Без дозволу на розслідування - Тимчук Віктор (лучшие книги читать онлайн бесплатно .TXT) 📗

Сташко Анастасія Данилівна... Знову жінка, вже третя на шляху пошуку. Що вона додасть до відо­мих фактів? Я сумнівався, щоб Великошич вважав її причетною до справи. Просто з якихось причин штовхнув мене на непевний слід з метою відвернути увагу від чогось іншого або щоб виграти час. Але навіщо воно йому? Я схаменувся, відзначивши, що почав більше думати про вчинок Сергія Антоновича, ніж про розслідування.

Накульгуючи, вийшов надвір. За верандою, на безвітрі, мати варила варення на керогазі. Над жов­тим тазом здіймалася пара, і навколо пахло полуницями. Мати, сидячи на стільці, перестала помішу­вати дерев'яною ложкою — стурбовано дивилася на мене.

—Полежав би.

—Ще буде час і для лежання,—відказав бадьоро, намагаючись менше припадати на ушкоджену ногу.

Пішов до сарая, вивів «Яву». Незручно заводити лівою ногою. Та якось прилаштувався.

—Знову їдеш?! — запитала мати з відчаєм. — А нога?

—Уже не болить.

—Арсене, бережись, — попросила слізно.

—Не хвилюйся, більше не оступлюсь.

—Ніби ти оступився.

Відпустив гальмо, бо розмова з нею безконечна.

—Зачекай, відчиню хвіртку, — мати підтюпцем побігла попереду мотоцикла по вузькій стежці, і я не міг обминути її, щоб не прим'яти гладіолуси.

З вулиці кинув погляд на хату — цинкова жерсть  сліпуче вилискувала на даху, і наш досі непоказний будинок здавався помолоділим, ніби вбрався у святкові обладунки. А ще новий паркан, фарбована веранда. І лише тепер зрозумів, чому мати насто­ювала на ремонті: в молодих не тільки життя повин­но бути гарне. Таки приємно привести дружину в оновлений дім.

Спочатку вирішив поїхати до лісосмуги, оглянути місце, де три дні тому ледве не скрутив собі в'язи. Мало надіявся, що після двох дощів, хай і короткочасних збереглися чіткі відбитки слідів. Але перевірити не зайве. Я швиденько вибрався на околицю і помчав дорогою на блокпост. Манлива Лебідка залишилась, позаду, а вдалині марив березовий гай, оперезаний жовтим паском стерні.

Приглядався до стовпів. Ні на жодному не по­мітив слідів дроту. Чи поминув його, чи забув який саме. Ніякої позначки я не поставив. Шкода. Кляв свій страх і розгубленість. Розвернувся десь за кі­лометр від полустанка і зупинився, щоб зібратися з думками. Мені ніщо не заважало — на шляху безлюдно. Відтворив у пам'яті події того вечора... Авжеж, я тоді бачив вогні над містом. Виходить, стовп значно ближче. І дерево росло з краю лісо­смуги, ніби вибігло з неї.

Поволі рушив придивляючись. На корі обов'яз­ково залишився пружок із протилежного боку, від лісосмуги, де на кільце дроту припало силове на­вантаження від удару. Так, з дороги мені його не помітити. Он липа. Зійшов і оглянув. Нема. Поїхав далі. Акація. Нема. Дубок, березка, граб... Сторон­ній людині видалась би дивною моя поведінка: на­че вітався з деревами.

Клен на смужці стерні. Підійшов. Є! Кора об­шморгнута. І розмиті сліди. З них, звичайно, не зробиш гіпсові зліпки. Моїх теж достобіса. Я по­дався на протилежний бік дороги, до телеграфного стовпа. На ньому ніякого знаку, тільки ямки на землі. Вернувся до клена.

Ось тут за стовбуром сидів зловмисник навпочіп­ки, очікуючи, коли з'явиться на шляху світло фари. Ітільки я виїхав, як він натягнув дріт і при­в'язав.

Я пішов по сліду. Ага, постояв за кущем глоду — і побіг. На стежці в лісосмузі добре розпізнавались засохлі, розмиті відбитки широких носків череви­ків. Нападник не вважав за потрібне їх прихову­вати. Видать, недосвідчений. О, знову зупинився метрів за триста від попереднього місця. Мабуть, стежив, як спрацює його пастка. Топтався. І ніде ні сірника, ні недокурка. Напевне, не курець. Далі сліди тяглися до міста. На жаль, я не міг зробити з них зліпки.

Я добряче натрудив ногу, і вона рознилась у щи­колотку.

Тепер можна і на хлібозавод.

