Фірман султана - Малик Владимир Кириллович (книги онлайн бесплатно txt) 📗
До намету ввійшов Звенигора. Вклонився.
– Чолом, князю! Чолом, ясновельможний гетьмане!
– Покажи, козаче, султанського листа бояринові! Прочитай! – наказав гетьман.
Звенигора вийняв фірман. Переклав.
Ромодановський уважно вислухав. Потім схопився, обняв козака.
– Спасибі, молодче! – До гетьмана: – Надзвичайна удача! Я накажу негайно відіслати цей лист цареві… Що ми з нього дізналися? По-перше, наші торішні добрі знайомі Ібрагім-паша і хан Селім-Гірей усунуті з своїх високих посад і заслані на острів Родос. По-друге, великим візиром назначений Асан Мустафа, якого прозивають Кара Мустафою. Це розумний і жорстокий воїн. Звичайно, він не захоче зазнати долі Ібрагіма-паші і докладе всіх зусиль, щоб домогтися перемоги. Третє. Як і торік, турки ідуть під Чигирин. Для нас це дуже важливо. Якщо ми до цього часу вагалися і не знали, де зосереджувати сили, то тепер, завдяки цій звістці, картина прояснилася, і ми будемо діяти напевне. Але порівняно з минулим роком розширюються загальні цілі війни. Султан не задовольняється вже тільки Чигирином, а хоче захопити Київ і навіть Лівобережну Україну. Однак Мустафа-паша зможе зробити це тільки після того, коли знищить наше військо під Чигирином. Отже, наше завдання – не допустити здачі міста або ж, на крайній випадок, зберегти боєздатним наше військо… Нарешті, одна із цілей султана – знищити Запорозьку Січ. Видно, торішні набіги запорожців на турецькі і татарські тили не на жарт стурбували султана.
– Безперечно, нам пощастило, – погодився Самойлович. – І я вже відповідним чином нагородив запорожців.
Ромодановський зняв з пояса свою дорогу шаблю, простягнув Звенигорі.
– Спасибі, козаче. Від гетьмана знаю, що ти не сам привіз цей фірман… Я накажу видати з казни кожному по п'ять золотих червінців.
Звенигора злегка вклонився.
– Красненько дякую, князю. Однак, якщо ваша ласка, замість золотих червінців ми хотіли б просити у вас милості для одного з наших товаришів… Він разом зі мною привіз цього листа з самої Туреччини.
– Що з ним?
– Його схопив генерал Трауерніхт.
– Як же так? Трауерніхт проявив самоуправство… А за віщо він його заарештував?
Звенигора сміливо глянув у вічі бояринові. Йому здалося, що треба говорити правду, бо тільки правдива розповідь може допомогти визволити Романа.
– То був кріпак генерала… Кілька років тому він утік від нього на Дон.
Ромодановський нахмурив брови. Лівою рукою схопив бороду і почав закручувати на вказівний палець. Це була прикмета, що воєвода чимось незадоволений.
– Так об чім же мова! Генерал просто повернув собі те, що йому належало!
– Але ж то людина, а не річ… Низове товариство прийняло його до себе, – він став запорозьким козаком!
Гетьман, дивлячись на Ромодановського, іронічно посміхнувся: на обличчі князя промайнули погано приховані досада і роздратування. Не чекаючи, що відповість козакові воєвода, Самойлович відкланявся і вийшов.
Ромодановський став перед Звенигорою, насупився.
– Якщо кожен кріпак-утікач об'являтиме себе донським чи запорозьким козаком, то ми, поміщики, зостанемося без робітних людей, без кріпаків… До того ж вони збираються в гурти, і серед них починається бродіння. З'являється Степан Разін – і ллється дворянська кров!.. Ні, ні, козаче, не проси у мене заступництва для такого бродяги!.. На місці Трауерніхта я зробив би те саме!
Звенигора зрозумів, що говорити далі марно і небезпечно. Не оповіщати ж воєводі про участь Романа у повстанні Разіна! Але ще лишався наказ Сірка. Тому запорожець знову вклонився.
– Ну, що ще? – вже незадоволено промовив боярин.
– Ваша світлість, – понизив голос Звенигора, – хочу передати таємне прохання кошового…
– Кажи.
