Борислав смiється - Франко Иван Яковлевич (читать бесплатно полные книги TXT) 📗
— Добре, добре, треба вибрати касiєра! — гукали всi. — Ану, кого би ту на касiєра?
Радили то сього, то того, вкiнцi стало на тiм, що нема лiпшого касiєра, як Сень Басараб.
— Що, — сказав неприязно Сень, почувши се, — я мав би бути вашим касiєром? Нiколи! Я вiднинi й зовсiм не хочу належати до вас! Анi я, анi мiй брат.
— Не хочеш належати? А то чому? — скрикнули всi.
— Бо ви зступаєте з тої дороги, на котру раз стали при здоровiй застановi. Я своєї дороги не попущуся!
— Але хто ж яку дорогу змiняє? — сказав Андрусь. — Ту зовсiм нiчого не змiняєся!
— Що? I ти з ними? — вiдповiв понуро Сень.
— Такi з ними!
— А присягу забув?
— Нi, не забув.
— А ногами топчеш, хоч i не забув.
— Не топчу! Послухай лишень i не фурiячся! I Андрусь приступив до нього i почав щось стиха говорити йому до вуха, що зразу, бачилося, не припадало йому до смаку. Але чим далi, тим бiльше випогоджувалося Сеневе лице, i вкiнцi майже радiсно скрикнув вiн:
— А, коли так, то добре! А я, дурний, i не догадався! Здоровi, побратими, буду вашим касiєром i надiюсь, що не пожалуєтеся на мене!
— А тепер ще одно, — сказав сильним, радiсним голосом Бенедьо, котрий нинi раптом з звичайного побратима став немов головою i провiдником усiх. — Побратими-товаришi! Ви знаєте, я простий робiтник, як усi ви, вирiс в бiдi i нуждi, — бiдний мулярський помiчник, i бiльше нiчого. Несподiвано й непрошено впала на мене жидiвська ласка, i мене Гаммершляг поставив майстром, а далi й будовничим коло нової нафтарнi. Дякувати му не маю за що, бо я го не просив о ласку, а тiлько йому ж з того користь, що не потребує окремо будовничого платити. А менi дає по три ринськi денно, — як на мене, бiдного робiтника, то се сума дуже велика. У мене в Дрогобичi бiдна стара мати, — їй мушу пiслати щотижня часточку з свого зарiбку, нехай два ринськi, другi два ринськi спотребую через тиждень для себе, — значиться, лишаєся за кождий тиждень ще штирнадцять ринських. Усе те я обiцяюсь давати до нашої каси!
— Гурра! — закричали побратими. — Най жиє побратим Бенедьо!
— Я також обiцяю по ринському на тиждень!
— Я по п'ять шiсток!
— Я по п'ять шiсток!
— Ось мої три шiстки!
— Ось мої!
— Ось мої!
Бенедьова бесiда, а ще бiльше його приклад розбудили у всiх запал i охоту. Сень Басараб туй-таки зiбрав на початок дещо грошей, а Прийдеволя, котрий знав крихiтку письма i котрого Сень упросив собi за помiчника, попризначував столярським оловцем на куснику бiбули з тютюну, що хто дав.
Весело розiйшлись побратими, радiснi надiї виринали в їх головах з-поза темних теперiшнiх суморокiв i пестили їх щирi серця, мов схiд сонця рожевим блиском красить пустi, каменистi i сумовитi вершини Бескиду.
