Енн із Острова Принца Едварда - Монтгомери Люси Мод (лучшие книги читать онлайн бесплатно txt) 📗

— То старі листи, я їх знайшла в шафі нагорі, як ми щойно сюди в’їхали, — сказала вона. — Я й не знаю, що тут: ніколи не дивилася, але адресовано «панні Берті Вілліс», а це дівоче прізвище вашої матінки. Можете взяти, коли хочете.

— Дякую вам… дякую, — вигукнула Енн, рвучко притискаючи пакунок до грудей.

— Більше нічого й не лишилося, — вела далі господиня. — Меблі продали, щоб заплатити лікарю, а пані Томас забрала всі сукні й речі вашої матінки. Певне, там нічого й не вціліло з тими їхніми дітьми. То ж справжні халамидники, усе нищили, як я пригадую.

— У мене досі не було нічого, жодної дрібнички від мами, — здушено проказала Енн. — Я… не знаю, як і дякувати вам за ці листи.

— Та що ви, пусте. Боже, а очі у вас, ну геть, як у вашої матінки. Вона так дивилася, наче говорила самим тим поглядом. Ваш татусь був негарний, але страшенно добрий. Я чула, люди казали, як вони щойно побралися, буцім інших таких закоханих і світ не бачив… бідолахи, так мало прожили, та вони були дуже щасливі разом, а це, я думаю, багато чого варте.

Хай як прагнула Енн опинитися вдома, щоб швидше допастися до безцінних листів, спершу вона здійснила ще одне паломництво: уже сама пішла до зеленого куточка на старому болінброцькому цвинтарі, де спочивали ЇЇ батьки, і поклала білі квіти на їхню могилу. Тоді поквапилася до Маунт Холлі, де, зачинившись у своїй кімнаті, прочитала листи. Одні написала її мати, інші — батько. Їх було небагато — трохи більше десятка, позаяк Волтер і Берта Ширлі рідко розлучалися і майже весь час проводили разом. Листи були бляклі й пожовклі, літери розпливлися від доторку минулих літ. Жодних глибокодумних сентенцій не було на поплямованих, зім’ятих аркушах — лише слова любові й довіри. Від них віяло солодким духом давно забутого, далеких, ніжних думок тих спочилих закоханих. Берта Ширлі мала дар писати листи, які відображали чарівну індивідуальність автора в кожнім слові та кожній думці, що їхня краса не в’янула із плином років. Листи були сердечні, теплі й дуже особисті. Із них найдорожчим для Енн став один, написаний після її народження батькові, котрий ненадовго поїхав. То був лист гордої юної матері про свою донечку — її розум, вроду й тисячу інших чарівливих рис.

«Я так люблю її, коли вона спить, а ще більше — коли прокинеться», — писала Берта Ширлі в постскриптумі. Це вочевидь були останні слова, написані її рукою. До смерті їй лишалося зовсім недовго.

— Сьогодні найпрекрасніший день мого життя, — сказала ввечері Енн Філіппі. — Я знайшла батьків. Ці листи зробили їх реальними для мене. Тепер я більше не сирота. У мене таке відчуття, мовби я розгорнула книжку й знайшла між її сторінок троянди — вчорашні, ще зовсім свіжі, в усій своїй красі й повноті тонкого аромату.

Розділ 22

ВЕСНА ТА ЕНН ПОВЕРТАЮТЬСЯ В ЗЕЛЕНІ ДАХИ

Одного прохолодного весняного вечора на стінах кухні Зелених Дахів витанцьовували тіні й відблиски камінного вогню. Крізь відчинене східне вікно долинали тихі й ніжні вечірні звуки. Марілла сиділа біля каміна — принаймні тіло її перебувало там. Але подумки вона блукала старими шляхами, і ноги її були знову молоді й сильні. Останнім часом Марілла провела так багато годин, у які мусила, як сама вважала, в’язати для двійнят.

— Старію, напевне, — мовила вона.

Насправді ж за минулі дев’ять років Марілла майже не змінилася, хіба що схудла, і фігура її стала ще більш кутаста, та й у волоссі, скрученому в незмінну тугу дульку, проштрикнуту двома шпильками — чи не були то ті самі шпильки? — побільшало сивини. Проте вираз її обличчя був уже зовсім інший: риси вуст, що раніше хіба натякали на почуття гумору, дивовижно пом’якшали, очі стали лагідніші, а усмішка — частіша й ніжніша.

