На гастролях в Микитянах - Нечуй-Левицький Іван Семенович (читаем полную версию книг бесплатно .txt) 📗

- І прий­де ж у го­ло­ву та­ка ше­хе­ре­задська нісенітни­ця! А мені все пе­ред очи­ма ма­ня­чить світли­ця в ми­ки­тянській че­пур­но ви­ма­заній школі. Чи зос­та­не­тесь же на ніч в цьому па­лаці Га­ру­на Аль-Ра­ши­да? Не вте­че­те до от­ця Зіновія в про­заїчні по­кої? - спи­та­ла во­на підлес­ли­вим со­ло­деньким го­ло­сом. - Зос­та­вай­тесь в ме­не, до­ки схо­че­те, бо я не звич­на жи­ти в са­мо­тині якимсь од­люд­ком, як чер­нець у скиті.

- Ні, не вте­чу. Та як йо­го в та­ку негідь тьопаться по ка­лю­жах, сли­ве по коліна в воді, - од­повів він вже по­мир­ли­вим го­ло­сом і сів по­руч з нею ко­ло вікна й ми­лу­вав­ся блис­ком та світом на воді на ви­гоні, кот­рий став схо­жий на здо­ро­ве озе­ро, де по воді, по вер­бах, по церкві і за вір'ям по ле­ваді ми­готів то білий, то зе­ле­ний, то чер­во­ний ярий блиск.

Дощ зго­дом все мен­шав і опівночі пе­рес­тав. Над­ворі сти­ши­лось. В по­ко­ях бу­ло ти­хо, анічи­чиркі бу­ло ще тихіше й мертвіше після до­що­во­го шу­му, кле­ко­ту та плес­ко­ту. Нар­кис засвітив світло. Вже бу­ла пізня до­ба. Вря­ди-го­ди десь да­ле­ко-да­ле­ко за го­ра­ми та гор­ба­ми од­гу­ку­вавсь не­на­че здав­ле­ний од­гомін гро­му та туч­но­го до­щу, не­на­че од йо­го йшла ти­ха лу­на.

- От я і вга­му­ва­ла ваші палкі мрії та ваш немірко­ва­ний ди­тя­чий по­тяг до лег­ко­дум­ної да­ле­кої мандрівки. Я й не ви­ную вас, бо доб­ре знаю, що ви лю­ди­на ве­ред­ли­ва в ба­жан­нях, не­досвідна й ду­же за­го­нис­та, хоч і доб­ра й щи­ра в своїх по­чу­ван­нях і вчин­ках. Що вам спа­де на дум­ку, ви ладні те за­раз же й зро­бить. Ко­ли ми впо­до­ба­ли од­не од­но­го, то й бу­де­мо тут ко­ха­тись, а не десь в Індії чи в Аме­риці, як вам чо­мусь за­ма­ну­ло­ся.

На дру­гий день над­ворі ще зран­ня зовсім ви­по­го­ди­лось. Сон­це світи­ло яс­но. Се­ло пи­ша­лось, як рай, не­на­че й страш­но­го пек­ла вночі не бу­ло. Пе­ред обідом, як во­да постіка­ла і стеж­ки прот­рях­ли, Нар­ки­сові за­ба­жа­лось піти на греб­лю та по­ди­виться, яко­го ли­ха на­коїв страш­ний дощ. Софія Ле­онівна й собі схотіла йти на про­гу­лян­ня, а Пет­ру­ша реп'яхом при­че­пивсь, щоб і йо­го взя­ли на гу­лян­ку.

Грязюка на піску­ва­то­му шля­ху вже за­шерх­ла, за­ту­жавіла й стверділа, тільки в ба­ка­ях ще сто­яла во­да. На да­ле­ких ни­зи­нах з мо­чарів та оче­ретів підіймав­ся на сонці ле­генький опар, не­на­че з ок­ро­пу та літеп­ла. Вер­би сто­яли, не­на­че підлиті мо­ло­ком. На ле­ваді во­да пот­ро­ху зся­ка­ла й уни­ка­ла в пух­ку зем­лю та гряд­ки. Ка­пус­та ви­ни­ка­ла го­лов­ка­ми з во­ди, не­на­че в ка­ла­мутній воді пла­ва­ли ряд­ка­ми здо­ро­вецькі жа­би, поб­рав­шись ла­па­ми. Став спов­нив­ся во­дою вщерть до вер­шеч­ка греблі й роз­лив­ся по го­ро­дах та ле­ва­дах. Зли­ва на­ро­би­ла чи­ма­ло шко­ди: пос­ко­чу­ва­ла з полів по по­ка­тах ско­пи, не­док­лад­ки та п'ятки в го­ро­ди й на ви­гоні. В де­кот­рих го­ро­дах во­да по­ви­но­си­ла кар­топ­лю. На спусті й досі рев­ла й сту­гоніла во­да й хви­ля­ми ли­лась в го­ро­ди че­рез ти­ни. Пи­тель підто­пи­ло од­ни­зу, ниж­че од греблі. В го­ро­дах на ни­зи­нах скрізь сто­яли в воді вер­би, груші й вишні.

З пит­ля вий­шов ме­ханік, поз­до­ров­кав­ся й бідкавсь, що во­да наш­ко­ди­ла йо­му: підто­пи­ла пи­тель, ко­ле­са й ло­то­ки; за­ли­ла сли­ве ввесь низ пит­ля, ще й греб­лю по­де­ку­ди роз­ва­ля­ла.

Наркис і Софія Ле­онівна, вер­та­ючись до­до­му, забігли на ча­сок до от­ця Зіновія, щоб по­ба­ла­кать за вчо­рашнє стра­хо­ви­ще. Во­ни увійшли в по­кої; в по­ко­ях був гар­ми­дер та кру­та­ни­на. Фор­теп'ян був зас­те­ле­ний ряд­ном, на рядні сто­яли но­чов­ки та дві ян­до­ли з ка­ла­мут­ною ру­дою во­дою. Мис­ки сто­яли в од­но­му кут­ку, а в кабінеті ко­ло гру­би так са­мо сто­яли но­чо­ви; се­ред кабіне­та сто­яла балія, не­на­че по­мий­ни­ця з по­ми­ями. Сте­ля бу­ла вкри­та мок­ри­ми пля­ма­ми, а по­де­ку­ди на стелі од­во­лог­ла гли­на по­од­ви­са­ла й теліпа­лась смуж­ка­ми. Оче­ви­дяч­ки скрізь по стелі бу­ли про­то­чи­ни, а по стінах бу­ло знать потьоки. Цер­ков­ний дім так са­мо був за­нед­ба­ний, дав­но вши­ва­ний, як і цер­ков­на шко­ла.

- Чи ба­чи­те, яко­го ли­ха на­ро­би­ла нам зли­ва! От і доб­ре, що Фле­гонт Пет­ро­вич за­ча­су тро­хи по­ла­го­див шко­лу та по­ла­тав покрівлю, - ска­за­ла Ольга Павлівна, - а от у нас після дов­гої суші та спе­ки покрівля роз­сох­лась, як діжка. А те­пер нам та­ка мо­ро­ка, що не знаю, ко­ли ми опо­ря­ди­мо та при­бе­ре­мо свої по­кої.

- А цей фор­теп'ян ми ку­пи­ли не за го­тові гроші, а на вип­лат в біло­церківсько­го нап­рав­щи­ка, що нап­рав­ляв у нас ста­рий фор­теп'ян. Як не спро­мо­же­мось вип­ла­тить гроші за­ча­су, то нап­рав­щик, мо­же, й не візьме на­зад, так йо­го об­пас­ку­див отой дощ, - го­во­рив отець Зіновій з сутінком бідкан­ня в го­лосі.

- То візьме­те в гос­по­да бо­га засвідчен­ня та й по­ка­же­те німцеві, що не ви винні, - го­во­рив Нар­кис всмішки.

- Була б і нам в школі та­ка са­ма мо­ро­ка, як­би Фле­гонт Пет­ро­вич не по­ла­тав заз­да­легідь шко­ли. А те­пер у нас у школі су­хо та гар­но, як у віноч­ку: ми ма­ли доб­рий за­хист в час страш­ної зли­ви, - ска­за­ла Софія Ле­онівна, - а я оце прий­шла до вас, Ольго Павлівно, по ма­ленько­му ділу: моя Ма­ша ще й пе­редніше жалілась мені, що їй труд­но хо­дить по бут­ви­ну на го­род че­рез ско­ше­ну ле­ва­ду, бо колько хо­ди­ти по стерні: стер­ня ко­ле її в но­ги че­рез пан­чо­хи в лит­ки й навіть че­рез че­ре­ви­ки. А те­пе­реч­ки їй до­ве­деться брес­ти бо­соніж че­рез ле­ва­ду й ка­пус­ту. В неї чобіт не­ма, а хо­дить бо­соніж во­на не звик­ла. Будьте лас­каві, за­га­дай­те Ївзі, щоб во­на рва­ла бут­ви­ну на зак­риш­ку і для вас, і для нас і за­но­си­ла до ме­не, до­ки во­да зсяк­не на ле­ваді.