Мотоцикл нагрівся на сонці, і від нього пашіло жаром. Зустрічний вітер скоро остудив і його, і мене. Я вже поцінував побачене. Висновок один: Шепетин «знайомий» жив у місті. І засумнівався, щоб вона встигла когось попередити: від блокпоста до міста п'ять кілометрів, та п'ять назад. Прийнамні як для жінки в її літах треба не менше трьох го­дин. А я поїхав на початку п'ятої і вдруге прибув о сьомій. Замало для неї часу. Хіба що бігла чи сіла на поїзд. Поїзд відпадав: пасажирський про­ходив уранці. І Шепета складала сіно в копичку.

Проте сліди тяглися в місто. Не в Березівку. Я насторожено зиркав на будинки. В якомусь із них мешкав той, спробуй дізнатися, хто він і на якій вулиці. А що в місті — я впевнений, попри сумніви щодо Шепети. Чому б їй назад не верну­тись попутною машиною? А й справді! Те мені зов­сім випало з голови. Чи автобусом? Я поклав собі поцікавитися розкладом руху автобусів.

Запахло свіжим хлібом. Згадав, як мати пекла хліб, коли ми жили в Березівці. Чомусь і досі впам'­ятку. Не кожного дня він свіжим з'являвся на сто­лі, як тепер.

Таїнство починалося звечора, коли мати, пов'я­завши голову білою косинкою, замішувала діжу, а я сидів на стільчику поблизу і пильнував за її ру­ками, що безнастанно впірнали в діжу, і мені почи­нало здаватись, що руки її теж із тіста і вся вона м'яка й пахуча. Сидячи засинав, і мати переносила мене на ліжко.

Прокидався, коли під вікном походжав ранок, а на столі лежали золотисті пахучі хлібини. Мати скроплювала їх водою і обтушковувала чистим рядном. Маленька, розломлена навпіл паляничка чекала на мене край стола...

Тепер у селах рідко хто випікав хліб. І печі, з яких вигодовано не одне покоління, вибралися з домі­вок. Але хліб — у всіх на столі.

Як пахне свіжим хлібом!

Саме у ворота заводу в'їжджала машина, і я при­лаштувався за нею. Показав черговому посвідчення, поставив мотоцикл біля прохідної. Ще навчаючись у школі, я тут був на екскурсії, отож пам'ятав, де розташований хлібопекарний цех. Мені не хотілося когось просити показати Сташко. Зупинився коло Дошки пошани в сподіванні побачити її портрет. І надибав у першому ряді ліворуч. На мене строго дивилась вилицювата жінка в рябенькій хустині. Ударник комуністичної праці, кращий пекар. За­плющився, щоб запам'ятати її.

Цех починався з прибудови для механічних ті­стомісів. Жінки, одягнуті в білі халати, не звертали на мене уваги. Виважували тісто на транспортер, накладали у форми, і воно рухалось, погойдуючись, затим зникало в отворі стіни. Вже звідси відчува­лося близьке джерело тепла. Коли я переступив поріг пекарні, мене відразу огорнула густа духмя­на задуха, наче потрапив до парилки. Градусів шістдесят, не менше. Аж важко дихалось від незвич­ки. А жінки виймали хліб на полички чотириколі­сних стелажів, інші порались біля печей, ліпили бублики та булочки, наче їм не дошкуляла жа­рота.

Сташко, високу, дебелу,  вгледів за стелажем. З фотографії не взнаєш, яка на зріст.

—Насте Данилівно, мені треба з вами погово­рити.

—Ви з газети? — вона завиграшки розвернула стелаж.

Поруч із нею я скидався на хлопчака.

—Так, — сказав неправду, бо на нас почали зглядатись робітниці.

—Ходімо за мною.

Вона попхала стелаж проходом за печі, в глиб цеху. В мене змокріла майка між лопатками і при­липла до спини.

—Куди це ви його транспортуєте?

—Щоб прохолов, — повернула до мене широке обличчя. — Як у нас?

—Трохи гаряче.

—Трохи чи добряче? — перепитала з лукавин­кою. А ми призвичаїлись. Вірите, вдома мерзну, коли дітям парко.

Вона завезлаа стелаж у кімнату, наскрізь пропахлу хлібом. Вийшли надвір, і Сташко з приємністю набрала повні легені повітря, сіла на лавку під цехом.

—Тільки ви недовго, бо скоро виймати хліб, — попередила.

Я витер хустинкою спітніле чоло й шию. А на Сташко — ні росинки.

—Ви давно тут працюєте?

—Ще до війни. Вважайте, без окупації років двадцять.

—І весь час пекарем?

—До війни — в тістомісах, опісля, до сорок во­сьмого року, розвозила конячиною хліб, щоб на­глядати за дітьми.

—І багато у вас дітей?

—Троє, росли сиротами. Везу хліб — і заскочу додому. Ет, — махнула рукою,— що згадувати. По­виростали, живі-здорові, онуків бавлю.