Зворотний бік світла - Корний Дара (книги бесплатно .txt) 📗
Пізніше бабуся Мальву переконувала, що то онуці привиділося через перевтому і щоб вона нікому не сміла про це розповідати, бо не повірять. Мальва і не розповідатиме, ще чого. Бо та пані ще образиться — якби вона хотіла, щоб про неї всі знали, то не ховалася б у лісі. Вона так і сказала бабусі, а бабуся щось пролепетала про те, яка вона розумна на свій вік, забрала у Мальви зелену стрічку і заховала у скриню. Мальва не заперечувала — з бабусею сперечатися важко: вона навіть старша за її тата, він колись казав мамі, що трохи боїться бабусі, може тому, що вона за тата мудріша. Але зараз Мальва тільки вражено витріщалася на те місце, де щойно стояла вродлива пані, та здивовано розводила руки в сторони. І враз відчула, що втомилася і дуже хоче їсти. Сонце стояло високо над головою. Була обідня пора. Мальва зайшла на подвір’я, погукала бабусю. Та тієї ані в хліві, ані в хаті не було. Не стала шукати — дорослі не губляться, губляться тільки діти, яких потім довго шукають. А от вона сама знайшлася. Очі на ходу злипалися. На столі стояв глечик з молоком, а під рушником лежав житній хліб. Дівчинка, навіть не ламаючи його, пару разів надкусила, запиваючи молоком з глечика. Ледве допленталася до ліжка. Скрутилася на ньому калачиком і заснула, стискаючи в кулачку зелену стрічку. І приснився малій Мальві диво-сон, що та пані з лісу — то птаха з крилами, схожа на білу лелеку, і летить та птаха небом, а Мальва, як у казці про Нільса, що мандрував верхи на гусаку, сидить на спині птахи, притулившись до її пір’я, і так їй хороше і спокійно, бо велика птаха-Лебідка береже її.
Бабуся назвала це щасливим випадком, Мальва, крім бабусі, не стала нікому про це розповідати, навіть татові з мамою, все одно не повірили б. Бо у дітей така багата уява!
А згодом відбулося ще декілька дивних подій. Їх Мальва вже добре пам’ятає, і багата дитяча уява тут ні до чого. Трапилося це тоді, коли Мальва була у четвертому класі. Тато повіз їх з мамою в оксамитовий сезон у Крим, такий подарунок вигадав для мами на річницю їх весілля. Мешкали вони в татового приятеля, в приватному будиночку біля самого моря. Зазвичай у жовтні відпочиваючих уже немає — погода псується і море не вабить. Хоча того жовтня і море, і погода були лагідні та теплі. Мальві подобалося тоді все, особливо безлюддя, а ще — вода, вода, вода, яка вабила, кликала, торкала, гладила, пестила. Її шелест, шепіт, сіль на губах, квиління чайок, низьке сонце на низькому глибинно-блакитному небі.
Одного разу Мальва прокинулася доволі рано, ще сіро та тихо було надворі. Лежала, їй здавалося, що вона чує, як говорять-розмовляють хвилі. Шалено захотілося скупатися, прилучитися до тої розмови, чи що. Тато забороняв без нього заходити у воду, бо Мальва не вміла плавати. Але ж він нічого не знатиме, бо хто йому скаже, хіба що ледача чайка. Взяла купальник, рушник і тихенько вислизнула з хати. Море того ранку здавалося трішки тривожним й печальним. Ні, воно не штормило, лишень злегка зітхало. Скинула з себе одяг, намочила ноги і… Не втрималася, таки зайшла у воду, спочатку — по пояс, а там… Раптом незчулася, як про валилася кудись ногою і стала тонути, задихатися. Борсалася, кричала, нахлебталася води… Її ніхто не чув. Тому, що не було кому чути. Батьки спали в хатинці, пляж пустував. Закрила очі, солона вода, здавалося, затопила її повністю. В уяві виникнув темний тунель, а попереду світло, і вона, борсаючись у воді, пливе на те світло, аж раптом хтось з усіх сил тягне її назад, боляче ухопивши чіпкою рукою за коси, шарпаючи в протилежний бік.
Мить, і вона вже лежить на піску, випльовуючи солену воду, голосно й надривно кашляючи, витріщаючись безглуздо в небо. Майже розвиднілося, небо з сірого перетворюється на волошкове, окрайчик сонця вилізає з-за горизонту. Заклопотані зелені очі чорнявої жінки нахилилися над нею. Обличчя її мокре, чорне волосся прилипло до блідих скронь і вилиць, краплі води скапують на Мальву, жінка невдоволено крутить головою:
— Ох і налякала ж ти мене, дівко! Ледве встигла. Слухай, мала, навчися літати, чи що? Ой, леле, тобто плавати, бо наступного разу я просто не встигну, ненавиджу пірнати.
