Химери дикого поля - Івченко Владислав Валерійович (читать книги регистрация .txt) 📗
– Рабів прибрали з полів біля доріг, щоб вони не бачили пересування загонів і не зрозуміли, що щось відбувається. Так роблять завжди під час небезпеки, – пояснив Сашко.
Їхали далі, не зупиняючись. Сонце вже було високо, коли побачили попереду мури куреня.
– Що це за курінь?
– Курінь Нетудихати, – сказав Сашко.
Я згадав, що таким було і прізвище бідолашного Іллі, якого ми розшукували. Але сидів він навряд чи тут. Ми наблизилися до куреня, а звідти виїхало двоє паничів.
– А гдєш спира ваша? – спитав Непийпиво.
– Взялася до Чорних печер! – відповів один з місцевих паничів.
– Було ж злецення чекати, донде не зберемося! – крикнув Непийпиво.
– З Чорних печер браття супліковали про поратовання!
– Гди вони поїхали?
– Ще з ранку, гди вибадилиси про навалу диких!
– Чорт забирай! Злецено було чекати! – Непийпиво у гніві вдарив списом по піску. Місцеві паничі стенули плечима.
– Старшина нашинська ферувала, що доволно одного куреня, жеби утрапити диких, – казали, пояснювали, що їх товариші думали перемогти диких одним загоном.
Непийпиво скривився, але втримався від різких слів.
– Ми поїдемо далі, а ви ознайомите усіх, жеби снялися всіх на степових куренях і там чекали! – крикнув Непийпиво. – Ми вспятимося увечері.
– Брате Непийпиво, до вечора не встигнете ви, жеби успєти до Чорних печер та цофнути! – сказав один з нетудихатських паничів.
– Не мнімаю я до Чорних печер іти зі спирою малою. Поїдемо овами, оже коругви з куренів снятяться! Донелі у під’їзді ми! – сказав Непийпиво.
– Але що з нашинцями буде?
– Не вєдаю. Виступили вони! Напрод! – крикнув Непийпиво, і ми рушили далі.
Я спитав Сашка, і той пояснив, що паничі з куреня Нетудихати порушили наказ, не стали нікого чекати і виступили до Чорних печер самотужки, через що Непийпиво дуже роздратувався. Сам сказав, що до печер не піде, а буде тільки розвідувати, що і як, поки не збереться все січове військо.
Дуже швидко поля закінчилися і почався степ. Потім побачили велике стадо худоби, що прямувало на нас. Всі напружилися, а потім побачили кількох паничів і слуг, що гнали це стадо. Сотні, якщо не тисячі коней, мулів, віслюків.
– Звідки стільки? – спитав я у Сашка.
– У цих степах вирощують коней та мулів для всієї Січі!
– Куди їх гонять?
– Подалі від небезпеки, бо дикі люблять полювати на коней.
– Вони їздять верхи?
– Ні, вони ж дикі! Вони жеруть коней.
Табун гнали біля дороги, щоб не заважати нашому загону. Непийпиво щось спитав у панича, який керував табуном. Панич закрутив головою, щось говорив, показував назад. Ми рушили далі. Нам трапилися ще два табуни. У останньому було зовсім мало охорони. Побачив, що двоє слуг притримували на коні пораненого панича, який був ледь живий. Інший панич, із пом’ятим від удару шоломом, щось кричав. Показував назад. Там вдалині стало видно пагорби.
Непийпиво вів нас туди. Тепер вже порожнім степом. Лише інколи нам зустрічалися поодинокі коні, що відбилися від табуна. Скоро ми наблизилися до пагорбів. Вони були вкриті лісом, стояли стіною. Але в одному місці пагорби розсікала долина, по дну якої текла річка. В долину заходила дорога. Ми їхали туди, коли Непийпиво наказав зупинитися. Паничі здивовано подивилися на нього.
– Наші брати там! Напрод! Ми маємо поратовати братів! – загомоніли паничі.
– Погамуйтеся! – наказав Непийпиво.
Усі зупинилися, дивилися на дорогу та пагорби, вкриті лісом.
– Ти, іди сюди! – наказав Непийпиво.
– Ти! – штовхнув мене Сашко, і тут тільки я зрозумів, що Непийпиво кличе мене.
Під’їхав до нього. Понамка тривожно дивилася на нас, не розуміла, що відбувається.
– Всім залишатися здє! – наказав Непийпиво загону. – Напрод! – це вже сказав мені.
Ми поїхали. Майже до самого початку долини, що врізалася у пагорби. До перших дерев пагорбів тут було метрів сімдесят, не більше. Я не розумів намірів Непийпива. Ось він зупинився, я теж, трохи позаду, як і личить слузі.
