Україна та Росія. Як брати горщики побили - Журавльов Денис (лучшие бесплатные книги .TXT) 📗

Українських політичних в’язнів відвезли до Сибіру, де Дем'ян Многогрішний відбував покарання, будучи ув'язнений в Тобольському острозі (десь до

1682 року він перебував там за ґратами). Подальша доля родини Многогрішних пов'язана зі службою синів колишнього гетьмана як російських козаків при Селенгінському острозі, де певний час мешкав і сам колишній гетьман Дем'ян. Можливо, він брав участь в укладенні першої в історії Московської держави офіційної державної угоди з Цинським Китаєм (Нерчинський договір 1689 року). За деякими даними, Многогрішні відзначились під час оборони Селенгінського острогу від монголів (існує бурятська народна пісня, в герої якої фольклористи вбачають загиблого в бою з монголами сина гетьмана, Петра. Другий син, Яків, та небіж Дем'яна Михайло Зиновіїв служили в канцеляріях воєвод на Колимі та в далекому Анадирі). За непевною звісткою, під кінець життя Многогрішний став ченцем і помер десь у перших роках XVIII століття (як дати смерті в літературі найчастіше фігурують 1701 та 1703 роки) Люди з прізвищем Многогрішний трапляються в російських документах у Сибіру аж до XIX століття. Можливо, вони були нащадками героя цього розділу. Цікавий і промовистий факт — один з найліпших українських прозаїків XX століття Іван Багряний був добре обізнаний з історією гетьмана Многогрішного, і дуже символічним є те, що він дав головному героєві свого роману «Тигролови», незламному українцеві–каторжанину, прізвище Многогрішний, «зробивши» його прямим нащадком гетьмана, котрий, попри власну «північно–східну» політичну орієнтацію, намагався активно захищати інтереси своєї держави, що і привело його до Сибіру.

Доля наступного лівобережного українського бу- лаводержця дещо схожа на життєвий і політичний шлях попереднього — колишній генеральний суддя Многогрішного, Іван Самойлович, також уважав, що зможе вдало скористатись «московською картою» у своїй політичній грі. Ще будучи генеральним суддею, Самойлович їздив до Москви д ля затвердження компромісних Глухівських статей між українським гетьманом і царем (див. вище). Статті було затверджено, а гетьманський посланець, очевидно, встановив певні контакти в московських владних колах — зокрема з князем Григорієм Ромодановським, з яким доля ще не раз зводитиме Самойловича.

У березні 1672 року останній став кандидатурою від старшин–змовників, котрі влаштували скинення Многогрішного, взявши найактивнішу участь у змові проти гетьмана. У квітні того ж року з Москви повернувся Карпо Мокрієвич (див. біографію Многогрішного) і на скликаній в Батурині старшинській раді було вирішено прохати царя дозволити обрати гетьмана на раді без участі великих мас козацтва. Були складені статті, у яких ішлося про обмеження самовладдя гетьмана у сфері зовнішньої та внутрішньої політики. В Москву старшинську чолобитну повіз чернігівський полковник Іван Лисенко — знайомий Самойловича за часів перебування останнього на посаді наказного чернігівського полковника. Тим часом в Україні Самойлович усунув потужного конкурента — руку до булави спробував простягти легендарний запорозький кошовий Іван Сірко. Жодною мірою не ідеалізуючи кошового, все ж констатуємо: його було підступно заарештовано козаками полтавського полковника Жученка і віддано Ромодановському зі звинуваченням у підтримці пропольського гетьмана Ханенка і підбурюванні лівобережних полків до нового виступу проти Москви. Згодом Сірко повернеться з заслання до великої політики (і ніколи не пробачить лівобережному гетьманові цього випадку), але Самойлович уже встигне закріпити за собою владу на Лівобережжі.