Надривний кашель і порція солоної води не дають і слова вимовити, не те що подякувати за порятунок, й Мальва тільки ствердно хитає головою, обіцяючи. Коли відкашлялася і звелася врешті на лікті, побачила — вона сама на березі. Може, та жінка їй примарилася, а море саме викинуло її на берег? Але сліди від босої жіночої ноги на піску говорили геть інше. Було таке відчуття, що вона її звідкись знає, вже бачила, зустрічалися. Ні мамі, ні татові не розповіла про цю пригоду, тоді і так від них добряче дісталося — бо вони помітили її мокре волосся і мокрий рушник.
Відтоді часто згадувала Мальва свою рятівницю. І тільки вже вдома, у Львові, до неї якось серед ночі дійшло — це та сама жінка, що вивела її колись з лісу. Не сприймала той здогад серйозно, бо поки що не мала достатньо підстав… Але таки записалася на плавання і навчилася плавати, щоб так по-дурному не встрявати в халепи, бо хтось десь там, де саме, вона не уточнювала, дбає про неї.
Та все цією пригодою не закінчилося.
Сусід Сергій, той самий теперішній Людчин пунктик, на чотирнадцятиріччя подарував Мальві навушники — такі крутезні, великі, як у справжнісінького діджея. Хизувалася ними перед однокласниками, перед батьками не вдавалося, тим було — пофіг, ніц у тому не тямили. Якось Сергій позакачував їй всякої-різної типу своєї улюбленої музики, там була така солянка з сіро-буро-малинового, що — вау. І Мальва, заслухавшись, переходила дорогу в навушниках, чемно-культурно-виховано на зелене світло, слухаючи оту солянку. Але ж, дівко, ти забула геть чисто, що живеш у дурнуватому світі, де правила існують не для всіх, і тому маєш добряче головою крутити, вухами чути, коли через дорогу переходиш, навіть на зелене, матолків повно навкруги. Побачила того придурка на «бентлі», коли він уже майже в’їхав у неї, зовсім не зменшивши швидкості. Для таких жодних світлофорів не існує. Добре могла розгледіти його здивовану неголену мармизу і жах на обличчі рудоволосої кубіти, що сиділа поруч і вже відкрила рот для крику. Дзенькіт, удар, бабах, гальма, розбите скло, біль в колінах, навушники з’їхали з голови — і сердиті зелені очі тієї, яка щойно знову врятувала їй життя. Цього разу жінка просто вихопила її з-під коліс автівки та відкинула вбік:
— Ти мене доведеш, мала, поки виростеш. Щоб я тої дурні в тебе на вухах ніколи не бачила. І взагалі, якби не… — затнулась, не договорила, тільки сердито блимнула очима.
Вона різким рухом стягує з Мальви навушники, кидає їх спересердя на землю, трохи сумно хитає головою. Довкола збираються роззяви, машина того, що ледве у неї не в’їхав, вилетіла на зустрічну смугу, де чемно на світлофорі, чекаючи зеленого, стояла вантажна фура.
— Дяку… — не встигає договорити дівчинка.
Голова автоматично повертається в той бік, куди зараз всі поспішають і де валяється купа битого скла, смердить паленим і надривисто голосить жінка.
Перелякано ковтає слину, в горлі геть пересохло, тільки зараз зрозуміла, щойно ледве не загинула. Якби не та зеленоока, від Мальви лишилася б на асфальті хіба що мокра пляма.
Роззирається, щоб подякувати. Нікого. Розчаровано стенає плечима. Навіть не сказала, як минулого разу про «плавання»: «Слухай, мала, навчись літати, чи що?»
А зі скинутих на землю навушників тихенько долітає щойно наврочене:
Частина друга
1. Великий Глас
У найбільшій залі Сонячного Храму Яроворота зібралися світлі безсмертні на Великий Глас. Таке траплялося доволі рідко, оскільки всі важливі питання доручено вирішувати Гласу Старійшин, який обирався один раз на сто літ і в якому вже давненько головує Китоврас. Всі мовчки чекають початку. Раду призначили на першу годину Полудневого часу. В залі майже всі місця зайняті. Лишень поодинокі постаті продовжують наповнювати залу.
