Я, Богдан - Загребельный Павел Архипович (библиотека электронных книг .txt) 📗
У серпні король нарешті уклав шлюбний контракт з Францією і відрядив до Парижа своїх шлюбних послів — воєводу познанського Криштофа Опалінського і біскупа вармінського, канцлера вмерлої королеви Вацлава Лещинського. В Москві саме тоді вмер, стоячи на Молитві в Церкві, цар Михайло Федорович і на престол сів його чотирнадцятилітній син Олексій Михайлович. Чи міг знати молодий царевич, що через дев’ять років судилося йому скріпити своєю печаттю царською найбільшу угоду в історії мого народу?
Та хто ж се міг мати тоді в гадці?
Коли й топтали ми квітники в панських садах під Варшавою та розсиджувалися в королівських павільйонах у Фонтенбло, то свідомі були того, що литиметься кров братів наших, змиваючи гріхи не так свої, як чужі, і які ж далекі ми були тоді від пишних слів про те, щоб слава козацька розпустилася всюди, як перами пава, щоб зацвіла, як рожа в літі.
Вдома панували кривди й погноблення. Здирства були такі, що навіть гетьманові Конецпольському, найтяжчому своєму ворогові, заносили козаки скарги на чигиринського шляхетського полковника Закревського за великі кривди й несправедливості, котрі терпіли від нього незгідно з своїм рицарським станом. Закревського усунено, поставлено, перевівши з Переяслава, мого кума Кричовського, чоловіка доброго й справедливого, але саме тоді замість прихильного до козаків королівського комісара Зацивільковського прислано Шемберка, який купив собі в короля комісарство за тридцять тисяч злотих, а тепер всілякими здирствами хотів вернути собі з лихвою ті гроші.
Продавалися уряди сотницгва, осавульсгва, отаманства, в реєстри старшина не вписувала половини козаків, а плату королівську відбирала на всіх і ділилася між собою.
Багатство і влада — ці найбільші вороги людської природи — несподівано ставали приступними нікчемним людям, незграбним, нездарним, смцшшм, повільним, але водночас нетерплячим і жадібним, тому що більшало довкола несправедливості й марнослав’я.
І я мав бути серед цих людей, ще більше: вдавати свого, кумотерствувати з ними, виказувати Шанобу і до товстов’язого осавула генерального Барабаша, і до підступного осавула військового Ілляша Караїмовйча, і до чигиринського осавула Романа Пешти, того самого, що втратив тяму, забачивши в шатрі погромця нашої вольності Микола? Потоцького, і, мабуть, губив свої памор ки щоразу, як бачив шляхетський чобіт.
Терплячість моя перевершувала все знане. Я схожий був на отшельників, які твердо й безумно вірять, що в печерах своїх рано чи пізно узрять Бога.
Страждати можна тяжче не від самого зла, а від думок про це зло. Може, я несвідомо рятувався від надмірного тягаря сих думок, линучи душею до краси, хоч і знав уже на той час, що красі передує або ж пітьма людської долі, або безмежні розливи крові.
Я нічого не робив із ненависті, а тільки з честі. Мов Одіссей, я насолоджувався співом сирен, але не приставав до їхнього берега. Може, тому, що вже мав у своїй душі сирену, і берег, і красу?
Зима впала люта, з великими снігами, які загорнули Суботів так, що годі було й сподіватись добутися до Чигирина, а далі — то страшно й подумати. В покоях моїх вдень і вночі палили дубовими дровами грубки, дрова носив знадвору син Тимко, топити ж груби викликалася Мотронка, і мені миле було це бажання її, тільки Тимко виказував своє невдоволення, з гуком і тріском жбурляючи важке поління до ніг дівчині, а я не смів на нього нагримати, бо почувався в душі винним і знав, що не гніватися маю на своїх близьких, а всіляко очищатися в каятті, хоч і не вмів цього робити.
Я сидів за столом то з книжкою, то з бандурою, то в задумі й зажурі, не знаючи куди себе подіти, а то брав восьмикутну тахлю смарагдову, давній дарунок мого стамбульського товариша Бекташа, ставив той смарагд перед очі, вдивлявся поперед себе, розглядав світ і його минуле.
А тим часом легесеньке дівча, присівши біля грубки, тоненькими своїми рученятами кидає у вогонь важкі поліна, вогонь жадібно гоготить і регоче, з дикої стихії полум’я рветься щось наче живе: загублені душі, стомлені голоси, непроголошені мови, ніби клич мужності й гордості, жадоби діянь і добра, нестаріючої жаги, величі й краси. Що є краса і що є істина, окрім сеї дівчини, її зваби і ніжності?