Вибори гетьмана відбулися 17 червня 1672 року в містечку Козача Діброва біля Конотопа. На раду прибули відомі тогочасні духовні особи — архієпископ чернігівський Лазар Баранович, архімандрит Новгород–Сіверського монастиря Михайло Лежайський, а також одіозний ніжинський протопоп-донощик Симеон Адамович. Лівобережне козацтво представляли генеральні старшини, полковники, полкові старшини, військові (значкові) товариші, отамани міст і сіл. Від царського уряду був присутній князь Григорій Ромодановський; побоюючись ексцесів, з Батурина було викликано загін стрільців під началом Григорія Неєлова, котрий перед тим узяв активну участь в ув’язненні Многогрішного. Так Іван Самойлович став гетьманом — інших кандидатур не висувалося. Процедура обрання була дуже урочистою, а новообраний гетьман виголосив промову, вочевидь, розраховану як на свою старшину, так і на царських представників: «Я гетьманського уряду не бажаю, але ви за царським указом і за нашим військовим правом і вольностями мене обрали, і мені вже неможливо від мовлятися і не приймати булави й прапора. Тільки я вам ось що оголошую: бути нам у підданстві великого государя з усім Військом Запорозьким. Я буду служити… віддано, без будь–яких хитань і зради й ніколи не побажаю вчинити те, що вчиняли попередні гетьмани. І ви, будучи зі мною, служіть віддано без будь–якого сумніву, ніяким сварливим словам і спокусам не вірте, а тримайте все за договірними статтями міцно і постійно».

Водночас і цар, мало не втративши козацьку Україну остаточно 1668 року, перейшов до дещо більш зваженої політики стосовно козацької автономії — в основі цієї політики, як уважає Віктор Горобець, лежав курс на нормалізацію відносин з лівобережними гетьманами і намагання поставити під свій контроль правобережного гетьмана — Петра Дорошенка, уникаючи великих прямих військових зіткнень з Річчю Посполитою та османами. Обережний Самойлович, не схильний до зайвого ризику й авантюр, виявився надійним і певною мірою прогнозованим партнером Москви у втіленні цієї політики.

Проте якою ж була політика самого лівобережного гетьмана? Чи варто зарахувати його до категорії «рабів, підніжків, грязі Москви» (Т. Шевченко скоріш за все мав на увазі Брюховецького, хоча і до героя цього розділу особливого пієтету не відчував — погодьтесь, «дурний Самойлович» із цитованого нами вірша про Дорошенка — то не надто поважний епітет)? Чи подібно до деяких новітніх біографів гетьмана, заявити, що «участь у повстанні [Брюховецького, 1668 рік. — Д. Ж.] посіяла у свідомості Івана Самойловича ідею визволення України від московського протекторату, і він проніс її через усе своє життя, усіма силами й помислами прагнув здійснити соборне об'єднання українських земель у сильну й незалежну козацьку державу під гетьманською владою»? Спробуймо навести основні факти з гетьманування Івана Самойловича, пов'язані з його «московською орієнтацією», аби дати читачеві змогу робити власні висновки.

Першими політичними кроками нового гетьмана стало зміцнення свого становища за допомогою кадрових чисток — так само д іяли попередники Самойловича і діятимуть його наступники. Стратегічно важливі посади генеральних старшин, полковників обійняли люди, близькі до гетьмана (саме в цей час значну роль починають відігравати старшинські клани Забіл, Горленків, Полуботків, Солонин, Дуніних-Борковських, Кочубеївта ін.). Водночас Самойлович доволі успішно намагається усунути від політичних справ таких одіозних осіб, як Карпо Мокрієвич, Симеон Адамович — украй безпринципних і підступних «підніжків» у жупанах і рясах, а отже, потенційно нелояльних і щодо того, кого вони допомогли привести до влади. Безсумнівно, Самойловича слід уважати «сильним лідером», який часто йшов усупереч волі старшини, намагаючись водночас підтримувати низький рівень солідарності в її середовищі («хотів усіх у нас пересварити» — як сказано у віршику про «поповича–гетьмана» невідомого автора, котрий нерідко приписують І. Мазепі). Втілювати таку політику гетьманові вдавалось дуже довго (принаймні як для вкрай неспокійних часів Руїни). Свої плюси й мінуси мала і стійка «московська протекція» — спираючись на неї, можна було спробувати відвоювати Правобережжя (це намагався зробити ще Брюховецький), але будь–який серйозний вибух незадоволення козаків цією «московською протекцією» міг призвести до повторення тієї самої ситуації, за якої Самойлович прийшов до влади — тільки вже тепер з ним самим у ролі жертви старшинської змови (власне, так воно і сталося). Ну, а донощиків (платних та добровільних) на Лівобережжі часів Брюховецького, Многогрішного та Самойловича, які згодом, зовсім не бракувало…