IX
Восени, коли цвiти вже повiдцвiтали, спадь не паде i жниво пчоляче скiнчилося, починається на якийсь час голосне, гамiрливе життя в улiях. Пчоли, так як i хрещений народ, скiнчивши свою нелегку роботу, люблять погуторити, зiбратися купками перед очками та коло затворiв, погомонiти та потрiпати крильцями. Зразу зовсiм ще не можна порозумiти, що воно таке i до чого йде. Ще в улiю не сталося нiчого нового. Ще кiлька пильнiших робiтниць уперто вилiтають щодень на поле, щоби по цiлоденнiм шуканнi вернути вечором домiв з невеличким здобутком на лапках. Ще ситi трути гордо побренькують собi, проходжуючися помiж наповненi медовi комори та виходячи що день божий в полуднє на верх улiя погрiтися на сонечку, подихати свiжим воздухом, розправити i розмахати неробучi крилечка. Ще бачиться цiлковитий супокiй, примiрна згода в улiю. А мiж тим уже в улiю iншим духом повiяло. Пчоли-робiтницi якось таємничо шепочуть помiж собою, якось пiдозренно похитують головками, якось зловiщо стрижуть своїми щипчиками та пручають своїми лапками. Хто його знає, до чого се все i що таке готовиться в пчолячiм царствi? Трути, певно, того не знають i по-давньому, ситенько наївшися, гордо побренькують собi, проходжуючися помiж наповненi медовi комори та виходячи що день божий в полуднє на верх улiя погрiтися на сонечку, подихати свiжим воздухом, розправити i розмахати неробучi крилечка…
От таке саме почало дiятися i в Бориславi в кiлька день по описанiй вище нарадi. Хто його знає, вiдки й як, досить того, що новим духом повiяло в Бориславi. I коли звичайно нова хвиля свiжого воздуху найперше i найсильнiше замiтна в горiшнiх верствах, то тут сталося зовсiм противно. Спiднi густi i сiрi верстви першi почули новий повiв, першi стрепенулися вiд нього. I хто його знає, вiдки й як воно почалося! Нi з сього нi з того при корбах, при млинках, при магазинах воскових, по шинках при горiлцi — усюди почалися мiж рiпниками розмови о тiм, як то всiм тяжко жити, яка тяжка робота в Бориславi i як жиди без суду, без права, по своїй волi уривають чимраз бiльше з платнi, кривдять, i туманять, i поштуркують, i ще й висмiюють обдурених робiтникiв. I нiхто не був би мiг сказати, вiд кого почалися тi бесiди, бо у кождого всi тi важкi iсторiї здавна глибоко закарбованi були на власнiй шкiрi i ствердженi власним досвiдом. Раз почавшися, розмови тi вже не втихали, а ширилися чимраз далi, ставали чимраз дужчi i голоснiшi. Всi люди немовби аж нинi побачили своє сумне, безвихiдне положення, не хотiли и говорити о нiчим другiм, i кожда їх розмова кiнчилася болючим, важким питанням: «Господи, чи вже ж так нам вiчно мучитися? Невже ж нема для нас виходу? Невже ж не можна тому лiiху порадити?» Але поради не було нiвiдки. А розмови, проте, не втихали, противно — ставали чимраз голоснiшi i рiзчi. Люди, котрi зразу говорили о свой бiдi рiвнодушно, мов о неминучiм засудi божiм, дри ближчiй розвазi i по довших розмовах з знакомими, щирими приятелями та старшими рiпниками або взагалi бувалими людьми, почали переконуватися, що так воно не е, що лиху можна би помогти, але, не видячи i не знаючи, як би можна помогти, почали нетерпитися, ставали роздразненi, ходили i говорили, мов в гарячцi, хапали пильно кожде слово, котре могло їм прояснити їх безпросвiтне положення. Аж до найдальших хаток, до найтемнiших закамаркiв доходили тi розмови, розбiгалися на всi боки, мов огонь по сухiй соломi. Малi хлоп'ята-лип'ярi, дiвчата та молодицi, що в кошарах вибирали вiск з глини, — i тi заговорили о бiдностi свого положення, о тiм, що конче треба їм деяк радитися з собою i шукати для себе рятунку.
— I ти тої самої спiваєш? — говорили не раз старшi рiпники, всмiхаючися та слухаючи нарiкання молодих хлопакiв.
— От так, нiбито нам не така сама бiда, як i вам? — вiдповiдали молодi. — Та-бо нам ще гiрше, нiж вам! Вас i не так борзо вiдправлять вiд роботи, вам i не так живо з платнi урвуть, а хоть i вривають, то все-таки вам бiльша плата, нiж нам. А їсти ми потребуємо так само, як i ви!
— Але хто ж вас навiв на такий розум, що треба собi який ратунок давати?
— А хто нас мав наводити? Нiбито чоловiк i сам не знає, що як пече, то треба прикладати зимного? Та й ще якби-то не так дуже пекло! А то видите, дома голод, не зародило нiчого, тато й мама там десь пухнуть та мруть з голоду, гадали чей хоть ми ту дещо заробимо, що самi прожиємо i їм хоть щото поможемо, а ту от що! I на тiлько не можемо заробити, щоби самим прожити в тiй проклятiй ямi! Народу натислося, за роботу тяжко плата мала i чимраз ще меншає, а ту ще злодiїжиди хлiба не довозять, дорожню от яку зробили: до хлiбця докупитися тяжко!
