Оповідання - Васильченко Степан Васильевич (читать книги онлайн без регистрации .txt) 📗
Подивився на неї Щур і радісно засміявся:
- Вона!
Громом озвалась з радощів семінарська орда.
І сидить Щур рядочком із дівчиною на семінарському столі, як на посаді. Кують дівчата колядки, величають їх. Оксану зорею взивають:
Чудно якось Щурові, немовби його вінчають оце із чужою дитиною.
А під рукою щось ворушиться, озивається стиха, нагадує, що воно ж не дерево, не стовбур, а той стан дівочий, що годиться його пригортати.
І видно із столу Щурові: не марнує часу й інша бурса - радіють, гомонять, як горобці, щебечуть коло дівчат.
Всі пічкурі, що вже мохом поросли од зубрячки, підбадьорились, підсунули вище очкурі.
І видно, як філософ і ворог жіночого роду Зоренко поважно, як учений професор, розглядає персні в кругловидої дівчини на руці.
Навіть божественний та богомільний Савка і той підсипає якійсь чепурушці та реготушці зовсім не божественні речі десь у куточку.
Гуде бурса, як рій...
І відразу тоненько-тоненько заговорила у чиїхось руках скрипочка, як засміялась; крикнула, як на морі утка, мідна труба; загула, як пчілка, якась дудка; ревнув бас. Усе кагалом загуло, заревло.
Далі - бринь-бринь!.. Усе сплелося в обіймах, легенько, в один лад - і вихрем полинув задирливий козачок.
Сплелося коло, закрутились по просторій кімнаті.
- Щур! Оксано! Всередину! - гукають із гурту.
Щур - опукою з столу, боки - в руки - та й накивує вже на Оксану. Танцювати йому за іграшки. Оксана соромиться, не хоче: силою випихають усередину.
Стоїть вона, рукою затулилась, схилила голову, мов її скривдили. Здається, заплаче зараз та й піде до дверей.
А скрипочка вихиляється, до живого доймає.
І диво зчинилось: не одтуляючи руки од лиця, несподівано, боязко дримбнула вона червоним чобітком і попливла - тихо, як по воді.
Визирнуло лице з-під рукава, як у віконце сонце, торкнула бровою - й кругом зашуміла буря. А дівчина,- мов нікого не бачить і не чує, тихо, поважно виводить кінці в танкові, мов шиє шовком та мережить коханкові сорочку. Мережить, головою прихитує, мов чарівні речі примовляє і сама собі радіє, що робота не йде марно.
Вихиляється перед нею Щур, залицяється.
Волочаться калоші на ногах - плутають. Махнув ногою, далі другою й полетіли, куди втрапили. Літає, як метіль коло квітки. І в жижку креше, і в долоні плеще, й зазирає, й присідає, ляскає босими ногами об мостину, аж ходить луна.
Кружиться, шумить, живе кругом їх коло.
А далі під стіною вирядились музики.
Ріже білявий у скрипочку, чорнявий - у баса: тнуть, аж угору пнуться. Дме патлатий у трубу, надувся, топчеться ногами, як коняка в топчаку, й веселим оком підморгує танцюрам.
А у великі вікна, мов діти на підслухи, позчіплювались віти в рясному інеї, застують золотому промінню хоч зверху зазирнути на бурсацьке свято.
- Цс! Ц!.. - засвистіло зразу. Увірвалась скрипочка, мов удавилась. Замовкли дуди. Зарипіжив разів зо два наостанку бас та й примовк, засоромлений.
На порозі, мов із землі виріс, стояв сивий, як голуб, директор.
За плечима в директора в коридорі видно було якихось чужих людей.
- Прошу сюди...- звернувся до їх директор і, даючи дорогу, велично повів рукою в клас.
Бурсаки глянули туди й обімліли.
Стукаючи замерзлими чобітьми й незграбно повертаючись, у кімнату всунули, ніби з шпиталю повиходивши, з синяками під очима, з розпухлими носами, із забинтованими головами побиті звечора каменотеси.
За ними в хвості волікся пригноблений, смутний Мошко Царевський, що апостольська сива борода в його, семінарський постачатель Мошко, що в його якимось дивом разом із усім його крамом на ранок зник із лиця землі й увесь його «магазин».
