Любов, Президент і парадигма космосу - Бедзик Юрий Дмитриевич (книги онлайн TXT) 📗
— Прошу одягнути рятівні пояси! — і зник в отворі дверей.
На старого це подіяло по-своєму. Він не те, що не виявив страху чи паніки, а навпаки вмить пожвавішав, хворобливість його одразу ж зникла, лице взялося рожевою барвою. Він схопився з канапи і побіг на палубу. Теренс подався за ним.
Паніка була трохи завчасна, ніхто ще їх не топив, загроза виявилась в іншому. По курсу сторожовика сяяв на сонці велетенський пасажирський лайнер, і, здається, починав розворот. Назва його була якась невиразна, виписана дрібними латинськими буквами. Потужна труба викидала в небо тоненьку цівочку диму. Палуби лайнера були порожні, ані живої душі.
В командирській рубці поруч з Сержем стояв Президент у темно-синьому спортивному костюмі. Мав у руках бінокль і пильно вдивлявся в палубні надбудови корабля.
Йому дали сигнал по гучномовцю: негайно зупинитися! Одначе корабель продовжував розворот, німо й незворушно, з мовчазним зухвальство/велетня, якому все байдуже. Якась нікчемна сіра букашка наважилася видавати такому красеню свої накази!
Зв’язалися з Севастополем. В штабі українського флоту зчинилася тривога. Вдарено на сполох. Президент у морі, а чужоземний корабель не зважає на веління військової влади.
В ефір полетів строгіший наказ:
— Якщо не зупинитесь, застосуємо зброю!
Та все було дарма. Корабель-красень уже показав корму і весело, а, може, й зневажливо, майнув прапорцем з юту. Господи, це ж прапор близького чорноморського сусіда, а сусід — член Союзу Східний; Держав, і те що він, корабель, зараз отак зухвало поводиться, чи й намагається втекти, уникнути зустрічі з прикордонним кораблем України... Тут щось не так. Застереження «космічного брата» було зроблене недаремно. На цьому кораблі, напевно ж, заборонений вантаж, а в його трюмах, цілком можливо, причаїлися волонтери. І якщо їх не зупинити, вони висадяться на кримську землю, вони можуть піти в гори і сховаються в лісах, вони оголосять на весь світ про «бунт кримського населення», вони скористаються з привезених розщеплених матеріалів, і хто знає яка лиха зброя з’явиться на півдні України.
Ця думка змигнули в голові Президента, як спалах болю. Ситуація вмить стала драматичною, ситуація нагадала про загрозу державі, якою він керував. І які тяжкі наслідки можуть виникнути в міжнародному плані, як заверещать східні агентства преси, скільки бруду буде вилито на Україну за «порушення прав людини в Чорному морі».
Належало показати не тільки цьому кораблеві-зухвальцю, а й усьому світові, що Україна — не з останніх на планеті, і зараз уже йдеться, зрештою, не про порушення міжнародного права і міжнародного регламенту, зараз в повітрі потягнуло близькою пожежею, конфліктом планетарного масштабу.
— Може, дайте сигнал, як положено? — звернувся Президент до командира «Салюту» капранга Сержа Сікори. — Наприклад, холостим пострілом?
У Сікори була та ж сама думка. З носової гармати гримнув постріл, і легенький димок поплив над хвилями. Луна наче хлюпнулася об високий білий борт іноземця. Це вже був не жарт. Біля рятівних шлюпок заметушилися постаті в сірих робах, з капітанського віконця визирнула голова, почулися вигуки команд, гуркіт заліза. Президент підняв бінокля. Що вони там намислили? Розчохляють... ні, не шлюпку, не рятівний плотик, розчохляють гармату!
І одразу ж шарахнув лункий постріл у відповідь.
Це що? Обмін люб’язностями? Чи заклик до дуелі? Небувале нахабство у світовій практиці судноплавства. Президент і командир «Салюта» перезирнулися в знетямі.
— Боюся, це найгірший варіант з того, що ми почули в кают-компанії, — сказав Президент. — Передайте в штаб флоту: за наказом Президента висилайте загін бойових вертольотів! Зробити обліт корабля — порушника! Тримати зв’язок з Президентом!
За чверть години деренчливий туркіт вертольотів розпанахав морську тишу. Три гелікоптери з профілями хижих щук випірнули наче з-під води й забаражували над білобортним велетнем. Із «Салюта» було чути, як котрась із машин, опустившись мало не до самої капітанської рубки іноземця, сипнула вниз рубаними англійськими фразами. «Молодці наші хлопці! — подумав Президент, не відриваючи від очей морського бінокля. — На міжнародному сленгу шпарять. Хай ті одумаються».
