Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Разное » Брати Кошмарик, Магістр і я - Брошкевич Ежи (лучшие бесплатные книги TXT) 📗

Брати Кошмарик, Магістр і я - Брошкевич Ежи (лучшие бесплатные книги TXT) 📗

Тут можно читать бесплатно Брати Кошмарик, Магістр і я - Брошкевич Ежи (лучшие бесплатные книги TXT) 📗. Жанр: Разное. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

Фуньо трохи зблід, борлак у нього застрибав, як білка.

— А-але ж, ша-ша-новна пані… Й-й-й-я? В розмову втрутилась Ганка.

— Шановна пані Ірено, — мовила вона, вклоняючись бабусі, яка за це всміхнулася їй, — мій Фуньо, повірте мені, з дитинства страшенно боїться драбин. Точніше кажучи…

Цієї миті сталося щось ясне й цілком зрозуміле для нас, але зовсім незрозуміле й несподіване для бабусі. Придивляючись до кожного з присутніх, вона вкінці натрапила на голову магістра Діонізія Гібридона Вернигори, яка ледь виднілась над поверхнею столу. Ренні загарчав пошепки: «Ти бачиш цього малюка з бородою? Підозріло». — «Ех, — зітхнула Массумі,— тепер усі носять бороди». Але бабусин голос, коли вона звернулась до магістра Діонізія, звучав уже зовсім звичайно.

— Ах, ласкавий пане… прошу вас, не соромтеся. Цей стіл для вас ніби трохи зависокий. Може, вам зручніше буде встати?

— Але ж, вельмишановна пані… дозвольте відрекомендуватись: магістр Діонізій Гібридон Вернигора.

— Дуже приємно. Отже…

— Отже, я хотів би пояснити вам, що я зараз стою.

— Ви стоїте? — спитала глухим голосом бабуся. — На чому ви стоїте?

— На стільці й двох томах енциклопедії.

— Пане магістре, ви, мабуть, хочете переконати мене, що гномики є на світі.

— Ні, шановна пані бабусю. Я прибув сюди з іншою метою.

— А як ви сюди прибули?

— В невеликій дорожній сумці.

— Як що… вибачте, як хто?

— Певною мірою я прибув сюди як гном. І ніхто з цього не здивувався. Людська уява безмежна.

— Мене дуже радує, пане магістре, — нарешті посміхнулась бабуся, — ваше прихильне ставлення до людської уяви. І будь ласка, скажіть мені відверто, чи взагалі гноми можуть повірити в існування людини?

— Звичайно, тільки за однієї умови.

— За якої?

— Що ті гноми існують.

— Браво, магістре! Ви мене переконали. І саме вас я попрошу допомогти мені. Отже, хто бажає кави? Хто — чаю? Хто — помаранчевого соку? Дякую. Здається, я точно запам'ятала. Запам'ятала, що пан режисер боїться змагатися з вісімдесятип'ятирічною жінкою в з'їжджанні з драбини. Тому, дорогий магістре, будь ласка, ходімо зі мною. Ваші очі подібні до золотоочки, а золотоочка — надзвичайно гарне створіння!

Магістр аж почервонів від утіхи, вклонився, легко зістрибнув зі стільця і пішов слідом за бабусею, а за ними — собаки.

Зате Фуньо, в якого ще трохи тремтіли руки, спитав ображено:

— Хіба я винен, що боюся саме драбини? Я був у Альпах, до того ж із камерою на шиї. В Андах був! З Ганею ми познайомились на Кавказі, на висоті п'ять тисяч шістсот метрів.

— За тридцять три метри від вершини Ельбрусу, — додала Ганка.

— А драбини боюсь, — закінчив Фуньо. — Будь-якої?

— Будь-якої.

— З лікарями радилися?

— Із ста вісімнадцятьма лікарями! І вони нічого не сказали! А я наче ідіот: до п'яти метрів угору страшенно боюсь висоти. А після п'яти метрів до десяти тисяч метрів… хоч вище обрію злітай! Почуваю себе, як інтелігентний метеорологічний балон.

— Звідки ти знаєш, що до десяти тисяч?

— Я стрибав з десяти тисяч разом з п'ятьма парашутистами-акробатами. Я знімав першою камерою, Ганя — другою.

— І ти дозволив їй, потворо? — вигукнув я.

— Нехай би спробував заборонити, — сказала холодно Ганка. — І вже настав час покінчити також із драбиною. Ми вже почали робити перші спроби. Фуньо врешті признався, що з дитинства пам'ятає сцену, яка мучила його уві снах. Він весело виліз на драбину, весело зліз із драбини, але потім руки його якось переплуталися з ногами, — і він почав уперто раз за разом вилазити вгору ногами. Йому ніяк не вдавалося видряпатись. А в Фуня вже тоді була наполеонівська вдача, хоч його ще вдягали в повзунки. Отож він боровся ногами догори одну годину, дві, три. Нарешті, як Наполеон під Ватерлоо, здався. Його дуже вразило, що злізти він умів, а вилізти не може.

— Відверто кажучи, мене це страшенно вразило, — додав Фуньо.

— А може, ти все-таки спробував би? — спитав я.

— Що? Без линви? Без гаків? Без страхування? — зойкнула гарненька Ганка. — Я нізащо не дозволю. Крім того, нас чекає інша робота.

На Фуня саме напало легеньке чхання. Йому вдалося навіть приховати його, але в нього став такий дурнувато-блаженний вираз обличчя, що я ледве втримався, щоб не розреготатись. Хоч це мені не минулося даром. Мною так струснула гикавка, наче хтось ухопив мене за чуба і вдарив головою об підлогу. Другий напад цієї гидоти я стримав, але вже й так усі дивились на мене великими, мов блюдця, очима.

— Ду-у-же вибачаюсь, але ко-о-жному доля посилає різне не-ща-астя, — промовив я покірно. — Одному драбину, другому — ги-и-кавку.

Коли я так белькотів, мабуть, у мене був дуже дурний вираз обличчя.

— Ви теж хороший, — сказав суворо знавець психології, людських думок і почуттів, тобто Ярек. — А звідки взялась ця гикавка? Ви думаєте, я не бачив? Ви помітили, що пан Фуньо чхнув, і подавилися сміхом. Вам пощастило той сміх проковтнути, й ви почали гикати. Так чи ні?

— Мені здається, що всі ми добрі,— відповів я. — Ми поводимось, як старі пані за чаєм. Кракову загрожує навала. Ми повинні обговорити справу «Кольорових димарів» і «Кольорової Вісли». І всі дальші наслідки цієї справи. А ми тим часом базікаємо то про драбину, то про те, чи люди вірять у гномів, то п'ять хвилин про чхання й хвилину про гикавку. Де відчуття часу?

— Вибачте, — втрутився Ярек, — а хто ж це все описує? Ви чи я? Наскільки мені відомо з достовірних джерел, точніше, з кіл, зв'язаних з відомим видавництвом, ви вже почали писати книжку з дуже цікавою назвою, а саме: «Брати Кошмарик, магістр і я». Отой «я» — це ви. Адже так?

Я почервонів, витер піт із лоба.

— Нехай буде так, — буркнув я. — Наперед нічого не відомо.

— Між нами кажучи, — вів далі суворо Ярек, — ви базікаєте і зволікаєте. Розповідаєте про тисячі неважливих подробиць. Закінчиться тим, що, поки вийде книжка, ми вже будемо сиві-сиві — сивісінькі, як магістр Діонізій. Можу навесні приклад. Ви не закінчили шостого розділу книжки. І що ж тепер? Я вас питаю: що ж тепер? Загрожує навала! У визначених димарях і визначених місцях віслянського узбережжя вже все готове! Але як нам скористатися цією нагодою? Про що домовитися з паном Фунем і його прекрасною дружиною? Коли ви порозумієтесь зі своїм однофамільцем з Варшави? Востаннє запитую: коли нарешті буде порядок? Ми зійшлися на нараду, яка може виявитись важливішого, ніж ми передбачали. А що відбувається зараз? Що, власне, діється з нашим часом?

Він підвівся, вибачився і вийшов з кімнати.

— Час, шановні добродії, плине, — відповів я поважно. — Буває, він повзе, мов старий черв'як. А буває, женеться і біжить так, що переганяє наші думки. Що ж до мене й моєї роботи, то я звик, що час плине в досить рівномірному ритмі. В мене з ним непогані стосунки.

Я тричі ляснув у долоні: вирішив довести, що я теж можу дещо розповісти на цих сторінках.

Розділ XI

Ну, от маєш: хтось відчинив двері. Крізь них повіяв якийсь струмінь, чи то подиху, чи то легенького вітерця.

Саме так і було. Двері прочинилися тихо й таємниче, наче їх відчинив собі сам Час. У нашій кімнаті запало благоговійне мовчання. Обидва брати К., Фуньо й навіть Ганка втупились у відчинені двері, наче в них справді мав з'явитись Час, ніби вони забули, що він плине в них самих і навколо нас, може, в кожного по-іншому, але безперечно, в кожного. Але це був не Час!

На порозі з'явилися дві дуже подібні одна до одної таці, які пливли сантиметрів за сорок над підлогою; одна з посудом для кави, друга — для чаю. Обидві з великими купками тістечок безе, коронним виробом бабусі Ірени. Слідом за тацями, що пливли в повітрі, поважно виступала боксерська парочка: Ренні й Массумі. Вони йшли розмірено, повільно, високо піднявши голови, нашорошивши вуха.

Я пишався ними, як павич, і водночас співчував бідолахам. У кожного з них за кілька десятків сантиметрів од чутливого носа була порція їхніх найулюбленіших ласощів. Голови вони тримали рівно. Проте кожного разу, втягнувши носом повітря, обоє скошували очі на таці.

Перейти на страницу:

Брошкевич Ежи читать все книги автора по порядку

Брошкевич Ежи - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


Брати Кошмарик, Магістр і я отзывы

Отзывы читателей о книге Брати Кошмарик, Магістр і я, автор: Брошкевич Ежи. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*