Схвильований, затурбований, запаморочений нечуваним дивом, він нічого не міг зразу збагнуть, та, знавши бурсу краще кождого вихователя, шукати розгадки він інтуїтивно прибіг сюди.
Всі ці несподівані гості вирядились коло порогу в шнур.
Каменотеси гнулися, як тяжко покривджені, і перебільшено кривили плаксиві обличчя.
- Всі мої вихованці перед вами,- суворо звернувся до їх директор,- прошу вас, панове, показати на тих, що чинили вчора розбій.
Каменотеси мовчали.
- Не бійтеся нічого,- говоріть правду, і я вас завіряю, що всіх тих пробийголов без усякого жалю я викину геть із мого виноградника.
Голос директора гримів поміж мовчазними стінами, як кара.
Директор завжди пишався своїм виноградником, що в йому був зібраний з України найкращий цвіт народних шкіл, і тепер був глибоко вражений і схвильований. Можна було сподіватися, що слова свого він додержить.
Жарт кінчався сумно.
Каменотеси перезирнулись і почали стиха поміж себе радитись.
Чи суровий вигляд директора, що його ця подія стурбувала глибше, ніж вони сподівалися, а чи вигляд самих бурсаків, що тепер стояли такі слухняні й покірні,- щось уплинуло на каменотесів, і вони зразу одм’якли.
- Пане директоре! - виступив один із їхнього гурту наперед.- Що ваші студенти розпустувалися дуже - це правда, тільки того, щоб вони були розбійники - ми не кажемо. І ми прохаємо вас тільки пристрамити їх, посадити в карцер на хліб та на воду, а того, щоб їх зовсім скривдити, щоб вони на нас колись плакалися,- ми на те не согласні.
- Не согласні! Не бажаємо! - загули всі інші в один голос.
Директор помовчав.
- Хто плямував нашу чесну школу? Хто чинив нічне безладдя? Наперед виходьте! - звернувсь він далі до вихованців.
Всі мовчали.
- Признавайтеся, бо гірше буде.
- Всі! - промовив із гурту один голос.
- Як - усі до одного? - не пойняв віри директор, позирнувши на кращих учнів.
- Всі!!! - рішуче, з блиском в очах зашумів увесь директорський сад-виноград.
Потупив старий сиву голову, загадався.
Далі зітхнув, вийшов насередину...
Стоять рядочками семінари, пустили очі по долівці. Все примовкло, тільки лунає на всі мури гарний, гучний голос сивого. І чуть у тому голосі і просьбу, і смуток, і докори. Візьмуться іскрою старі очі, насупляться брови та й знову розправляться, і сяє в очах уже журний блиск, а голос оддається щиро та тепло.
І одбивається той блиск журний в молодих очах, що вниз опустились і місця собі не мають.
А серед класу безсоромно, як жива спокуса, прямо перед директором, повивертались Щурові калоші... І боязко одводять од їх семінари очі, щоб не вийшло гріха.
Виговорився директор, і одлягло йому од серця.
- Ну, признавайтеся ж тепер, хто це підняв усю бучу? Кого це обворожила та сама Оксана? - смутним уже жартом обізвався директор. Якось уже й він довідався про Оксану.
Бурсаки повеселіли.
- Ви, Байда? Ви, Палієнко? Ви, Заверталюк? Верховод? Чилий? - Допитливо позирав на кождого директор.
Накликані осміхалися.
- Ні,- коротко одповідали стиха.
- Хто ж такий?
Всі шукали очима Щура, а Щура не було - за шафу сховався.
Зрештою - знайшли.
- Ну хто ж там такий - виходьте! - гукав директор.- Сором ховатися - умів бешкетувати, зумій і відповідь казати.
Щур не одгукувавсь.
- Допоможіть слабодухому! - промовив до бурсаків директор.
Двоє бурсаків узялись за Щура. Легенько, лагідно, як на операцію, взяли вони Щура під руки й почали виводити із-за дошки перед очі директорові.
- Що таке? Цього бути не мусить! Щур?
Директор не йняв віри своїм очам.
Щур, зціпляючи зуби, мовчки опирався босими ногами об мостину, немов його тягнули до ополонки.
Хлопці кусали губи: од сміху їм рвало груди, виступали на очі сльози, як роса, проте всіма силами кріпились. Щур побачив свою несилу, перестав змагатися, опустив руки, присмирів - стоїть як ягня.