Одумались. Хутко навіть. Послали радіосигнал на базу, звідки його повернули назад на «Салют». Короткий і недвозначний: «Просимо вислати для перевірки корабля ваших людей». Усього-на-всього: для перевірки. Що ж, капранг-2 Серж Сікора не любить зволікати з отакими речами. Шлюпку спушено, молодий матрос у сірому бушлаті зістрибує на хитке її дно, береться за весла і задирає голову: хто ще?
Другий по вірьовчаному трапу злазить у шлюпку капітан-лейтенант Ґудзь, молоденький офіцер з білим кашкетом на голові. І нарешті третім...
Може, й не треба третього? Ґудзь — бойовий хлопець, від його пильного ока не сховається жодна каверза іноземця. Зазирне у кожну шпарину, в кожен відсік. Але ні, що там за шамотіння на палубі? Президент — він стоїть з кількома офіцерами біля борту — бачить якогось дивного, сивого чоловіка в строгому чорному костюмі. Чоловік вийшов з надбудови, він важко пересуває ноги, він хоче негайно щось сказати панові Президентові. У цю ж мить, не зволікаючи ні хвилі, щоб не скоїлося страхітливе лихо, щоб корабель з білими бортами і білими надбудовами не одержав права на вхід до Севастопольського порту.
— Пане Президенте... дозвольте мені пояснити... — видушує з себе старий чоловік у чорному. — Я — Пауль Реттіган, Президент ордена «Мажестік-12», ми колись з вами в Вашингтоні...
— О, я пам’ятаю, пане бароне Реттіган, — радо вітається до старого Президент України, — ми з вами мали розмову на банкеті, який дала українська діаспора. Тільки, здається, тоді ми, на жаль, ні до чого не домовились. Ви хотіли б щось сказати, бароне?
— Так, я командор ордену... Пробачте, повторююсь, старий йолоп! Але я ще й фізик. Фізик-ядер-ник. Ядерні реактори і ядерні ракети — моя професія. Зараз там, на борту корабля щось негаразд, пане Президенте, і я прошу вас... прошу, дозвольте мені сісти в човна, я відчуваю себе зобов’язаним... я мушу, пане Президент!
Йому дозволили сісти. Шлюпка під ним майже не схитнулася, такий сухенький і кволий був він, володар «Мажестік-12», мільярдів доларів і мільярдів людських доль. Президент, у своєму спортивному костюмі, почуває пронизливий холод на палубі. Не від різких подмухів вітру йому зараз зимно, а від недоброго передчуття якихось незбагнених подій, що ось-ось мають статися.
Зрідка Президент підносить до очей окуляри морського бінокля і дивиться на чужоземне пасажирське судно з сяюче білими бортами. Непросто все так з цим красенем. Білий велетень завмер серед морського безкраю. Білий, білий... десь він читав про білий колір... Ах, так, в Китаї це було, там білий колір вважається барвою трауру, барвою печалі, можливо, й самої смерті. То невже й зараз перед очима Президента постало видиво затаєного смутку? І невже цей корабель має стати передвістям лиха? Завмер у білій похмурості і не віщує людям нічого доброго?
Тим часом шлюпка вже при борті білого корабля. Елегантний трап з крутими східцями, пружне поруччя, легка гойдавиця, голуба прірва під ногами... Баронові Реттігану робиться млосно, він ледь піднімає ноги, вище й вище, врешті, він уже на борту лайнера, бачить уникливі погляди чужої команди, бачить капітана в розкішному (також білому) мундирі. А затим усе, як належить у таких випадках: капітанська каюта, величезний круглий стіл, якісь папери, якісь документи, все акуратно підшите, в усьому залізний порядок. І ось уже капітан-лейтенант Ґудзь дивиться через стіл на барона Реттігана, зводить безпорадно плечима.
— Я не бачу тут нічого протизаконного, пане барон.
— Але ми повинні переконатися...
Тут втручається капітан у своєму сяючому мундирі.
— Хто ви? — досить арогантно звертається він до Реттігана. — Ви цивільна особа і не смієте порушувати морські закони!
— Я представляю Сполучені Штати... Даруйте, я барон Реттіган, Президент ордену «Мажестік-12», якщо ви знаєте про такий.