Бачу її ніжну шию у широкому вирізі гаптованої (може, Ганною!) сорочки, високу брову над сірим оком, що могло б просвітити не тільки ті світи, які я марно намагався розгледіти крізь свій смарагд, а навіть тяжкий непрозорий камінь і мою стару зболену душу.
Ах, якби світ став такий прозорий, щоб крізь нього побачити будущину і той берег, де тебе жде щастя. Натомість клубовиська хмар налягають дедалі важче й щільніше, звалища темряви, розпач і неміч обступають тебе. Зненацька я усвідомлюю, що вже обома ногами стою на порозі старості, а Мотронка ще тільки входить у життя, ще тільки придивляється до нього своїми чистими очима з — під високих брів і, мабуть, вельми дивується, не бачачи нічого, окрім тяжкоплечого старого чоловіка зі звислими вусами, схожого на мокрого вовка, похмурого, часом несамовитого в своїм незбагненнім гніві, і в своїх примхах, і в своїх безкінечних мандрах.
І тоді негадано й неждано для самого себе я розповідаю Мотронці, як молодим, коли мав стільки років, як вона нині (а це ж так мало!), то був сновидою. І не в колегії Львівській, бо там отці—наставники своїми молитвами відлякували дияволів, а вже згодом, коли ходив з батьком серед охочих козаків молодих. Не брала мене втома після багатоденних переходів, і коли всі засинали мертво, я блукав по табору ночами, притискаючи до грудей кульбаку, наступав на сплячих, спотикався об лежачих коней, падав там і пробуджувався вранці, дивуючись, яка сила мене туди занесла. Тоді навчився чути крізь сон і обминав усі перешкоди, керуючись слухом чи якимись потаємними змислами (бо ж очі мав заплющені й мозок снулий). Так заблукував у степ або в ліс і прокидався десь у байраку, на березі струмка або навіть на дереві. Вилікувався від сеї дивної немочі в Стамбулі, може, тому, що невірним чи й знана вона, а може, то й не зі мною все було, а з моїм побратимом — писарем Самійлом або ще з кимось. Мабуть, коли я вмру, то дух мій теж не вспокоїться, як колись тіло, і літатиме по всій землі нашій, опиняючись то там, то там, то в Києві, то в Чигирині, то в Суботові, то на хуторі Жуки, то в Гадячі, скрізь, де пробуджуватиметься пам’ять, ця володарка людських діянь, ця байдужа реєстраторка людських вчинків і гріхів, всемогутня володарка наших вчинків, велика Цариця вічності, звитяжниця безодні небуття.
Налякано й довірливо оберталося до мене личко, таке маленьке, що накрив би його своєю важкою долонею, як теплу пташку, так ні ж — сила в ньому незбагненна і обезвладнює тебе, мов найбільша потуга. Таке лице не старіє і не вмирає ніколи, і житиме в моїй пам’яті вічно, а коли згасне моя свідомість, тоді лишиться пам’ять про пам’ять, і триватиме те вічно, бо так мені хочеться, а відомо, що воля людини — дужча за смерть і минущість.
Я готовий був заплатити за це личко всіма скарбами землі приступними мені й неприступними, бо поставало воно переді мною, як всемогутність природи, данина ж природі, що платиться темною жагою, не гріховна й не. принизлива, коли вона осяяна ореолом любовної жертовності й очистительного покаяння.
Але слова каяття завмирали на моїх устах, щойно я чув її тихий і водночас настирливий голос:
— Батьку, коли ж повезете мене кудись?
— Куди ж тебе повезти, дитино моя?
— Хіба я знаю? До Варшави, а може, ще й далі!
— До Варшави далеко.
— Тоді хоч до Києва.
— До Києва? Ох, не знаю, не знаю. Повезу тебе до Чигирина.
— Чигирин? А що — Чигирин? Це ж так близько, батьку!
Вона вибрала хвилю, коли ми були самі, і опинилася біля меіге, горнулася до мене своїм витким тілом, обвивала Мене Щепотом, як знемогою, лащилася й зваблювала.
— Батьку, повезіть, я так знудилася вже…
— Чигирин, — прошепотів я їй. — Чигирин, Мотронко люба…
Може, вона й згоджувалася, а може, хотіла від мене чогось небаченого, бо обійняла своїми тонкими руками мою тверду шию і попросила знеможено й безсило:
