Самотній вовк - Дрозд Володимир (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации TXT) 📗
Шерсть на загривку вовка піднялася, вишкірилися ікла. Він ривком перелетів через рів, що відмежовував ліс від поля, і став біля вовчиці. Вовчиця ворухнула вухами, вітаючи його. Переярок відскочив убік і ліг, поклавши голову на лапи та не зводячи з вовчиці палаючих очей. Вовк клацнув зубами, одним стрибком досяг переярка і підім’яв його під себе. З глухим риком, шаленіючи од власної сили й безборонності, він рвав вовчука. Принаджена запахом крові вовчиця поквапливо закружляла навколо. Переярок вихопився з-під вовка в останню мить, коли вже той узяв вовчука за загривок. Тінь його шаснула з пагорба, перелетіла через рів і розтанула в нічному тумані.
Вовк не переслідував — дух вовчиці солодко паморочив його. Він припав до землі і напружено стежив за кожним її рухом. Вовчиця прищулила вуха, вигнула спину і крутнула хвостом. Вогняна хвиля зароджувалася в глибинах вовчого тіла, щоб вихлюпнутися на волю яскраво-білим, як звук близького пострілу, пломенем.
І цієї хвилини за соснами, в лісовому хутірці, віщуючи зорю, засурмили півні.
…Я підняв важкі повіки: у ранковому присмерку наді мною з мітлою в руках стояв двірник:
— Що, трохи перебрали, молодий чоловіче?
Голова справді гула, як з великого похмілля. Я мовчки підвівся з дощок і поволік своє чуже, збриджене мені тіло нагору — досипати.
Глава дев’ята
Прокинувшись, я загорнувся в простирадло і підійшов до вікна, що сяяло до сонця, наче райські ворота. По той бік сонячного леліту лежало чорне поле з синіми й зеленими хатками на курячих ніжках; під молодими деревами в садах бабралися з граблями та заступами власники дачок; трохи ближче, біля гастроному, товпилися чоловіки, повз них дріботіли жінки з авоськами та господарчими сумками; по той бік вулиці таксист міняв заднє колесо — він стояв навколішки біля машини і загвинчував гайки. Я зирнув на годинник: початок на одинадцяту! Гарячково метнувся до одежі, але пригадав, що сьогодні субота, і вернувся в ліжко. Попереду був вечір, що здавався крутим перевалом, який треба будь-що подолати. Той перевал виправдовував хвилину розніженої млості.
Я лежав та меланхолійно думав про Віку, і губи мої розтягувалися до вух. Все ж я був до неї не байдужий. Прийде час, коли зможу скинути машкару й з’явитися перед нею справжнім, і вже не треба буде стежити за своїм обличчям, творити із себе казна-що. Вона все зрозуміє і пробачить, бо все робилось задля неї. Мета виправдовує засоби, переможців не судять. Це вже не Харланові слова, це мої слова. А якби Віка не була директоровою дочкою, вона так само подобалася б? Я подумав і щиро відповів собі: ні. Од родини, ніби од ліхтаря, поставленого рукою вправного фотографа, на Віку падало світло, звабливо відтіняючи її.
Років два тому я трохи був не одружився. Теж на студентці, відбувала практику в конторі. Де вона тепер? Я їй справді подобався, та й мені дівчина була приємна. Єдина дочка, батьки — архітектори, рядові, зате пристойна трикімнатна квартирка і дачка на Русанівських садах, ще й на машину збирали. Тоді я так мало вимагав від життя, аби лише було затишно, тепло і ситно. Обіцялася постійна прописка в Києві, дах над головою, кольоровий телевізор, ще й смачні пироги, які вміла пекти майбутня теща. Солодке тісто я любив. Тоді. Тепер я над усе люблю м’ясо. Ми вже навіть подали заяви до загсу, коли батько нареченої засумнівався в мені. Він об’явив, що не пропише зятя в себе, хай молоді знімають кімнату десь на околиці міста, починають з нуля, він теж, мовляв, починав з нуля, сам пробивався, труднощі загартовують. Мене така заява приголомшила. Досі практикантка була люба мені в неяскравій, але теплій обгортці. Від думки, що доведеться кілька років тинятися з дружиною (а раптом, ще й дитина?) по чужих кутках, здобуватися на першу чашку, на першу сковорідку, на першу пелюшку, я тверезів, і закоханість катастрофічно швидко вивітрювалася. Я не хотів хомута, що зветься життєвими труднощами, краще звікувати холостяком. Я ніколи не любив лежати на мулькому. Негайно попросився у відпустку і на місяць зник з Києва. У конторі про наш роман ніхто не знав, практика в дочки архітектора закінчилась, і все поросло травою забуття.
З Вікою — інше. Тепер я так легко не відступлю. Тепер я шукаю не затишку, не пухких тещиних пирогів, навіть не квартири й машини. Я шукаю сходинку, ступивши на яку, можна йти вище. Віка — мій стартовий майданчик для польоту в майбутнє, від думки про яке захоплює дух. Психологічний розрахунок: Георгій Васильович, а особливо — майбутня теща, не захочуть (що скажуть знайомі?), щоб їхній зять вік стояв біля креслярської дошки. Підсадять — такі зв’язки! А Вікторія — що ж Вікторія, вона хвилює, вона справді подобається, а перестане хвилювати — будуть інші «вікторії», а Віка талановато гратиме роль дружини, вона це вміє (я згадав учорашній вечір в театрі). Коли ж мені поталанить злетіти дуже високо і Віка гальмуватиме мій лет, я не вагатимусь і позбудусь її, як ракета позбувається одного із ступенів, за допомогою якого набула космічної швидкості.
А це вже самоаналіз, аналізуй ситуацію. Я подумки розграфив сьогоднішній день і став уписувати себе в часові квадратики.
Ледь помітною тінню ковзнула по свідомості Олена, але я не дозволив собі на ній зупинитися. Прагнімак. Заступник кожного вихідного дня з’являється в конторі і сидить сидьма, показатися йому на очі, демонструючи ревність до роботи. Потім подзвонити Вікторії і наполягти на побаченні, психологічна обробка перед вечіркою, грати колишнього Шишигу, плюс — трохи Петра Харлана, плюс одержимість Великого Механіка, симбіоз перспективного і прогресивного. А між побаченням з Вікою та вечіркою забігти до Юрка, вони з Льолькою сьогодні беруть шлюб, ще до Харланової смерті Великий Механік запрошував мене на товариську вечерю. На вечері я бути не зможу, мене чекає інша вечеря, але привітати мушу, забіжу на п’ять хвилинок і щось вигадаю, хоч би нагальну роботу в конторі — я така зайнята людина, відколи посів Петрове місце, або ще щось, переконливіше. Тільки заїхати на свою колишню квартиру і взяти Юркову книженцію, за чверть години перегорнути сторінки з п’ятої на десяту, а сказати, що прочитав з величезним захватом, і мудро обговорювати з Великим Механіком прочитане… А поки що читатиму — серце радісно забилося — бюлетень по обміну житлової площі, який купив учора в газетному кіоску.
Так мисливський пес скидається од заячого сліду. Так жвавішає подорожній, забачивши криничний журавель, що бовваніє край села. Так шукач скарбів паленіє від скреготу лопати об залізо. Так голодний вовк скалить зуби на подув вітру, який приносить на узлісся запахи вівчарні. Давно вже я не читав нічого з такою увагою та пристрастю! Це було захопливіше од будь-яких детективів. Оголошення, де йшлося про великі квартири, я перечитував по кілька разів, трохи не вивчав напам’ять і уявою вселявся в них разом з Вікою. Ми удвох ходили по паркетних майданах, цяткованих світлом, що струмувало з високих вікон та балконних дверей. Ми зачиняли за собою оббиті коричневим дерматином двері, спускалися по широких сходах (згори — засклений дах, на синє пальто Віки ллється рівне, супокійне світло) і виходили на вулицю Івана Франка або на Володимирську (ні, Володимирська — шумна, краще на Леонтовича, і Ботанічний сад — за квартал) — я селився лише в квартирах, що неподалік від оперного театру. Наша машина стоїть біля нашого під’їзду, ми сідали в неї, їхали, а куди — уже не мало значення… Очі мої надибували нову звабливу об’яву, і я переселявся в іншу, ще просторішу квартиру, і гості сиділи в кріслах у великій, світлій од багатолампової люстри вітальні, а Віка меланхолійно награвала на роялі щось легке і приємне…
Солодке плетиво моєї уяви розірвав телефонний дзвінок. Я стріпнув головою, вивільняючись від дурману квадратних метрів, поверхів, кімнат, і, плутаючись у простирадлі, пострибав до телефону. У трубці шелеснув Оленин голос:
— Що ти робиш? Ти вже не спиш?