– Щитися, – сказав Непийпиво мені. І сам затулився великим щитом, наче очікував небезпеки з лісу. Я теж сховався за щитом. Щити у слуг були значно менші, аніж у паничів.
– Почуваєш їх? – тихо спитав Непийпиво.
– Кого? – злякався я.
– Взроки.
– Кого? – не второпав я.
– Слуга мусить не запитувати, а справити! – строго нагадав Непийпиво. – Ти ж вмієш почувати взроки. Ти почув невидимця, почув раба у Поганих землях, зараз почуваєш?
– Зараз? Не знаю. Одну хвилинку, – я був дуже схвильований, я відчував лише страх, він забивав мені всю голову. Намагався заспокоїтися. Глибоко дихав. Прислухався до себе. Так! Відчув. Погляд був. Один! Два, три, чотири! – Господи! – злякався я.
– Слугам заказанє меновати Бога! – зашипів Непийпиво. – Що ти почув?
– Багато поглядів! Десятки, може, навіть сотні! На пагорбах праворуч і ліворуч! – перелякано розповів я.
– Певен ти? – строго спитав Непийпиво.
– Певен. Тільки дивні погляди, на мене ще так не дивилися!
– Бо це дикі!
Непийпиво помчав до загону. Я поїхав за ним, а ті погляди аж штрикали мене в спину. Паничі з нетерпінням чекали нас, вони хотіли їхати дорогою серед пагорбів, яка вела до фортеці Чорних печер і якою пішов загін з куреня Нетудихати.
– Навал! Вабойствувати диких! – кричали паничі, щоб розпалити себе до битви.
– Ні! – гримнув Непийпиво.
– Браття там! Чого чекаємо? Нашинці гинуть!
– Там дикі! – заволав Непийпиво.
– І добре се! На смерть! – заверещали паничі, нетерплячі вже аж рушили з місця.
– Погамуйтеся! – Непийпиво закричав так, що аж у вухах задзеленчало. – Не поїдемо овамо!
– Як же брати наші!
– На час брані я – отаман! Потім Січовий Суд нехай судить мене! А зараз я розказую! – закричав Непийпиво, і паничі замовчали. Джури та слуги тим більше, посхиляли голови, наче їх тут і не було. Тиша, у якій стало чутно стукіт копит.
Всі подивилися на дорогу у долині. По ній біг кінь. З сідлом, але без вершника. Дебелий кінь, на таких зазвичай їздили паничі. Він мчав на нас, переляканий. Кілька джур перестріло його. Спіймали, підвели до Непийпива. На сідлі і самому коні помітно було сліди крові.
– Нашинців вабойствують там! – закричали паничі. – Напрод!
– Ні! – стояв на своєму Непийпиво.
– Ти порадився зі слугою мерзенним, який тобі чолнійший за братів наших! – крикнув якийсь панич.
– Образа честі! – Непийпиво вихопив шаблю. – Повтори те, що стригнув! Як повториш, то поволаю тебе на бій! Бо уближив мене, втоптав у багнюку мою честь панську!
Непийпиво аж ричав від люті, він з шаблею був схожий на дикого звіра, ладний вбити тут і зараз, його очі палали страшенною люттю!
– Вибач, брате отамане, – схилив голову панич. – Дурницю рік. Просто у горах брати наші… – він вказав рукою у бік пагорбів.
– Дикі у горах! В засажці біля гостинця чекають, поки прийдемо ми, жеби валчити нас і вабойствувати! Камінням закидати!
– Але браття…
– Коли браття з куреня Нетудихати улучили Чорних печер, то вже у фортеці вони. Коли ж ні, то вже згонані вони! – кричав Непийпиво. – Був розсказ залишатися і чекати! Та поїхали вони! До засажки утрапили! Не дам я загинути ще одній спирі! Не зезволю, аби дикі вабоїли моїх братів, наче бидло! Мусимо фортельно діяти, жеби валечно битися! Мій розсказ тут лишатися! – Непийпиво почав з крику, але поступово став говорити тихіше і завершив майже шепотом.
Паничі слухали його. Ніхто не наважився суперечити. Він переміг.
– Допоможіть! Допоможіть! Сквалчили нас! – пролунав крик з пагорбів. – Двоє паничів уязвині, допоможіть!
– Мерзенні потвори, не изманити нас! – закричав Непийпиво.
– Це ж слуги волають, наші слуги! – сумнівалися паничі.
– Дикі виняли їх і ґвалтують волати, жеби до засажки нас изманити. В удоліє изманують! Чи рачать відволікти нас? Дзуськи! Напрод! – наказав Непийпиво і помчав уздовж пагорбів. Весь загін поїхав за ним. Паничі озиралися, їм боліло за товаришів, але виконували наказ.