Марілла думала про минуле своє життя: суворе, та все ж доволі щасливе дитинство, про мрії, що їх вона ревниво приховувала, про марні сподівання дівоцтва, про сірі й одноманітні роки зрілого життя. І про приїзд Енн — жвавої, палкої дитини з розвиненою уявою і спраглим любові серцем, дитини, що принесла із собою новий світ образів і фантазій, яскраві барви, тепло та світло, з якими сіра порожнеча існування розквітла, мов троянда. Марілла відчувала, що зі своїх шістдесяти років насправді жила вона лише ті дев’ять, що минули після появи Енн у її домі. І завтра ввечері Енн знову буде тут.

Кухонні двері відчинилися. Марілла підвела очі, сподіваючись побачити пані Лінд. Та перед нею стояла Енн — висока, з вогником в очах і букетом фіалок та пролісків.

— Енн Ширлі! — вигукнула Марілла. Уперше в житті вона здивувалася так, що не змогла стримати своїх почуттів: схопила свою дівчинку в обійми і, зім’явши квіти, притиснула її до грудей, ніжно цілуючи руді коси й миле обличчя. — Я чекала тебе тільки завтра. Як ти дісталася з Кармоді?

— Пішки, найдорожча Марілло. Хіба не робила я так десятки разів, коли навчалася ще в семінарії? Завтра поштова карета доставить мою валізу. Я раптом так захотіла швидше опинитися вдома, що приїхала на день раніше. О, це була така гарна прогулянка в травневих сутінках! Я затрималася на пустищі й зібрала ці проліски, а тоді пішла через Долину Фіалок — вона зараз так рясно цвіте… які ж вони гарні, мовби кольором їх налило саме небо. Понюхайте, Марілло — насолодіться їхнім ароматом.

Марілла із чемності понюхала, проте Енн її цікавила явно більше, аніж фіалки.

— Сідай, дитино. Ти, напевно, дуже втомилася. Зараз я дам тобі повечеряти.

— Як гарно сходив нині місяць поза пагорбами, Марілло! І — ох, як солодко співали жаби всю дорогу з Кармоді. Я люблю їхню музику. З нею пов’язані усі мої найщасливіші спогади про минулі весняні вечори. І про той вечір, коли я щойно вперше приїхала сюди. Ви пам’ятаєте, Марілло?

— Пам’ятаю, — виразно проказала Марілла. — Навряд чи я колись його забуду.

— Того року вони так невгамовно виспівували на болоті й біля струмка. Я слухала їх надвечір при вікні у своїй кімнаті й дивувалася, що їхній спів може бути такий радісний і сумний водночас. Як добре бути вдома! У Редмонді було чудово, у Болінброку — розкішно, та все ж Зелені Дахи — це рідний дім.

— Я чула, що Гілберт не приїде цього літа додому, — сказала Марілла.

— Ні, — щось у тоні Енн змусило Маріллу глянути на неї пильніше, проте увага дівчини, здавалося, була прикута до букета, який вона саме ставила у вазу. — Погляньте, хіба вони не дивовижно гарні? — квапливо заговорила Енн. — Рік — мов книжка, правда, Марілло? Весняні сторінки написані пролісками й фіалками, літні — трояндами, осінні — червоними кленовими листками, а зимові — гостролистом і вічнозеленими гілками сосон.

— Чи добре Гілберт склав іспити? — не вгавала Марілла.

— Дуже добре. Він був найперший у своїй групі. А де ж двійнята і пані Лінд?

— Рейчел і Дора в пана Гаррісона, Деві в Болтерів. А ось і він, здається, біжить.

Деві увірвався в кухню, побачивши Енн, зупинився, а тоді кинувся до неї з радісним криком.

— Енн! Я такий радий, що ти вдома! Слухай, Енн, я з осені виріс на цілих два дюйми! Вчора пані Лінд мене міряла стрічкою, а ще бачиш, Енн — переднього зуба немає. Пані Лінд прив’язала до нього нитку одним кінцем, а іншим до дверей, а двері зачинила. Я продав його Мілті за два центи. Він збирає зуби.

— Та нащо це йому зуби? — здивувалася Марілла.

— Щоб було намисто вождя для гри в індіанців, — пояснив Деві, умощуючись на колінах в Енн. — У нього їх уже п’ятнадцять, і решта всі теж пообіцяли свої зуби йому, коли випадуть, тож мені й починати збирати не варто. Але ті Болтери вміють за справи братися.

— Ти чемно поводився в гостях? — суворо запитала Марілла.

— Так, але знаєте, Марілло, я геть утомився бути чемним і хорошим.

— Бути поганим ти втомився би значно швидше, Деві, — мовила Енн.

— Зате хоч весело було б, — правив своєї Деві. — А потім я міг би розкаятися.

— Деві, каяття не позбавляє наслідків того, що ти був поганий. Ти ж пам’ятаєш, як торік прогуляв урок у недільній школі? Ти сказав мені тоді, що поганим бути нецікаво. А що ви з Мілті робили сьогодні?