Ну, кажiть самi, чи можна так жити? Радше вже або зовсiм вiдразу згинути, або деяк поратуватися!
В таких словах велися звичайно розмови мiж рiпниками, i такi пiдносилися жалоби з усiх бокiв. Слова такi мусили трафляти до переконання кождому, хто мав i на своїх плечах двигати чималий тягар власної своєї нужди. Особиста кривда, особиста нужда i грижа кождого робiтника переказувалася другим, ставалася часткою загальної кривди i нужди, доливалася, мов краплина до бочки, до суми загальних жалоб. I все те, з одного боку, давило i путало людей, непривичних до важкої працi мислення, але, з другого боку, дразнило i лютило їх, розрушувало нерухливих та рiвнодушних, розбуджувало ожидания i надiї, а чим вище настроєнi були ожидания i надiї, тим бiльше уваги звертали люди на своє положення, на кожду, хоть i як маловажну, подiю, тим бiльше ставали вразливi на кожду нову несправедливiсть i кривду. Сварки мiж робiтниками а жидами-надзiрцями ставали тепер чимраз частiшi. Жиди тi привикли були вiддавна вважати робiтника за худобину, за рiч, котру можна втурити, де хочеться, копнути ногою, викинути, коли не сподобається, супроти котрої смiшно навiть говорити о якiмсь людськiм обходженнi. А й робiтники самi, звичайно вибiрки з найбiднiших, вiдмаленьку прибитих та в нуждi занидiлих людей iз околичних сiл, зносили терпеливо тоту наругу, до якої призвичаювало їх тяжкими товчками вiд дитинства їх убоге життя. Правда, часом лучалися i мiж ними дивним способом уцiлiвшi, мiцнi, неполаманi натури, як от братiї Басараби, але їх було мало, i бориславськi жиди дуже їх не любили за їх непокiрливiсть i острий язик. Але тепер нараз почало все змiнюватися. Найсмирнiшi робiтники, хлопцi й дiвчата, котрих досi можна було без найменшої унiмностi кривдити i ганьбити, — i тi, замiсть давнiх жалiбних мiн, просьб i слiз, ставилися тепер до жидiв остро та грiзно. А що найдивнiше, то те, що в кошарах, де попереду кождий терпiв, робив i журився сам про себе, якимось чудом вродилася дружнiсть i спiвучастя всiх за одним, одного за всiми. Ненастанна, жива обмiна думок, почуття власної недолi, змiцнене i пiднесене почуттям недолi других, виродило тоту дружнiсть. Скоро тiльки жид причепився несправедливо до робiтника, почав нi з сього нi з того лаяти та ганьбити його, — вся кошара обрушувалася на жида, притишувала його то лайкою, то насмiхами, то погрозами. При тижневих виплатах почалися тепер чимраз бурливiшi та грiзнiшi крики. За одним покривдженим вступалося десять товаришiв, до них не раз прилучувалося ще других десять з других кошар, i всi вони юрбою ввалювалися до канцелярiї, обступали касiєра, кричали, допоминалися повної виплати, грозили i, звичайно, ставили на своїм. Жиди зразу кидалися, кричали, грозили й собi ж, але, видячи, що рiпники не уступають i не пуджаються, але, противно, чимраз бiльше роз'ятрюються, уступали. Вони наразi ще не признавалися самi собi, що положення стало вже не те i може статися грiзне, — вони ще, а особливо дрiбнi i великi властивцi, походжали собi гордо по Бориславу, спишна позирали на робiтникiв i радiсно затирали собi руки, чуючи, що голод по селах змагається, видячи, що людей з кождим днем бiльше прибуває до Борислава. Ще вони й не подумували нi о чiм, як тiлько о своїх спекуляцiях, ще й не снилося їм, що робiтники можуть яким-небудь способом перебуркати їм їх плани i допiмнутися серед тої погонi за золотом також i свого кусника. Ще вони спали спокiйно i не чули чимраз голоснiшого гомону внизу, не чули понурої духоти в воздусi, котра звичайно залягає перед бурею.