– Кошовий боїться, що гетьман примусить запорожців іти під Чигирин… Це дало б татарам і туркам можливість легко заволодіти Січчю, а потім і всім півднем нашого краю. Сірко вважає, що ми на Низу принесемо більше користі, ніж під Чигирином. У слушний час запорожці нападуть на Крим чи на Буджацьку орду і змусять хана відступити з-під Чигирина. Ми не пропустимо по Дніпру турецькі човни з припасами. Січова фортеця в тилу ворога, маючи кілька тисяч запорожців, буде більмом на оці у Кара Мустафи. Ми знатимемо всі наміри турків, напрями пересування їхніх військ і кількість їх…
Ромодановський задумався. Ні, що не кажи, а треба віддати цьому запорожцеві належне: розумний, хоробрий достобіса! І міркує, як зрілий досвідчений воїн, дарма що молодий… Може, він поспішив, відмовивши в його просьбі, думає воєвода. Одне слово Трауерніхтові – і той випустить свого колишнього кріпака. Враз думка воєводи сягає на кілька років назад… Грізні заграви осявають береги Дону і Волги, – то проходять повстанці Разіна… Вогонь повстання розростається, шириться і заливає усе нові й нові місцевості Російської держави, докочуючись мало не до Москви. Відгомін того повстання ще довго стрясав землю і ледве не коштував йому життя під час заворушень на Харківщині і Білгородщині. Князь пригадує в одну мить і те, що ватажком того заворушення був Сірко… Сірко! Напружені взаємини склалися з ним у воєводи. Ромодановський знає, що кошовий отаман не забув, з чиєї милості був запроторений аж на Іртиш після придушення харківських заворушень, яких зусиль йому коштувало разом з кількома засланими раніше разінцями втекти звідти і, вже літній людині, подолавши десятки небезпек, знову прибути на Запорожжя… Розуміє боярин, що Сірко – незвичайна людина, що тільки він може разом з запорожцями успішно відбивати криваві наскоки татар і сам у відповідь робити спустошливі походи на Крим. Тому й ставиться до кошового з повагою, але холодно. Не згадує йому старого, однак і не забуває, що той не терпів утисків і знущань не тільки з боку татарви, а й од своїх панів… Воєвода розуміє, що кошовий не хоче приводити своє військо під Чигирин, щоб тут не зустрітися з ним… Ну, що ж – хай промишляє на Низу! Там він зі своїми шибайголовами принесе більше користі… А Трауерніхтові нічого говорити не буде! Не стане він, князь, боярин, захищати мерзенного холопа, який, може, завтра здійме на нього руку!
Поки боярин думав, Звенигора стояв непорушно, з цікавістю спостерігаючи, як змінюється обличчя воєводи. Нарешті, Ромодановський підвів на нього очі.
– Я напишу кошовому. Завтра тобі передадуть мого листа – відвезеш на Січ. Та, на всякий випадок, запам'ятай: запорожцям – лишатися в Січі і частиною своїх сил шарпати тили ворога, перетинати дороги на Аккерман, в Крим, стерегти Муравський шлях! Другою частиною – напасти на Кизи-Кермен. Бажано взяти фортецю. Треба добре налякати татар, щоб новий хан Мюрад-Гірей почував себе під Чигирином, мов карась у ятері!.. Ти зрозумів мене?
– Зрозумів, ваша світлість.
– Тоді – йди! З богом!
4
– Ну, що? – кинулись до Звенигори запорожці.
– Ет, не питайте! – сказав розчаровано Арсен. – Ворон воронові ока не виклює!.. Пани скрізь однакі, хай їм грець! Боярин відмовився допомогти!
– То маємо шаблі в руках! – домагався свого запальний Сікач. – Силою визволимо Романа! Їдьмо негайно!
– А то, панове, думка! – підтримав його не менш гарячкуватий Спихальський. – Гайда на Січ! Візьмемо півкуреня козаків, повернемося до Чигирина – хай тоді начувається тен шваб!
Почалася суперечка. Сікачеві і Спихальському протистали Метелиця і Товкач.
– Ви як маленькі діти! – сердився Метелиця. – Шаблями! Шаблями! А що з того вийде – не хочете подумати! Домовилися ж уже: Грива з Рожковим про все дізнаються, подивляться, винюхають, а тоді й візьмемося за діло! Треба обхитрити Трауувер… Траер… Тьху, чорт, язика зламаєш, поки вимовиш!.. Траверніхта, грім на його голову!
– Батько правильно мислить, – сказав Звенигора. – Наосліп нападати – карк зламати! Пошукаємо іншого шляху, розумнішого. Не завжди ж треба на рожен перти! Але це – в майбутньому. Вирушаємо назад завтра. По дорозі я хочу на півдня заглянути додому, якщо ви згодні…
