки починалася.
Після чотирьох місяців перебування американців на острові до Рапа Нуї так і не навідався жоден корабель. Доблесному капітанові Бенсону геть не припав до смаку такий стан справ. Одного ранку він прокинувся, смачно вилаявся, сказав, що йому остогидли остров’яни з їх розміреним лінивим життям і що всім порядним людям не місце у цій Богом забутій дірі. Відтак американець вирішив відремонтувати корабельну шлюпку з «El Dorado» і дістатися до якогось великого порту, де його могли підібрати судна, що пропливали повз.
Проблема полягала в тому, що найближчим портом, куди регулярно заходили торгові та військові кораблі, був Папеете на о. Таїті (Французька Полінезія). Від острова Пасхи його відділяє… 2000 морських миль. Крім того, на той час на острові скінчилися сірники, через що бравому капітану довелося навчитись розпалювати вогонь тертям, як його добували рапануйці.
Попри все, наприкінці жовтня капітан Бенсон з двома товаришами повантажився у човен і відплив з острова Пасхи, тримаючи курс на захід. Через шістнадцять днів вони дісталися острова Мангавера. Перепочивши два дні, навіжений американець відправився на Таїті і, врешті-решт, подолавши наступних дев’ятсот миль за одинадцять днів, пришвартувався в Папеете.
Містер Річардс, британський консул у Таїті, ледь не загримів зі стільця, коли на його питання, звідки, до дідька, з’явились американці, капітан Бенсон спокійно відповів:
- Припливли з острова Пасхи, сер…
* * *
Після полудня ми залишили Овахе і, обігнувши велетенський прибережний пагорб, зрештою перебралися до Анакени.
При в’їзді в бухту розкинувся розкішний пальмовий гай. Анакена - мабуть, єдине місце на всьому острові, схоже на нормальний острів Океанії, а не на безлюдну здичавілу пустку. Відразу за переліском здіймалося аху Нау Нау. З невідомих причин моаі на цьому аху збереглися значно краще за будь-які інші статуї на острові. Носи та губи титанів настільки чітко проступали на обличчях, що здавалося, були витесані тільки вчора. Можливо, королівське табу досить довго захищало це місце навіть після того, як будівники кам’яних велетнів були винищені, а острів захлинувся в міжусобицях. Крім того, у чотирьох моаі з платформи Нау Нау на головах красувалися червоні пукао, теж у бездоганному стані.
Після аху починався неширокий пляж, вкритий білим кораловим піском. З боків бухти здіймалися скелясті пагорби, захищаючи Анакену від вітрів із заходу та сходу. Завдяки їм висвітлене піском блакитне плесо затоки постійно лишалося нерухомим, наче скло.
Саме тут я, пригадую, познайомився з Мокомае, остров’янином, який уже зовсім скоро відіграє в моєму житті немалу роль.
Я валявся горілиць на піску і, розкинувши руки, дивився в безхмарне небо. Обсихав після купання. Ян, підійшовши до самого краю води, роздивлявся у бінокль горизонт. Окрім нас на пляжі нікого не було.
Зненацька до мене долинули ледь чутні звуки кроків по піску. Вивернувши голову, я зазирнув углиб пляжу і побачив, що до нас наближається високий кремезний рапануєць з довгим волоссям, зав’язаним у ґульку на тім’ячку, тримаючи в руках довгий ніж, схожий на мачете. З гульки стирчало кілька м’яких, вузьких і довгих пір’їн. Його передпліччя, шию, литки на ногах рясно вкривали татуювання, вздовж зовнішньої сторони на кожній нозі були витатуювані рядки з символами ронго-ронго. Очі закривали темні окуляри.
Помітивши, що я витріщаюсь на нього, абориген посміхнувся і мовчки кивнув мені. Я сів на піску, повернувся до нього і кивнув у відповідь.
- Іа-о-рана! - привітався він, наблизившись.
- Іа-о-рана! - відказав я.
Неподалік росла висока кокосова пальма, ледь нахилена в бік океану.
- Кокосів хочеш? - знічев’я спитав остров’янин англійською.
Я поглянув на пальму, не дуже розуміючи, до чого він хилить. Пучок твердих зелено-сірих плодів відділяло від землі добрих вісім метрів. Утім, я ствердно кивнув.
Абориген діловито запхав ніж за пояс і підійшов до товстенного стовбура. Затим вперся в нього обома руками, обхопив його ногами і легко й зграбно, немов мавпа, поліз до вершечка пальми. Від здивування я аж рота роззявив. Усього за кілька секунд остров’янин опинився на самісінькому вершечку дерева, сховавши голову між пальмовим листям.
Ян у цей час забрів аж на протилежний бік затоки. Він одразу запримітив, що коло пальми діється щось незвичайне, спинився і наставив на дерево бінокль.
- Ти на хріна його туди загнав? - загорлав чех, узрівши, як рапануєць вихором злетів по стовбуру і заховався серед щільного пучка довгастих темно-зелених листків. - Залиш у спокої нещасного аборигена!
- Це не я! - кричу йому у відповідь. - Я нічого йому не робив. Він туди сам поліз!
- З якого дива?
- За кокосами!
Мій товариш повісив бінокль на шию і пошурував до мене вздовж берега. Коли він наблизився, остров’янин якраз почав скидати згори перші плоди. Жовтуваті кокосові горіхи розсікали повітря наче авіаційні бомби і глухо врізалися в пісок. Затамувавши подих, ми з Яном спостерігали, як абориген, спритно обвившись ногами круг стовбура й утримуючи себе лиш однією рукою, іншою вправно відсікав плоди. Широкий довгий ніж тільки й мигтів у повітрі.
Зрештою, назбивавши цілу дюжину кокосів, абориген почав спускатися. Спочатку він скинув на землю ножа, потому, обхопивши стовбур обома руками, поволі з’їжджав униз, поперемінно опускаючи то руки, то ноги, напружуючись і вигинаючись при цьому, наче гусениця.
Ми допомогли рапануйцю зібрати розкидані плоди, після чого розсілися колом на піску. Остров’янин поклав перед собою невеликий плоский камінь, який хтось завбачливо приховав за стовбуром пальми, потім умостив на нього кокос і з розмаху рубанув плід своїм гострим мачете. Горіх хруснув, і на жовто-зеленій товстій шкаралупі розійшлася тріщина, звідки одразу почала сочитись прозора рідина.
- Нате, пригощайтесь, - по-товариськи мовив хлопець.
Попервах я дещо загаявся, через що зміг проковтнути лиш кілька останніх краплин, що скапували через шпарку, і зовсім нічого не відчув: усе молочко витекло на пісок. Але, наступного разу я вже тримався напоготові, вихопивши кокос з-під рук аборигена, щойно на плоді з’явилася тріщина від удару ножем. Незважаючи на спеку, молочко було прохолодним і дуже солодким на смак. Наступний розщеплений кокос потрапив до Янових рук, і лиш тоді остров’янин розколов плід для себе.
- Як тебе звати? - спитав я, облизуючись.
- Мокомае. А тебе?
- Я - Макс, а оце мій товариш, Ян.
- Звідки ви?
- Я з України, Ян зі Швеції.
- Круто… А я тут живу, - сьорбаючи кокосове молоко, проказав Мокомае. - На Рапа Нуї.
- Це теж круто, - замріяно прогугносив я. - Чим ти займаєшся?