- Добре. Я ска­жу най­мич­кам рва­ти бут­ви­ну і для нас, і для вас, - ска­за­ла ма­туш­ка.

Саме тоді нянька сти­ра­ла гли­ну на підлозі й чу­ла ту роз­мо­ву, і потім роз­ка­за­ла в пе­карні. Ївга підня­ла Ма­шу на глум.

- Ця Ма­ша удає, що во­на спаніла у місті і їй буцімто колько хо­дить по стерні. Хо­ди­ти на ле­ваді по стерні то й колько, а як бігать до Су­хо­дольсько­го навп­рос­тець че­рез ви­гон по бу­дя­ках, то й не колько й не мулько. Хіба ми Ма­шині най­мич­ки, що по­винні но­сить їй в шко­лу бут­ви­ну? Це київське ле­да­що спаніло й оче­ви­дяч­ки од­ми­кує од прос­тої сільської ро­бо­ти, - глу­зу­ва­ла Ївга.

- Прошу вас до се­бе на чай на причілок. Я вже нудьгую без Фле­гон­та Пет­ро­ви­ча. Це доб­ре, що цей па­нич гос­тює в ме­не. При­най­мні не так страш­но до­мо­виків та злодіїв, - жар­ту­ва­ла на про­щанні Софія Ле­онівна.

- Весела сьогодні моя ятрівка. Пев­но, бу­де ве­се­ла до­ти, до­ки в неї гос­тю­ва­ти­ме отой врод­ли­вий та ве­се­лий кра­сунь, - го­во­ри­ла зго­дом ма­туш­ка до сво­го чо­ловіка.

Надвечір отець Зіновій з сім'єю пішов до Софії Ле­онівни пи­ти чай на причілку. Софія Ле­онівна приб­ра­ла­ся, при­че­пу­ри­лась, не­на­че ду­ма­ла йти будлі-ку­ди в гості: наділа яс­ну сук­ню, на­че­пи­ла зо­лоті се­реж­ки й зо­ло­ту здо­ро­ву брош­ку. На одній руці лиснів зо­ло­тий брас­лет. Зо­лоті убо­ри ду­же прис­та­ва­ли їй до ли­ця. На плечі чер­воніла ок­са­ми­то­ва ко­кар­да з стьожок. Во­на бу­ла надз­ви­чай­но привітна і ввічли­ва до Ольги Павлівни, не бун­дю­чи­лась, роз­мов­ля­ла ве­се­ленько, жар­ту­ва­ла й підніма­ла на сміх та глу­зу­ван­ня Лев­ка і Нар­ки­са, і сво­го ти­хо­го та мир­но­го сплю­ху, як во­на ча­сом драж­ни­ла сво­го чо­ловіка.

Саме про­ти шко­ли за­ли­ва за­ли­ла част­ку ви­го­ну, од­ну ле­ва­ду й кільки го­родів. За­ли­ва спов­ни­ла ниж­чу част­ку ви­го­ну, і там став ніби ста­вок. Во­да не вни­ка­ла в на­мо­че­ну зем­лю й не стіка­ла, бо й стікать бу­ло ніку­ди. В той ста­во­чок і в го­ро­ди, за­литі во­дою, злізлись жа­би не­на­че з усього кут­ка й, ма­буть, на ра­до­щах, ку­па­ючись, підня­ли та­ке ква­кан­ня, та­кий ґвалт, не­на­че відьми на Лисій горі в свій відьомський ша­бас. Во­да в яроч­ку по­за­ли­ва­ла гряд­ки. Мо­ло­диці й дівча­та сто­яли по коліна в воді, підти­кав­ши спідниці, і за­зе­лень вис­ми­ку­ва­ли за гич­ку морк­ву та ци­бу­лю, не­на­че уди­ли й ви­тя­га­ли жов­ту ри­бу та пе­че­ру­ва­ли зе­лені ра­ки.